Пульсари

РЕВІЗІЯ ЗАПОВІТУ

Олег Іванович не мучився запитанням — для чого живе людина, бо з дитинства був запрограмований на діяльність. Сидів десь у ньому такий ген, що не давав байдикувати.

— Ким би ви, тату, були, якби не ваша робота? — спитала якось дочка-школярка.

— Піратом.

— Пхі-хі… А чому?

— Люблю абордаж…

— Голими руками брати невинних? — обурилася дочка. — Хіба то перемога?

— А я брав би у полон лише винних, тих, хто інкське золото в трюми ховає.

— А Дон-Жуаном хотіли б бути?

— Атож. І заодно Магелланом.

— Ну й батько мені дістався! — здивовано й захоплено вигукнула мала.

А й справді, гідні заздрощів і захоплення люди, які з самого дитинства запрограмовані на рух. Ні думок про згасання, ні деморалізуючого сумніву «а навіщо все це?». Просто ніколи їм поринати у віками не розв’язане питання — віддається перевага дії, а не спогляданню. І лише під час хвороби, коли ти вибитий із звичної колії, нікуди подітися від думок. Уже перечитані «Наука и жизнь», «Природа», «Химия и жизнь», навіть «Квант» і «Юный техник», що їх Олег Іванович передплачував спершу для сина, а тепер для дочки. Відкладені вже на тумбу й газети. А що далі?

— Принеси-но мені, доню, синій шкільний зошит, що на верхній полиці книжкової шафи. Під «Декамероном». Ти тільки ту книжку не читай — рано тобі ще таку літературу вивчати. Та не впади. Нехай мама стільця потримає.

— Я, тату, «Декамерона» ще в сьомому класі напам’ять вивчила.

— Ну й як? — не знайшовся на інше слово Олег Іванович.

— Геній писав, — великодушно визнала підпільна читачка. — А от твій заповіт незрозумілий.

— Гм, от і принеси, перероблю, — ошелешено мовив батько.

Хоч після операції минуло вже чимало днів, хвороба все ще не дозволяла Магелланові плавати в океані фізики. Тому Швидкий поклав собі доробляти заповіт. Написав він його в сорок років і адресував собі на старість. Тобто в сорок років уклав кодекс, яким мав користуватися в шістдесят. От і настав час, коли старість почала полемізувати із зрілістю.

«1. Ти послав онука до аптеки по розтирку, — прочитав Олег Іванович на першій сторінці синього зошита. — Не кажи, скільки вона коштує. По-перше, онук уже розуміється на цінах. По-друге, називаючи вартість замовлення, ти позбавляєш його надії купити щось на здачу. По-третє, висловлюєш недовіру до його порядності». Швидкий поставив на полях плюс: хоч і не вельми важливий цей параграф, але можна залишити.

«2. Не кажи, що після тебе все (навіть бібліотека і погріб у гаражі без машини) залишиться нащадкам. У душі кожен вважає себе порядною людиною, тому неприємно буде твоєму онукові ходити до букініста прицінюватися до книжок, цікавитися, кому й що ти позичив…»

— Ну, що ж, нехай і цей пункт лишається, хоч він і спірний: не говоритимеш, то самі почнуть цікавитись, що кому заповіси.

«Крім того, — читав далі Швидкий, — онуки не вірять, що доживуть до «того» дня, бо їм здається, що ти давно вже не старієш».

— Це грубо й вульгарно. І неповага до віку. — Олег Іванович викреслив рядки.

«3. Ти стаєш немічний. Тому і ліжко давить, і годинник гупає, а не цокає. Коли пишеш синові листа, в якому скаржишся на дочку, уважно надписуй адресу, бо може трапитися, що ти його пошлеш випадково дочці. Щоб уникнути таких помилок, звертайся до сина в парні дні, а до дочки — в непарні, А найрадикальніший засіб — взагалі не скаржитись».

— Насмішніше, що тоді в мене ще й дочки не було. Справді-таки роки біжать. Залишимо. Який сьогодні день після операції? Здається, восьмий. А в грудях так пече… Чи не спересердя шив мене Пильнюк? І треба було саме до нього потрапити!..

«4. Не кажи: «Я у ваші роки їв гнилу картоплю і не спав місяцями». А скажеш — нарікай на себе. Бо невістка вважатиме тебе чемпіоном по безсонню й підсовуватиме на ніч плаксиве дитя, а онук вважатиме, що саме через оту картоплю в тебе повисипалися зуби. Краще кажи, що гриз зубами землю, — це буде ближче до істини…»

— Ех, Олег, Олег, — звернувся шістдесятилітній до себе сорокалітнього. — В одне слово всього минулого не втиснеш. Та й не будь-яке годиться. — На полях з’явився мінус.

«5. Не цілуйся з невісткою, можливо, їй несила стерпіти таке знущання. А якщо вона сама намагається торкнути тебе губами в щоку, подумай — чи вона не лицемірка?» — А чому це Пильнюків син таким добрим став? Навіть у щоку цілував… Може, тренується в чеканні того дня, коли торкнеться губами мого холодного лоба? А може, чергове паскудство готує?

«6. Не кажи, що невістка тебе отруює і, боронь боже, не називай отруту, бо ще підкажеш, напоумиш. Не ти вибирав невістку, тож і ручатися за неї не можеш. А син, можливо, тільки ніжки та зачіску роздивився. А ще ж може трапитись, що буде вона саме з тієї родини, з якою в тебе давні й неперервні конфлікти…»

— От вийде моя дочка заміж за Тихона. Йому за тридцять, їй удвічі менше. То й матиме невісточку професор Пильнюк! — Олег Іванович засміявся б, та не може, бо в грудях пече. І, крім того, сам у Пильнюкових лапах…

«7. Усвідом, що не вода колись була кращою, а тоншими були твої відчуття; і не підметки були міцнішими, а легкою була твоя хода. Не даруй свої бостонові (шевйотові) штани, бо з них пошити нині щось онукові дорожче, ніж купити новий одяг. І не ремствуй, коли їх викидають, адже ти все життя віддав для того, щоб усі речі були дешевими, а почуття — дорогими». — Казна-що! — обурився шістдесятилітній Швидкий. — Десь тут газета, — він помацав рукою на тумбочці. — Ось. Що каже нова наука соціологія: у 1965 році на сто нових шлюбів було 18 розлучень, а в 1976 — 28! А може, це й є наслідок достатку? Адже тепер мати сама без труднощів може виростити дитя і навіть двох — голодними не будуть.

«8. Не нагадуй про себе телеграмами і довгими листами і не пиши в кінці «бажаю вам щастя». Діти й так розуміють, що ти нещасливий через старість та розлуку. Не докоряй тим, що вони не їдуть до тебе в гості, пиши про політику, зміни в ландшафті. Наприклад: «Ота сосна, сину, на якій ти лаштував собі сідало, почала всихати…» Син уявить ту сосну, душа заболить, от і приїде, кинувши горіти квартальний план. А якщо діти егоїсти, то напиши, що частину садиби заповідаєш тій жінці, яка варить тобі та пере. Вмить з’являться. Але радості не привезуть. То краще вже мовчки і спокутуй гріх, що виростив таких істот».

— Доньку я виховую власним прикладом. А чи такий вже годящий взірець? — почав розмірковувати Олег Іванович. — Озера Ріци я не бачив. У ресторані «Метро» був, здається, один раз. Постійного перукаря не маю. Слави ансамблю «АББА» мені не досягти. Нагород не маю… Все, що підносить мене на п’єдестал, невидиме і не всім зрозуміле. Та й сам п’єдестал замаскований. Ну і чорт з ним! Я майже завжди був щасливий, не менше, ніж завсідники-театрали чи власники шикарних дач.

«9. Тост проголошуй, коли вже всі напідпитку. Співати, грати, танцювати серед гостей — будь ласка! Це навіть може сподобатися молодим: давню пластинку завжди інтересно послухати».

«10. Не кажи своїй дружині «бабо, стара». Бо думками вона вся в молодості. Що смажила вчора, може, й забула, а як ти їй присягався — бачить і нині так виразно, наче було те перед обідом». — Певне, що все це так. А от цікаво, чи вийде заміж, як Пильнюк-батько мене доконає?

«11. Можливо, у твої шістдесят молодики ходитимуть у дротяних штанях або тільки в поясках з гаманцями, заведуть довге волосся чи бритимуться наголо. Не обурюйся вголос, не дратуйся і в автобусі не бурчи: «Патлатий (чи лисий), поступися жінці місцем…» Не забувай, що марочне вино спершу було соком, у який потрапив грибок. І хоч кожен чан бродить своїм способом, вино не завжди скисає». Е ні, сьогоднішній Олег Іванович не може з цим погодитись: повинна бути якась пересторога для молоді, бо, як відчують повну волю, зовсім некерованими стануть. Он на бульварі щовечора якась парочка цілується та обнімається. Мов на сцені, на очах усієї лікарні, ігноруючи перехожих. Та якби то моя дочка, — думає він, — то я б… А що б я зробив? Мабуть би, опустив очі та й пройшов мимо, ніби мене й не стосується. Чим пояснити їхню безсоромність? Можливо, гордістю? Вважають, що їхня любов понад усе, що вона підносить їх над смертними, які повзають унизу сліпими кошенятами. Вчили отаких, котрі на бульварі, що любов — велике почуття, і тепер це вчення їм дуже імпонує. Вони егоїсти, світ для них порожній, існують тільки вони. Продавщиця морозива, котра змушена спостерігати їхні любощі, — то лише автомат, який приймає дев’ятнадцять копійок і видає «Пломбір». Пасажири тролейбусів, що снують повз них, — то наповнення світу, що забезпечує закоханим матеріальні блага і створює економічну гармонію. Не вивести їх з рівноваги осудливими поглядами, глухі вони й до нарочитого покашлювання дідугана, який таким способом попереджає про своє наближення. Якщо дорікне їм слабкий — зневажать, якщо осудить сильний — утечуть. Все як у первісному світі. От і дорозмірковувався, Олег, — почав з гордощів за велике кохання, а дійшов до печерної людини, яка навіть свій інтим здійснює на очах у родичів… А може, це такий протест проти урбанізації? Тобі добре було, Олег, — з Настею міг у соняшники зайти чи у шелюг на пісках, де чебрець пахне і бджоли гудуть, або у старий млин залізти, звідки усе село видно, і піски, і Тясьмин, і чорний ліс за Дубіївкою. А де зустрічатись закоханим у великому місті?

Ти хочеш сказати, Олег, що чим більше людей житиме на квадратному кілометрі, тим більше буде безсоромних сцен?.. Не хочу я такого говорити, бо таким чином виправдаю поведінку отієї парочки, а я не хочу їх виправдовувати, не хочу, щоб моя дочка сиділа отак, обхопивши обома руками хлопця за шию і поклавши одну ногу йому на коліна. Це ж треба отак скрутити тіло. Якби й захотів, то так не перекрутишся, як вона. А може, я тому й ремствую, що мені вже все те недоступне, а тому й незрозуміле?

«12. Лікуйся в старого лікаря, бо молодий може подумати: «Он скільки в черзі тридцятирічних, а тут дідуган ще плутається». Вголос він, звичайно, цього не скаже і лікуватиме. Але без особливого ентузіазму. Інша справа — ровесник, він знає, що тобі так само хочеться жити, як і йому».

— Ну, цю заповідь я виконую — хірург Пильнюк не набагато молодший за мене. Покопирсався в грудях на совість, так що й дихнути ніяк. Осколки подарував. Цікаво буде їх дослідити. Кажуть, що стальні листи, пролежавши під навісом років з тридцять, потім не іржавіють у морській воді. А ці залізяки в мені розкошували вже тридцять шість років — амулетами стали. Недарма мене у металофізику тягло…

«13. Діди були неоціненним скарбом, поки тримали в собі мудрість народу, досвід віків. А коли тобі шістдесят, усе в книгах записано, в пам’ять машин закладено. Будь-який інженер може скористатися досвідом людства легко й просто, не розмовляючи з тобою. Тож не пишайся своїм віком. Демонстративно не вимагай пошани. Аксакали тепер саме сорокарічні — у них здоров’я, гнучкий розум, еластичні кров’яні судини і швидкодіючі комп’ютери. Тобі вже ліпше ходити в дитячий садок чи до піонерів. А якщо й досі відвідуєш вчену раду, то не переступай через дві сходинки, піднімаючись на трибуну, адже всі розуміють, що ти робиш це понад силу».

— Ага! Ось де ти спіймався, Олег! У свої сорок років ти проповідував, що діди не потрібні суспільству, їм хіба що внуками займатися. Спасибі, що не радив їх убивати, як це було заведено в давнину, ще у неандертальців.

Добре що твій заповіт не потрапив до рук Тихона, коли він донос писав, — ото був би матеріальчик! А я ж можу ще бджоли розводити, студентів учити, отаких гарячих, як ти, дурнів утримувати від необачних вчинків. Наполеон у свої тридцять шість розпочав війну, а Кутузов у шістдесят сім років погасив її. Не той підхід у тебе, Олег, до проблеми. Людина приймає рішення на основі не лише сухих фактів, а й досвіду, а в це поняття входять і почуття, й емоції, що їх можна запрограмувати лише частково. Там, де треба руйнувати, завойовувати, — там майже завжди молоді. Батий спалив Київ у свої тридцять два роки. Не старшим був і грізний Аттіла, коли спустошував Європу, дійшовши аж до Шампані. Навіть рій бджіл вилітає з вулика з молодою маткою. А от коли доводиться захищатись, розбудовуватись, — там верховодять старі. Наш декан будував факультет у шістдесят років. Верхуша он тихо-смирно керує кафедрою у вісімдесят п’ять…

«14. Ти помітив, як молода співробітниця начебто випадково торкнулася тебе боком і перехилилася через стіл так, що відкрилася «глибока перспектива». Не подумай, що вона бачить у тобі мужчину. То таки й справді було ненароком. Вона поважає твій розум, можливо, й побоюється, але тільки як свого начальника. Треба ж розуміти, звідки плівка на кисіль натягується…»

— На превеликий жаль, Олег, заперечити не можу.

«15. Одного дня, вітаючись, ти скинеш капелюх. А раніше так не робив. Дехто витрактує це як вияв слабкості. Тому не міняй на старість звичок. Якщо ж демаскував себе, й енергійний учень почне насідати, влаштуй йому душ на науковому семінарі — скажи, що його досліди не нові і що в 1901 році якийсь Сидоров уже вивчав це явище. Або кваліфікуй його роботи як неактуальні. Твоєму авторитету повірять. І стане він знову тебе помічати ще здалеку, проситиме рекомендації для статті в журналі».

— Ні, Олег, за двадцять років мої погляди зазнали великих змін. Не заважатиму я своєму учневі, якщо він продукує достойні результати, — я всіляко допоможу йому, навіть переступлю через свій гонор, коли невчасно обізветься. Хто істину топить, той сам води наковтається.

«16. Не розповідай синам, учням і знайомим, як ти пас корову. Для них очевидною є істина, що біля скотини мусить бути пастух».

— Та хіба ж я просто факт смакую? Розповідаючи, я переношусь у дитинство, відчуваю вагу і значимість першої торби з хлібом і шматочком сала. Бач, як угадав, — я таки й справді, буває, кричу дочці: «Та я в твої роки!.. Я в п’ять літ уже корову пас, а в шість уже й сусідську брав. А ти, дівуля така, торгуєшся, чи мити сьогодні унітаз!» А які виховні приклади ще наводити? Хоч у принципі Олег слушні речі говорить — сучасні діти все це знають уже з книжок, художніх кінофільмів. Повторення не посилює виховного ефекту. Напишемо плюс.

«17. Найважче тобі тверезо оцінити свій стан. Ти не хочеш погодитися, що вже старий, тому часто й охоче згадуєш різних діячів, які у віці, значно старшому від твого, успішно й плідно працювали. І досі тобі здаєтьсЯї що й ти ще макогін, здатний терти пшоно. Ти зневажаєш шістнадцять попередніх заповідей, вважаючи, що рано тобі ними керуватися.

Як же визначити насправді, старий ти чи ні? Можна пробігти десять кілометрів, або виголосити промову на три години, або спробувати перепливти ріку. Вдалося — значить, ще молодий.

Прощавай. Я — твоя зрілість. Я сильний, розумний, лаюся з підлеглими й начальством, нікому не заглядаю в рот. Гну хребет лише на спортивному велосипеді. Я не вірю, що доживу до твого віку. Моїй дружині двадцять вісім років. І ми їдемо цього літа в Сванетію. Прощавай».

— Ну й хвалько! Це, певно, тому, що не пекло тоді так у грудях, що ні дихнути, ні ворухнутись. Видать, гнилими нитками шив мене Пильнюк-батько, мабуть, пожалів добротних. Чи забув, що його синочка кандидатом наук зробив. Пам’ятає лише, як з кафедри вигнав…

Олег Іванович підвівся, сів на ліжку, глянув у вікно. Дівчина так само обнімала свого хлопця обома руками, як і вчора. І так само повз них поспішали здорові, шкандибали хворі. Побачивши, як дівчина впилася губами у свого єдиного і найкращого, Швидкий роззявив рота, забувши про Тихона. Та недовго тішився видовищем — рипнули двері, до палати зайшла Ольга. Виклала на тумбочку пакетик із курагою, поставила баночку із смаженою курячою печінкою, приправленою цибулею та морквою.

— Це сили повертає, — сказала усміхаючись. Але усмішка якась печальна. «Може, діти хворіють чи вітчим їх кривдить», — подумав Олег Іванович і, щоб розігнати її сумні думки, заговорив про кафедру, про справи наукові.

— А про здоров’я нехай лікарі клопочуться — то їхній фах, — віджартувався, коли Ольга почала допитуватися про самопочуття. — Ви мені краще скажіть, чи не вияснили, що там наш Тиша встругнув, бо хвилі, немов від цунамі, здіймаються. — Ольга — права рука завідувача, і Швидкий сподівається, що вона хоч трохи прояснить йому причину бурі.

— Пильміони, Олег Іванович, пильміони, — відповіла «права рука».

— Які ще такі пельмені?

— Ох, і відстали ж ви, це все ваша хвороба винна, — засміялася. — Не забули ж, сподіваюся, що Джагадіс Чандра Возе дав науці бозони, Енріко Фермі — ферміони. А зараз Тихій Пильнюк пропагує свої пильміони. В якомусь зарубіжному журналі вийшла його стаття. Виявляється, у Тихона в Італії знайшовся учитель — він у нього на стажуванні рік був, от і підтримав, допоміг надрукуватись. Тихін казав, що тепер його портрет повісять в Італії в галереї безсмертних.

— Олечко, і це серйозно, з пильміонами? — Олегові Івановичу доконче треба збагнути все, бо доведеться ж, напевне, писати за ректора листа в посольство, хоч можна б і відмовитись, і привід для цього серйозний: хіба може Швидкий бути об’єктивним у справі Пильнюка-сина, коли Пильнюк-батько рятує йому життя?

— У своїх міркуваннях Тихін виходить з того, що нейтрони мають магнітне поле, а це означає, що на малих відстанях у них є й електричне поле, тобто існує дипольний електричний момент, Тихін Русланович і каже, що можна створити сильне градієнтне поле, яке буде бронею проти нейтронів.

— Ну? А де ж пильміони?

— Пильміони — це ті віртуальні частинки, з допомогою яких нейтрони взаємодіятимуть з електричним полем.

— Хитро… хитро… А як же створити це поле?

— То великий секрет, про який Тихін нікому не сповіщає, бо написав дві чи три заяви до Комітету в справах винаходів та відкриттів. Це таки й справді таємниця, якщо стосуватиметься протинейтронного захисту і в першу чергу, як про це мріє Тихін, створення легкої жилетки, костюма, скафандра.

— А звідки у вас такі відомості? — підозріло запитав хворий.

— Інколи заходить до мене, хвалиться успіхами, журиться, що колеги йому заздрять, тому цькують. Мабуть, ми даремно його так покарали.

Не вистачало ще Ольжиних сумнівів — тут від своїх не знаєш, куди подітися.

— А може, він тому й покращав, що били, — висловлює вголос міркування, яке вже йому мозоля натерло в голові. — А ви вірите в ці пельмені? — насторожено допитується професор.

Ольга не поспішає з відповіддю. Вона зовсім не хоче змішувати своє ставлення до наукової ідеї із ставленням до людини, яка цю ідею продукує.

— Надто смілива гіпотеза, щоб від неї просто відмахнутися. І я впевнена, крім того, що й найгірша людина не може весь час жити за рахунок інших. Десь наступає перелом… Я не беруся судити про суть роботи, не знаючи її, але якщо за рубежем знавці хвалять…

— Може, в теоретичному плані тут щось і є, та навряд чи на практиці вдасться створити такі сильні електростатичні поля.

— Ну й звідки ви знаєте наперед? — докір прозвучав в Ольжиному запитанні.

— Відчуваю. Інтуїція.

— Фермі про пляшку для нейтронів теж тільки мріяв. Сьогодні ж це для ультраповільних нейтронів реальність. Золота медаль імені Курчатова за 1977 рік присуджена.

— То Фермі мріяв, геній, — Олег Іванович намагається зручніше вмоститися на ліжку, бо в грудях шкребе нестерпно, але йому не хочеться, щоб відвідувачка помітила його стан, не хочеться припиняти розмову й знову залишатися зі своїми роздумами наодинці. — А в мрії Тихона я не вірю. Хоч ріжте мене, хоч закоренілим ретроградом назвіть чи консерватором — не вірю. Заважати не буду — нехач прорубує свою просіку, хоч грибів по дорозі назбирає.

— Обставини змусили працювати. Чом би й не повірити? — бажаними словами висловила Ольга своє міркування.

— Можливо… Можливо… Хотів би й сам, щоб так було, бо й на мені від його переродження плям поменшало б. Та тільки білий ведмідь, покуштувавши людського м’яса, обов’язково полюватиме на людей. Думаєте, як у пастці побував, то й звички змінилися? То вже від характеру, але найчастіше тільки злішим стає та обережнішим.

— Капіталісти грошей на вітер не кидають, — намагалася заспокоїти вчителя Ольга фразою, що стала стандартною і тому не викликала сумніву.

— Кидають і шпурляють, якщо вітер той їхні колеса крутить.

— Тихін з політикою не зв’язаний. Отже, причина слави криється в цінності його концепції. А що тут дивного? Хіба справжня ідея вибирає голову, щоб у ній поселитись? Самі ж казали, що ваш колега, фізик за освітою, пішов в олійну промисловість і зробив там переворот.

— Е, той хлопчина розум мав. Т беручкий був, А Тихін лише святами живе. Або я нічого не розумію в людях, або мене шашіль заздрощів точить, що не я сам зліпив того пельменя, — оце як хочете, так і думайте. А як там з графітом? Металічний водень закинули… Ех ви… Поспішати треба, бо не одна макака-резус уже сконала на дитячому стільчику під нейтронним абажуром… — Більше не наважився докоряти. Це якби зараз у кабінеті своєму сидів, то, може б, і крикнув: «Реміняки вам треба! А я панькаюся…»

— Та з графітом як і було. Іванова вживляє «вав» усяким звірятам — приростає чудово. Але про це, як і про водень, іншим разом, бо я й так уже вас втомила, та й поночіє…

І жаль припиняти розмову, але й добре, що Ольга пішла, бо так дряпає залізна кішка всередині, і повітря свистить, наче в грудях яка щілина відкрилася. От і дожив, коли б треба заповітом користуватися, та сил бракує. Пора дочці останнього листа писати. Олег Іванович примостив на коліні зошит із заповітом.

«Я не даватиму тобі порад, донечко, — вивів нерівними літерами, — бо не знаю наперед усіх ситуацій, в які ти потрапиш. Даю приклад. Зустрічаєш ти вродливого, розумного, сильного, але хитрого хлопця. І освідчується він тобі в коханні. Може, й ти його полюбила… Як бути з хитрістю? Починаєш пригадувати, що я казав тобі з цього приводу: «Боронь боже мати справу з крутієм!» І дієш прямолінійно: «Я не дружитиму з тобою, — кажеш милому, — бо ти хитрий, а тато мені казав…» Ну куди ж це, доню, годиться? Спершу треба роздивитися, що то за хитрість, яка її природа і чи сама ти не більша лисиця від нього. А якщо в тобі хурдела від лукавого, то чому відштовхувати хлопця? Ось тому-то й не даю наперед ніяких порад, хіба що найзагальніші: не вір, що в чужому ставку карасі жирніші, і не вважай, що верблюда не можна протягти через вушко голки.

Та,не пишіть на моїй тумбі фальшивих слів на зразок «От і все!», «Разом з тобою пішло все найкраще…» Лише прізвище та ініціали й дві дати. Чужим все одно, ким я був, а свої знають без напису».

Може б, іще вивів яку мудрість, та дихати ставало все важче й важче. Підтягнув подушку, сів — наче полегшало. Кинув погляд у вікно: чи гуляють ще на лавці? А куди ж їм іти? Конопель у місті не сіють. Щоб кожен перехожий у вічі не зазирав, прикрилися парасолькою. А може, то й не вони? Щось парасолька надто вже на жінчину схожа…

Швидкий знову взяв заповітний зошит і дописав: «Іще забув сказати, доню, щоб у кущі від людей не тікала, за дощовик од них не ховалася. І бетон не прикриє негідного вчинку. Броня із слів «а мені все одно, що про мене думають» вельми тимчасова й локальна, як пляжний безстидничок». Хотів був іще написати: «Твоя мати ніколи не…», але перед очима знову з’явилася парасолька, схожа на жінчину, якою прикрилася пара закоханих.

Під ранок полегшало, навіть подрімав годину-дві. Прокинувся — на стільці сидить хірург Пильнюк. Теж зім’ятий увесь, неначе його ядуха всю ніч мучила. І говорить якось дивно, ніби не лікар. Не питає про апетит, пульс не мацає, по грудях не стукає. Та й без супроводу прийшов.

«Мабуть, кінець мені. Ніякі ліки не допоможуть, — кинув оком на тумбочку, чи не загубився заповіт. Синій зошит на місці. — Треба буде написати на обкладинці, що дочці належить, а то ще потім у веремії загубиться».

— Що ви думаєте про мого сина? — замість «добрий ранок» вирвалося у Пильнюка.

«Ох ти ж, чортяка. Для чого йому мій вирок?»

— А нічого, — злукавив Олег Іванович, — думайте ви про нього. А в мене свої діти.

— Учора він ходив до ректора, просив характеристику і відрядження за кордон. Ректор вперся руками й ногами. Ну й Тихін почав нервувати, нагадав про права. Так ні до чого й не дійшли. Тому й запитую, що ви думаєте про Тихона?

Оце тобі питаннячко, ніби корч посеред дороги — ні об’їхати, ні перелетіти.

— Нехай подорожує, тільки за власні кошти і без рекомендацій.

— Це ж чому?

— А що ми йому напишемо? Що він крав Петрові статті, підміняв Ользі зразки металу й писав на мене кляузи? Чи можемо такій людині доручити прапор вузу? Нехай їде, але представляє там тільки себе. «Тепер уже точно заріже або ліки такі призначить…»

— Як людина він не зовсім… — визнав батько. Говорилося це йому через силу, по скронях стікали краплинки поту. — Але ж не правила хорошого тону він там пропагуватиме. Його цінять за наукове відкриття. От як фахівця його й характеризуйте.

— Не знаємо, що він відкрив.

— Віддайте на рецензію спеціалістам. Ми завжди так робимо. Якщо самі не можемо встановити діагноз, кличемо колег із суміжних відділів, інших установ.

— Ваш Тихін усе секретить, посилається лише на чужинські авторитети. Умовте, щоб дав матеріали на рецензію, а спеціалісти знайдуться.

— Я спробую, — задумливо мовив батько. І вже зовсім іншим тоном, даючи зрозуміти, що тема вичерпана, запитав у Швидкого: — Ну, Олег Іванович, на повторну операцію згодні?

— Ні. Я своє прожив. Хочу спокійно вдома померти. А там, дивись, може, ще який місяць і протягну.

Лікаревої бадьорості вистачило ненадовго — дивився на хворого задумливо, журливо.

— Вам потрібне ще одне перешивання. І є надія, що після нього не місяць, а добрий десяток-два років ще скрипітимете. Раджу оперуватися.

— Ні, додому. Може, папери ще встигну впорядкувати.

— Як знаєте. Я з себе лікарського обов’язку не знімаю. Готуйтеся до консиліуму.

— А якщо комісія вирішить — різати, я маю право відмовитись?

— Кожен вільний у виборі своєї дороги.

Руслан Максимович поправив серветку на тумбочці, підняв край ковдри, що звисав аж до підлоги. Вийшов.

«Випити б оце якогось зілля, заснути і про все забути… А може, умовити ректора, щоб відправив Тихона у милий його серцю закордон? Тоді батько подарує принаймні рік життя. З’їжджу на колгоспну садибу, попрощаюсь з однокласниками. Папери переберу, листи спалю. Чемодан доведеться втопити».

Швидкий мав на увазі ящик, оббитий сірим полотном. Змайстрували його дядьки, коли свого молодого голову колгоспу відправляли в місто «вчитися на професора». І лежать у тому чемодані-ящику фотографи розкішних, як бузок у травні, сільських красунь із безкомпромісними написами: «кохаю до могили» чи «навіки твоя». Де вони? По скільки тепер у них онуків? Чемодан неодмінно треба втопити або спалити. Бо це понад сили — переглядати чи не півстолітньої давності фотографії. І не хоче він бачити зморшкуватих бабусь, на яких перетворилися ті дівчата, не поїде він прощатися. Час, що його подарує Пильнюк-батько, краще використати не на похорон, а на життя. Босоніж по росі пройтися. Подивитися телевізор. У Канів пароплавом податися. Із онукою вивчити пісеньку про те, як піонерові добре біля річки, де квітнуть прапори. «Говорити з ректором чи ні? А раптом у людині зміна якостей відбулася? Раптом відкриття? Ще маємо час. Можна й ректора умовити, й рецензента знайти. Ото б уже Тиша почав його обходжувати! Експериментально перевірити не встигнемо, і полетить Тихін Русланович на Середземне море, а батько його подарує мені рік життя… От, значить, яке я лайно. Судячи із заповіту, був ним і в сорок років… Чи все-таки поговорити з ректором? За кордоном теж розумні люди є. І от же хвалять Тихона… Не Петра Яремаку, не Ольгу Костюк і не Зіну. Зрідка я удостоююсь якоїсь згадки. А щоб такого розголосу… Ну, гаразд, знайдемо рецензента, умовимо ректора, а виявиться, що всі Тихонові відкриття — то чергова його фальсифікація. І пропало добре ім’я Олега Швидкого. Тільки надгробок з двома датами й залишиться. А взагалі, чого це я, хворий та безпомічний, маю втручатися в справи здорових людей? Тут ось консиліум, щоб дорізати по-науковому, грамотно. Отака вам карусель! Та ще й дихати нічим».

Швидкий узяв дзеркальце, хотів подивитися, чи поймається вже землистою сірістю його обличчя. Та замість свого зображення побачив у дзеркалі бульвар, лавочку із закоханими. Вони що ж, і додому не ходили? Так усю ніч і просиділи?

Рипнули двері. Швидкий сховав дзеркальце. Молода санітарка заторохтіла відром і шваброю, почала викидати з тумбочки пиріжки, печиво, ягоди — усе, з чим приходили відвідувачі. Перші дні дівчина ремствувала на те, що він не їсть і стільки пропадає добра. А тепер, бач, мовчить. Мабуть, знає, які в нього кепські справи, тому мовчки відправляє у відро те, що вчора було делікатесом.