Пульсари

ПРИЩЕПА

Зоя щойно повернулася з роботи. Кинула Петрові великий пакунок, обперезаний шпагатом.

— Ліжник. Косівський. Сто шістдесят. Натюр.

Кілька разів енергійно шморгнула носом і, принюхуючись, метнулась на кухню. Щось там грюкнуло, щось заторохтіло — вискочила, немов за нею хорти гнались.

— Що? Відзначився? Кухня обдерта, закопчена, а він одвірки фарбує! Чи в хаті господині немає, що ні з ким і порадитись?

Яремака мовчки лежав на індійському килимі посеред кімнати. Увесь бібліотечний день вгатив він сьогодні в те фарбування. Експериментаторам дозволяється в одній з клітинок особистого розкладу писати «бібліотека». Мис литься, що цього дня він піде в патентний фонд або в читальний зал «акедемки», погортає бюлетень БІНТІ чи рефератизний журнал «Металлургия». Сьогоднішня «бібліотека» пожертвувана оновленню та підфарбуванню кухонних шафочок і шухлядок.

Зою дратував запах ацетону. Звичайно, вона могла б і не зважати на нього, якби Петро розв’язав пакунок і подивився, яку ковдру вона роздобула. Та чоловік незрушно лежав на індійському килимі, розкинувши ноги в обляпаних білою фарбою чоботях.

— Хоча б десантну взувачку зняв. Думаєш, мені все з неба падає, — натякнула на те, що «десантні» теж вона роздобула. — Ну кого ти з себе корчиш? Чи ке можна було щось стареньке натягти на ноги? Ти роззуєшся нарешті, аристократ?

Петро байдуже глянув на дружину, в’яло сів, підібгавши під себе ноги.

Зоя розв’язала пакунок, витягла волохату ковдру, сіру в білих ромбах, товсту і м’якеньку.

— Із справжньої вовни. Мейд ін Карпати. Правда ж, гарненька?

— Міль, яку ти розвела, скаже, чи хороша ця річ, — пробував жартувати Петро. — Таки не вкрали?

Петро знав ще в суботу, що Зоя купила ліжник і залишила його в себе на роботі до понеділка. Тоді він зловтішно пророкував, що за вихідний придбання «корова язиком злиже».

— То ви одне в одного ідеї крадете та переписуєте. А ми — робочий клас, — гордо заявила Зоя. Вона любила наголошувати на своїй приналежності до іншого, ніж у Петра, світу. — І ми не розкисаємо, як дехто. Неясно тільки, за чим тужиш, чи не за тюрмою, бува?

Петро зло глянув на дружину, рвучко підвівся.

— Чого я б ото козирився? Як така героїчна та хоробра, то чого ж із своїм лихом ховаєшся? Я вже давно знаю, що ти по лікарях ходиш і чому ходиш, знаю. І вирок професора читав — не буде в тебе власних дітей. От що. І нічого мені тюрмою дорікати.

Проголосивши ці вбивчі слова, Петро відчув, як нудота штурмує горло, темніє в очах, а вуха немов хто заткнув заглушками. Постояв хвилину-дві, зіпершись об гіпсову голову святої Магдалини. Полегшало. Стало прояснюватись. Зоя мовчки, похнюпившись, сиділа на новому ліжку. Вмостився навпроти, картаючи себе за нестриманість, ладен вирвати свій нікчемний язик.

— А як ти про це довідався? Я ж усіх просила не… — Зоя деякий час грішила на етильований бензин, та згодом вияснилося, що не в ньому суть. Ходила по знахарках, кланялась дипломованим гінекологічним світилам. Та все марно. І, як сказав їй недавно один професор, пора зозулю шукати.

— Одному здалося, що не в тобі причина, — тупо різав Петро дружину, усвідомлюючи, що вже пізно ножа гострити.

— Я ще надіялась… Я сподівалася… А потім відклала розмову. Ти не винен. Ні переді мною, ні перед людьми. І вільний. Ти ще матимеш синів. А я не пропаду. Поки не винайдуть автоматичного шофера, робота буде… Пробач, що змарнувала твої сильні роки. Ліжник цей дарую на пам’ять, щоб нова жінка не казала, що голим-босим ти їй дістався.

У повільній, розсудливій Зоїній мові Петро не впізнавав жодної нотки. Може, це й не Зоя в’яне перед ним соняшником?

— Тільки сюди її не приводь — бачити не хочу. Добре, що у нас дві кімнати: розміняємось. Картини поділимо. Ти мені залишиш оцю мадонну? Не будемо ж ми судитись?

Ні, таки Зоя це. Розважливості їй вистачило не надовго, і ось уже звучить знайома скоромовка, перераховуються речі, їхня ціна й біографія. Очі в дружини підсохли, в них розквітли пекельні троянди азартного відвідувача комісійки. Петро не зупиняв, чекав, поки вщухне злива слів. Мовчати було легко, бо Зоя сама планувала його майбутню долю, відповідала замість нього на свої ж запитання. Нехай виговориться, думав він, слова у неї ллються замість сліз. Уся стресова енергія найчастіше в неї переходить у жестикуляцію і звук. А якщо зупинити слова, почне переставляти меблі. То нехай уже краще говорить.

— Ти не слухаєш мене. Питаю, для кого все це добувалося? І в чому тепер полягатиме смисл мого життя? Моє існування для чого? Ну, картини я завжди продам. А куди подіну «Рьоніша»? Може, ти забереш? Дітей же доведеться вчити…

Піаніно фірми «Рьоніш» теж було куплене на всяк випадок — не могла Зоя пройти повз цей дефіцитний товар. І хоч «музика» загородила половину стіни, чарівними звуками кімната не наповнювалась жодного разу.

Петро не раз уже й сам думав про розлучення. Зважував варіанти самотніх вечорів. Жоден не підходив. Із Зоєю воно тоскно, як на похмілля, і неспокійно, мов на ярмарку. Але ж і затишно буває, тепло, ситно. Головний інженер заводу Чумак якось сказав, що у Петра потужна і розкішна дружина. І навіть «родич космонавта» одного разу дзвонив опівночі, вітав Зою з днем народження, п’яним голосом перепрошував, що не може особисто поцілувати їй руку, співчував, що біля неї немає справжнього круторогого, на що Зоя відповідала дзвінким вібратто. І, напевне, подобався Зої «родич космонавта», бо на побачення до нього ходила, А щоб не так совісно було, ще й рідного чоловіка із собою водила.

Дуже довго причепурювала тоді Петра та все повчала, як серед людей знатного роду триматися. Для чого водила? Може, просто хотіла собі ціну набити.

Щось не склеїлося в них із Зоєю, бо Жульєн більше не дзвонив, та ревнощі у Петра все ж таки викликав. Після того побачення не раз чула від чоловіка фразу: «А Жульєн цвяхи лобом забиває і зубами витягує!» Може, вона й домагалася цих ревнощів? Важко вгадати — Зоя тільки видається простачкою. Якби їй вищу освіту, то могла…

Ні, розлучатися з нею Петро не буде. Але що робити на старість, чим скрасити безвнучатну пенсію? Можна бджоли розводити. Але для кого мед? І як це він, Петро, не залишить нащадка?

— Ти знову у свою фізику вгруз? — Зоя рішуче відсікла Петрову думку, мов перерізала ниточку надувної кульки. — Знов очі в стелю втупив, прямо покарання боже. Дивитися на тебе страшно. Невже не усвідомлюєш своєї трагедії? Мотузяний чоловік! — Зоя могла б ще згадати про Нефертіті, якій теж слабкуватий фараон трапився і якій нараяли ходити в маслиновий гай, — Тихін клявся, що це історичний факт, — та не хотілося в такі далекі віки відходити, сказала: — Мені знахарку нараяли. Поїду до неї. Все зроблю, що скаже…

Перечити Зої — що на стіну дертися. Тому Петро почав здалеку:

— Ти знаєш, як прищеплюють яблуні?

— Ну?

— До стовбура дички прирощують вічко з сортового дерева.

— А можеш без дипломатії?

— Яка дипломатія? Науковий факт: у породистої корови беруть яйцеклітину і прищеплюють звичайній Лисці чи Рябусі. І ось звичайна Лиска чи Рябуха приводить цінне породисте теля.

— Куди ти хилиш? Хочеш, щоб я стала підщепою? Щоб зі мною експериментували, а потім свої дисертації захищали? Ну нічого святого! Що машина, що жінка, що корова — тобі все одно. — Це вже була буденна Зоїна інтонація, Петро навіть угадував, де вона підніметься до найвищих нот, а де піде на спад, можна було не зважати на зміст слів, а просто слухати, як ораторію, дарма що партитура не завжди була йому знайома. — А за породисту кого вибереш? В кого щепу братимеш? Не в Миколиної Ольги часом? От безсоромність! А ще мене перекупкою називав! А може, прищеплене мені Ольжине дитя не визнає мене за матір? А якщо при цих перещепах йому ніжку травмують?

— Яка ніжка на перших днях розвитку? — пхикнув Петро. — І телята ж народжуються з хвостом і білими латками на боках.

— А як дитя не сповна розуму буде?

— Телята ж нормальні.

— Ні-і-і! На такий ризик я не піду.

— А ніхто тобі й не пропонує. У нас на людях не експериментують.

Зоя спантеличено й водночас осудливо подивилася на Петра:

— То навіщо морочиш мені голову?

— Наукова новинка. Цікаво…

— Ну добре, — починалися інші акорди. — Припустимо, все вдалося. І нехай клітина Ольжина, та виношу дитя я — отже, буду матір’ю. А ким будеш ти? А Ольжин Микола?

— Ну… Можна уявити ситуацію з Ольгою, в якій я буду батьком… — нерішуче почав Петро і не втримав посмішки, «уявляючи ситуацію».

— Так би одразу й казав. Без артпідготовки. Павич! А Микола тобі хребці не повисмикує? У тебе й так анкета — приклад, як не слід. Ні-і! Мене не обдуриш. Розлучимось — тоді роби, що хочеш. Мені тільки безчестя бракує! Здалеку почав. Прямо сад яблуневий заклав, обкурювати уже зібрався, щоб у диму цвіт зберегти. Думав, очі мої закіптюжити? І все з благородним наміром. Ану бери!

З цими словами Зоя ухопилася за ніжки канапи і стала тягти на середину кімнати. Петро слухняно допомагав. На вивільнене місце поставили сервант. Пересунули тумбу з телевізором у куток. Зоя переможно оглянула оновлену квартиру і, важко дихаючи, понесла до ванної втому робочого дня.

Поки Зоя купалася, Петро сумно спостерігав, як на екрані телевізора хилитались дітки з тоненькими ручками й опухлими животиками, розгойдувалися вітром гірські маки, дитячі голівки, і здавалося, голодні очі били, немов вічові дзвони, на сполох — ішла передача про афганський кишлак у горах, куди ненароком нагодилися «воїни ісламу» і винищили всіх дорослих в ім’я аллаха.

«Чи варто витрачати колосальні кошти на вирощування штучних дітей, коли ще не навчилися повсюдно берегти від лиха уже народжених? Певне, Зоя відповіла б на це запитання своєю стандартною фразою про вчених, які «від жиру бісяться». Хоча…»

— Давай, веди до своїх мудраків, — смирно мовила вона, вийшовши оновленою з ванни. — Я на все згодна, хоч і пополам нехай розпилюють… Чому мовчиш?

А що він міг сказати? Розповідати про корів йому більше не хотілося. Язик не повертався. А про подібні експерименти в медицині не чув. Зрідка філософи обговорюють психологічний аспект задачі, та до певної згоди ще не дійшли — надто складна проблема і з етичних міркувань, і з позицій гуманності…

— Я розвідаю. У Миколи договірна тема з радгоспом. Бичаче насіння азотом заморожує. 180 градусів холоду. Лазером розігріває. Вже й телята стрибають — кучеряві такі, задерикуваті.

— Ні-ні, — замахала Зоя. Не хотіла вона, щоб про її горе знав Микола — перша симпатія.

— Та він у цій темі ас. З ветеринарами працює.

— Я не хочу, щоб знайомі… Не розповідай… Я й тобі не хотіла говорити. Не лише через страх…

— Ти й справді на все згодна? Зоя кивнула.

— І навіть, щоб ми з Ольгою «вічко» тобі готували? — лукаво допитувався Петро.

Та Зоя вдала, що не почула.

— Фу! Півсправи зроблено. Тепер лише Ольгу вмовити, — грайливо і ласкаво розпушував волосся дружині.

Зоя утримувалася від коментарів. Їй було не до жартів — вона відчувала, як свербить їй ізсередини череп, ніби повзає там волохата гусінь.

— Тобі все смішечки. Якби покрутив кермо хоч одну зміну, та погуцало тебе на вибоїнах… Хоча б картоплі був начистив чи в кожушках зварив…

Гусінь перестала повзати. Полегшало. Захотілося їсти. І саме картоплі, і саме в кожушках. Зоя стала на кухні у свою вечірню зміну.

Цього вечора не підносила вона емансипацію до кубічного ступеня. Старі думки, оновлені науковою інформацією, будили свіжі надії. Хто його знає… Може, мудраки і в святая святих уже ворота зламали? А може, то все реклама або спекуляція на довір’ї таких овечок, як вона?..

Такий хід думок свідчив про Зоїну розгубленість. Бо раніше, вислухавши Петра, вона б із викликом його запитала: «Що там лисі ще вигадують? Ти дивись, пластмаса в роті, однією ногою вже в ямі, а про скоромне думають. Ти вважаєш, Петрусю, що вони про людство дбають? Для власної слави то! І щоб хоч так продовжити собі втіху».

Ще й не такі зміни в Зоїному характері можуть статися — біда і вовкові прищепить заячу вдачу…