Пульсари

НАДМІР ЦИГАРОК — ЛИШОК ВАННОЧОК

На вченій раді Верхуша сидів у першому ряду і довбав срібною ложечкою яблуко, ніби то було некруто зварене яйце. Час від часу перекладав ложечку в ліву руку і правицею голосував «за». Голосувати «проти» не було причини, бо Верхуша не знав юнаків, яких рада пропонувала в асистенти. Інші ж пункти порядку денного були добре і заздалегідь підготовлені якимись комісіями, до того ж своєю віддаленістю від Верхушиних інтересів, своєю буденністю зовсім його не хвилювали. Під кінець засідання калейдоскоп справ та питань так розкрутився, що старий не встигав перекладати ложечку і кілька разів проголосував сріблом. Голова помітив цей жест, подумав, що Верхуша показує на дощову пляму на стелі і збирається знову з трибуни насміхатися, мовляв, вода знає, куди біжить, — щоразу капає на стіл президії, коли «місцями дощ і вітер змінних напрямків». Він підійшов до Верхуші й прошепотів: «Знаю, цього року обов’язково відремонтують».

Та старого турбувала не покрівля. Схвилювало його питання підготовки до Олімпіади-80, і аж так, що опинився Верхуша на трибуні.

— Колеги, — почав він тихо і роздумливо, і члени вченої ради з цікавістю глянули на промовця, відірвавшись од своїх паперів. — От приїдуть до нас і всякі, і не всякі. А на кого схожі наші студенти? Патлаті, що не розбереш, як їх і величати: чи то «дівчино» кричати, чи «хлопче» гукати. А природа ж спеціально дві статі придумала. Ще в гімназії напам’ять учили про це з «Екклезіаста»: «Двом краще, ніж одному, тому що є в них добра винагорода в праці іхній; бо коли впаде один, то другий його підніме… А також якщо лежать двоє, то тепло їм, а одному як зігрітися?» Так що недарма дві статі існують, а отже, й обов’язкові символи їхньої відзнаки. У півня розкішний хвіст, якому й павич може позаздрити, а в курки — нема. Тому. й зрозуміло, хто кукурікає, а хто сокоче. Я не наводитиму більше прикладів. — Ці слова Верхуша адресував голові, котрий, підвівшись з крісла, демонстративно дивився на свій годинник. — Я по суті скажу. Дівчата соромляться своєї жіночності — тому стрижуться «під хлопця», палять сигарети, ходять у брюках. Хлопці ж здебільшого говорять ріденьким тенором, я вже й забув, коли чув справжній бас, коли бачив справжню бороду. Червонощокі мужики морозивом торгують, а баби асфальт стелять! — Верхуша підняв перст і посварився комусь, напевно, «мужикам».

— То вони від холоду почервоніли… — пролунала репліка.

Упевнившись, що зв’язок із залом міцний, що його слова проникають у свідомість слухачів, оратор продовжив:

— Хлопці погойдуються в черевиках на високих підборах, у шахових змаганнях погоджуються на нічию. Справжні кулачні поєдинки підмінили боксом у м’яких рукавицях. І виростає на таких парубках сало, а не м’язи, і стають вони схожими, пробачте, на пінгвінів. Чи хто коли бачив, шановні колеги, гладкого півня? Правильно, йому не до спокою. Тому й усе нормально в птахівництві, тому невпинно зростає поголів’я курей. Сильна стать, колеги, тепер у потертих кріслах курси телеманів проходить і так розгодувалася, що середній вік чоловіка становить 65 років, а жінки — 74. Нагадую, коли кріпацтво скасували, то цифри були 31 і 33 відповідно. Загальний прогрес, колеги, значний, і моя школа сюди теж руку приклала, власним прикладом… го-го-го… знаєте, виховуємо. Але мужчини слабшають, стають лінькуватими, полохливими, нерішучими, якимись жабками-утопленицями. До чого дійшло! Вони у сім разів частіше за своїх подруг страждають на серцево-судинні хвороби. Не тільки біологи знають, що фізично слабкі батьки дають нікудишнє потомство, а це врешті спричиняє деградацію виду. Якщо майбутня мати вимучує себе дієтою ще в піонерському віці, а перед заміжжям захоплюється нікотином — кого вона потім народить? Мовчите? А це запитання, колеги, адресується прямо нам, біологам…

Нещодавно я зайшов до магазину «Господарка», кип’ятильник там купував. Так, вірте, ванночками для немовлят завалено увесь магазин. Про що це говорить? Про те, що нікого купати. Про не-до-рід свідчить. Тут і Францію згадаєш, і нульовий приріст населення почнеш обмірковувати. А все тому, що наші студентки на хлопців схожі. Жінка повинна бути рельєфною, як Карпатські гори, а не пласкою, як оцей стіл, — Верхуша кивнув у бік голови, потім помахав рукою. — Я вже закінчую. Я кажу, що плутаю хлопця з дівчиною, так вони вироджуються. Добре, що на моїй кафедрі самі жінки. І які жінки! Одна Іванова чого варта! Я щасливий повідомити про епохальне досягнення нашої школи. Кінчаю, — це знову адресується голові. — Я, знаєте, нечасто виступаю, та й недовго мені залишилось…

— Будь ласка, Климе Гнатовичу! Я не перебиваю, — виправдовується голова. — Вчена рада з цікавістю вас слухає.

— Я маю нагоду повідомити шановному засіданню про геніальне досягнення нашої школи — Ірина Олексіївна оживила людську руку. Я закінчую. Дехто іронічно посміхається — думаєте, куди це діда занесло? Я не забув, що підготовку до Олімпіади обговорюємо. Так от — у нас є що гостям продемонструвати.

Верхуша поволі зійшов з трибуни, сів у крісло, вийняв з кишені серветку із загорнутим у неї яблуком.

— Товариші, Клим Гнатович слушні міркування висловив, — голова, певно, хотів нейтралізувати свою нетактовність, оте позирання на годинник, підстьобування людини, яку вже гріх квапити. — Ми посадили в ботанічному саду кущі, підстригли їх — приємно подивитися. А студенти наші позаростали, як джунглі після літніх злив. Треба, щоб комсомол не обминав цього питання.

Нікого не схвилювала і не зацікавила наукова подія, про яку з трибуни так урочисто повідомив Верхуша. Лише ректор підійшов і сів поруч старого професора.

— То у вас, Климе Гнатовичу, виходить, надійна зміна виросла? Приємно було почути, що Іванова вже може організувати велику науку.

— А таки може…

— Тож, збираєтесь? Коли? — несміливо поцікавився ректор.

— Та ось накупимо нових приладів. Ви тисяч сто нам із свого фонду виділите — а то зараз у нашу лабораторію соромно гостей заводити. Медики мотлох передали, а не штучне серце. Нові апарати потрібні — тут таке в нашій школі закручується, що декому й не снилося. — Збуджений великою науковою перспективою, Верхуша помолодшав, принаймні відчув приплив енергії і завзяття. — Я радий, що ви цікавитесь біологією і підтримуєте нас, — сказав він тоном бувалого дипломата. — То коли нам виділите кошти?

— Подзвоніть, Климе Гнатовичу, поговоримо. А зараз біжу ще на одну нараду, ви вже пробачте. Дзвоніть, заходьте…

«Го-го-го, — подумки веселився Верхуша, — утік в оточенні сподвижників! От хитра лисиця. — Грайливий настрій не полишав професора. — Заміну я підготував, аякже. Але доведеться вам, юначе, — Верхуша міг так називати ректора, бо старший від нього на тридцять п’ять років, — доведеться-таки вам відважити на потреби кафедри тисяч сто. Отоді, може, й не вручатиму вам картку із списком усіх ваших попередників, яким я хліб-сіль підносив. Не знаєте ви, юначе, перспектив геронтології. Це справжня наука! Про неї не гріх і на вченій раді послухати. Докотилися! До чого довели вчену раду?! Про стрижку газонів говорять, про ремонт гуртожитку — неначе на будівельному майданчику. Геронтологія, брат, це головна наука! Подзвонимо. Ми не горді. І зайдемо. — Верхуша пошкодував, що не встиг розповісти ректорові про Нобелівського лауреата Нортропа, який не одного півня з’їв на цьому ділі і вважає, що на вивчення проблем довголіття варто виділяти стільки ж коштів, як на освоєння космосу. — Так що зайдемо і неодмінно подзвонимо ще не раз, поки добудемо бажані сто тисяч. Тут простий розрахунок і пряма вигода, — доводив Верхуша уявному опонентові, — адже ми на утриманні держави до двадцяти і після шістдесяти років, за винятком дуже рідкісним, таким, як я, наприклад. А коли людина матиме добре здоров’я до ста років, то вдвічі більшим буде і її трудовий стаж. Неважко уявити, який прибуток це дасть державі. Так що дуже скромні потреби в нашої кафедри, якщо міркувати серйозно, але ми вже не відступимо від свого — і подзвонимо, і шапку знімемо. Верхуша не остання зозуляста на факультеті».

Невідомо, куди завели б професора думки, якби ноги не спрямували його до лабораторії, де відбувався унікальний експеримент. Рука автоматично відчинила двері, очі побачили знайому шафу із скла і металу. Але… Але до шафи-сейфа були прив’язані дві вівчарки. Одна спала, друга гризла кістку, притримуючи її передніми лапами.

«От тобі й геронтологія, — скрушно посміхнувся і похитав головою старий. — Вже й собаки мені ввижаються. Не встигну, юначе, випросити у вас сто тисяч, а Ярисі не дасте, хоч вона таки справжня світилка». Професор опустився на стілець і став покірно чекати, поки привиди собак зникнуть з-перед очей.