Пульсари

МОНОРЕЙКА

— Проживу якось і без дислокацій, — буркнув Віталик і лівою рукою, на якій синіло татуювання «Аве Марія», схопив блискучі кліщі.

«Знову принесло цього наставника», — сердився хлопець, виймаючи з вогнедишної печі металевого буханця. Товста нога механічного молота одразу ж заходилася топтати буханця, стверджуючи Віталикові слова гучним «так-так-так…».

Продовжувати розмову було неможливо. Психолог терпляче і, здавалося, зовсім спокійно чекав, поки закінчиться татакання, від якого лихоманило бетонні стіни. Подивився вслід дівчині-обліковцю, яка саме було проходила повз них із записничком в руках, та, злякавшись громовиці, на мить зупинилась, закліпала в такт ударам очима, зіщулилась і, зблискуючи коліньми, пострибала геть. «Необстріляна вчорашня школярка», — скоряючись професійній звичці, зробив логічний висновок Психолог.

Про дислокації він чув, проте зовсім не уявляє, що воно таке. І, хвала творцеві, благополучно здравствує без них. Так що й Віталик проживе — то правда. Але ж у металознавстві, де намічали Віталикові стежку, щоб переконатися в можливостях штучного — нештучного інтелекту, без цих дислокацій важкувато просуватися.

— А навіщо мені ваша скеля? Може, з мене досить оцієї окалини? — показав Віталик кочергою на іскри, що хортами вискакували з-під молота.

Психолог уже давно кинув би опікунство над цим здорованем, але ж скільки ще нерозв’язаних проблем! От чому він орудує лівою з витатуюваним «Аве Марія»? Адже раніше… до зростання-переростання… він вправно тримав келиха правицею і контрольні роботи в школі саме нею списував. Якщо є щось таке — не вживатимемо старого терміна «душа», а скажемо по-новому — «гени», що переносять дух доброти і трудолюбства від батька до сина, то Віталик повинен працювати правою, а він орудує лівою…

— Мене шанують тут за те, що вмію і свій і чужий задум виконати з точністю до мікрона. — Віталик посунув металевого плескача у піч. — А спробуй не так ударити чи не так розігріти — і місячна робота всієї лабораторії може полетіти… ясно куди. Найскладніші замовлення Яремака тільки мені довіряє. Людям радість, мені втіха. То навіщо ловити журавля на вечірньому факультеті?

— Як же так, Вітю… — Психолог намагався настроїти співбесідника на логічне мислення, — як же так… Технічний прогрес неможливий, якщо всі куватимуть… До того ж у тебе такі здібності, а ти без диплома…

— Хе-е! — невідомо кому адресував Віталик своє презирство — прогресові чи диплому. — Недавно ітеерівці екзамен складали. Так, вірите, половина з них не могла сталі від простого заліза відрізнити. А є в нас начальник один, так просив хлопців попригвинчувати йому шпінгалети, бо холодно в новій квартирі. Я так думаю, що тому начальнику диплом заважає: тільки хоче чоловік взяти терпуг чи обценьки, а палітурки йому стук-стук: «Ти ж інженер! Хіба це твоє діло?» — і падає інструмент з рук, і вже сталі від заліза не відрізнить. От вам і прогрес.

— Ну, Вітю, ти ж знаєш, що у великій отарі не без паршивої вівці.

— Одійдіть трохи, бо через вас ще перегрію. — Лівою рукою Віталик заграв на пультових кнопках молота, для чого йому довелося стати до нього боком, адже сконструйований молот не для шульги.

Вихопивши з печі розжарений плескач, Віталик застукотів по ньому ручним молотком, перетворюючи на вузлуватий корінь. Та через якусь хвилину Психолог уже виразно побачив на ковадлі гілку з двома каштановими листками.

Тим часом Віталик узяв із шафки викуваний раніше каштановий бутон, розігрів його разом із гілкою і кількома ударами скріпив їх навічно.

— Блоху підковуєш в обідню перерву, — ущипливо мовив Психолог, не в змозі, однак, відірвати погляду від казкового витвору. — Ліва робота лівші…

— Це не халтура, — спокійно відповів Віталик, — ще ось прироблю до гілки курча — і готово…

— Що-що?

— Курча. Верхуша ніколи не шарпав мене, як автомат із газованою водою. Він вірив у чудеса… Він заповідав… У його честь зроблю… — Віталик провів рукавом по обличчю, вимазавшись чи то мазутом, чи окалиною. — 3 чотирма ніжками. А наука без мене обійдеться. Ціну їй я знаю, але кожному своє.

— У тебе ж здібності які, — не здавався Психолог, — ти ж фізичний довідник напам’ять вивчав.

— А я й тепер на пам’ять не скаржусь. Хоч і телефонний можу вивчити. Тільки смаку до сухих цифр не маю. Я і в технологічний не хотів, дядько мене туди втокмачив, ну а вдруге — то вже ви мої стрілки переводили. Але їхати по ваших рейках не хочу. Навіть із вдячності за те, що разом з оцим, — показав на «Аве Марія», — воскресили бажання на рашпілі вузлики в’язати.

Віталик виважив у руці гілку, змахнув нею, наче віялом, знов виважив.

— Ні, замала для Верхуші. Йому треба гібрид лавра з терном, а ще краще — лавровишню. І жовтогарячого чотириногого півня викую. Даремне ви з старого глузували.

— Я?..

— Не ви, так інші.