Пульсари

НЕ ЯК УСІ

Від Швидкого хірург Пильнюк пішов у гардероб. Гардеробниця, як завжди, була а місці. Учора він доручив їй заплатити штраф, яким покарав його сержант Рожко, і просив віднести квитанцію, але так, щоб жодна душа…

— Ви знаєте, Руслане Максимовичу, там такий шикарний, такий важний міліціонер сидів. Так ви знаєте, що він просив вам передать? Він сказав, щоб ви самі занесли квитанцію. Для збільшення виховного ефекту. Ви не обижайтеся. Я старалася.

— Спасибі, — пригнічений новою неприємністю, мовив Руслан Максимович. — Я знаю, що ви зробили все можливе.

Довелося самому їхати з квитанцією. Ї, як на гріх, на півдорозі машина зупинилася. Шофер Зоя незворушно пояснила, що на гору вже не можна, бо кінчається бензин. З гори — будь ласка. Але й з гори не більше двох кілометрів. Поїхали вниз, досягли бензоколонки. Довелося Пильнюку фінансувати на повний бак із свого гаманця п’ятірку — талони в Зої, виявляється, кінчилися ще минулого тижня.

— Треба, Зоєчко, медперсонал менше катати по комісійних, — сердито буркнув начальник.

— А що ж вони, ліки трамваєм возитимуть? — огризнулася Зоя.

— Чомусь Карпівну з повною торбою ви відмовилися транспортувати, а Дору Яківну з кількома ампулками окружною дорогою…

— Так у неї ж цінний препарат був. Коларин для Петрового начальника. От і боялася через центр.

Говорити з чарівною Зоєю більше не хотілося. Вона ніколи не погоджувалась, щоб хтось узяв гору над нею чи автомобілем. А коли вже шофера розпинали на хресті, то конав і автомобіль: не заводився, бо не було якихось там запчастин. Коли ж скаржилися в автобазу, то на другий день звідти взагалі нікого не присилали до лікарні, бо там проводили збори, на яких «проробляли» Зою. Так воно було чи ні, соромили її в колективі чи забирали на день права — невідомо. А тільки сваритися із нею не хотілося. І зараз би оце промовчав, якби не довелося розкошелювагися. Краще вже на таксі їздити. Там хоч вилаятись можна, коли на гору не везуть.

— О! Районна нарада! — показала жінка на табун легкових автомобілів, що згуртувався на брівці в тіні каштанів. Майже в кожному були відкриті передні дверці, і звідти звисали чоловічі ноги в черевиках або тільки в шкарпетках, щоб вітерцем полоскотало п’яти. — Нарада, кажу. Районні начальники три години підряд засідатимуть, а хлопці спатимуть. Не те, що у вас. Тільки й чуєш, Зою, туди, Зою, сюди. Втечу я від вас. Попрошусь на оцю солідну роботу, — кивнула в бік автомобілів.

— Якби директором комбінату був я, то знаєте, що зробив би?

— Ну? — без особливого зацікавлення запитала.

— Я водіїв на механіків перевчив би, а всіх начальників змусив би самих їздити.

— А ви за руль сіли б?

— Атож.

— Ну і… ну і неправильно. Аварій через вас побільшало б…

— Ви вважаєте, що той, хто апендицити ріже або головує на зборах, не може бути уважним на дорозі?

— Може. Та нема охочих. Втечу від вас. Возитиму якого-небудь пережитка капіталізму.

— А чому не імперіалізму?

— Во сучасний банкір сам рулює. Економить. Окрім хіба що вже дуже багатих. А в нас, як тільки ледь-ледь вибився у кербуди чи там у завгари, — так і шофер персональний у нього, як значок ГПО. Тещу возить, картоплю чи огірки малосольні… А взагалі, то я тільки так кажу, що піду од вас. Нікуди я не збираюся. Хоч і важко, зате знаю, що потрібне діло роблю. Буває, кров везу, сигналю так, що й стовпи пригинаються. А я поспішаю, бо без мене людина може загинути. Ну, не без того, що коли й подругу покатаю. Хіба я свята? Чи, думаєте, як оце вас везу, то я вже холуйка безмозгла?! Чорта з два! У мене ще талончиків на тиждень вистачить. Бережу на той випадок, коли й справді треба буде кудись поспішати чи цінне щось везти. До кінця місяця ще далеко.

— Ну, ви ж і… — тільки й спромігся Руслан Максимович.

— Пхі, — засміялася Зоя, — уже й не таке чула, коли ворогів соціалізму на таксі катала. Набридло заробляти. Тепер нехай мій Яремака утримує сім’ю. Скоро взагалі кину роботу. Я давно вже розпрощалася б з нею, та є потреба крутитися біля медицини.

— А що таке?

— Та… — Зоя завагалася.

— Кажіть, я ж лікар.

— Та дітей нема, професоре. І коли вже своїй — а я таки своя в медицині, тільки й чую: Зойко, туди, Зойко, сюди — і коли вже своїй не допоможуть, то копійка ціна вашим ученим. Знахарок я вже пройшла. А чого це вас у міліцію? Та ще в державтоінспекцію? Чи ви й справді надумали без шофера їздити? Права одержуєте?

— А ви роботу боїтесь втратити?

— Та ні, просто жаль вас стало.

— Ну, спасибі. Почекайте п’ять хвилин під тим деревом.

Та не вклався Пильнюк і в дві години. Квитанцію в нього приймав сам Іола Рожко — це ж треба, щоб так пощастило. І записав професора в гурток сприяння державтоінспекції під назвою «Сигнал».

— Мене хворі чекають! Не можу, — пробував відкараскатися.

— Ви не можете, він не може, ніхто не може. Всі зайняті важливими справами. А тим часом люди гинуть на дорогах, — продекламував Іола професорові. Потім пішов у куток, де лежали купою якісь згортки, альбоми, порився, дістав один альбом, зовсім новенький. Хапливо почав гортати сторінки. — Ось.

На кольоровому знімку хірург побачив вулицю, яку надало йому переходити в лиху годину, перевернутого мотоцикла і хлопця, що головою встряв у залізне риштування. Безглузді смерті професор щоразу сприймав як докір чи то недосконалості, неспроможності своєї професії, чи недовершеності світу, за який, зрештою, і він відповідав. Хоч як намагався притлумити в собі це відчуття, воно не минало ні з віком, ні з досвідом.

— Ви не змогли чи не спромоглися зашити цього хлопця упродовж кількох годин, — моралізував тим часом Іола, — а якби стояли з пов’язкою дружинника, то один ваш посвист — секундне діло — міг застерегти порушника, і трагедії не сталося б. Профілактика в нашій роботі, може, важливіша, ніж у медицині. — Професорське звання співбесідника спонукало Іолу до узагальнень, до наукового стилю розмови, та конкретні проблеми брали гору і повертали його до звичної манери. — Звісно, я не зміг би вас залучити до гуртка, якби звернувся просто так, офіційно, — прислали б якогось молокососа, мов відкупного дали. Знацця, так, оскільки ви порушник, тепер ви добровільно погодитесь відвідувати курси. Прошу до зали, а після занять зайдіть, будь ласка, до мене — поговоримо.

— Я скаржитимусь, — з притиском мовив Руслан Максимович. Його обурювала така безцеремонність, ображали і суть, і форма сказаного — відчитують, немов хлопчиська. Але десь поза емоціями зблискували вогники згоди з цим хвацьким сержантом. Бо таки й справді «дали б відкупного», одержавши запрошення автоінспекції, як це вже давно заведено робити. Справді, ніколи Пильнюк не погодився б добровільно марнувати тут свій час. І справді, як на цю мить, в очах сержанта він порушник, над яким не гріх і позбиткуватися.

— Не скаржитиметесь, — запевнив Іола. — Бо курси наші — в години дозвілля. За всіма законами вашим вихованням має зайнятись інститут, а ми це беремо на себе. В нас тут ще один професор на курсах. Спершу кричав, знайомим генералом погрожував, а тепер нічого. Вітається. То я вас проситиму зайти після занять. Є серйозна розмова. Про вашу жертву.

Іола зумисне не договорив фразу, не уточнив тему майбутньої розмови. Міркував собі так: якщо хірург має гріх на душі, то неодмінно закричить: «Про яку це жертву? Ні в чиїй смерті я не винен! Нікого я не вбивав». Та порушник промовчав, бо заклопотано думав про крах сьогоднішнього графіка.

— І часто мені доведеться сюди їздити?

— Щосереди два місяці. Початок о вісімнадцятій. Сьогодні вступне заняття. — «Ну й хитрий цей правопорушник! І вусом не повів, наче й не до нього мовлено…» — міркував Іола, поки Руслан Максимович ходив відпускати шофера.

У залі, куди зайшов новоспечений слухач курсів, десятків зо три чоловіків та невеличка, але яскрава групка жінок. «Видно, нехтує правилами переважно наш брат…» — подумав професор, оцінивши аудиторію.

Першим виступив «відомий», як його відрекомендував староста, психолог.

— Немає, немає людей, які б не порушували, — кинувся той з копита вскач. — Ми в нашому інституті провели цікаві дослідження: фотографували всіх, хто чеше навпростець через газони. І що ви думаєте? Одного разу навіть директора вищого окремого… не буду уточнювати, якого закладу, посеред трави зафіксували. Не як усі йшов, не протоптаною стежкою — він біг по свіжій зелені. Так що порушують усі. Нехай встануть ті, хто жодного разу не перетинав клумбу, навіть і коли «дуже треба було».

Лектор сів і почав чекати, поглядаючи на годинник і слухаючи, як у залі наростає гул чоловічих голосів.

— Ну от, немає, — констатував оратор. — Це означає, що серед вас немає і брехунів. Тому скорочую лекцію. Поясню лише, чому людина порушує правила. Вона йде і думає, що вона найголовніша, а проблеми, що турбують її в цю мить, — найважливіші. Все ж інше — авто, пішоходи, дорожні знаки, світлофори — тло або доповнення. І здається в ту мить людині, що саме отут, де вона біжить, повинен бути зелений вогник. А якщо його немає, то винні головотяпи, які поставили світлофор в іншому місці. Отак свідомо людина виробляє в собі зневагу до законів і переходить вулицю у недозволеному місці. Кому незрозуміло? — Психолог знову сів, обіперся об стіл руками. — Усім зрозуміло. От ви, громадянине, — показав олівцем на Пильнюка, — от ви. Скажіть, чому людина порушує.

— М-м-м… — почав новенький слухач курсів «Сигнал», — бо вона не знає цих законів, думаю…

— Сідайте. І слухайте уважніше. Пояснюю ще раз. — Лектор нервово забарабанив пальцями по столу. — Людина порушує закони, бо вважає, що вони писані для тих, хто нижче за неї посадою чи розумом. І чим більше самовпевнених, самозакоханих людей, тим більше порушень. Тепер ясно? — Лектор зробив паузу. — Чи всім зрозуміло, питаю? Кажіть, бо зараз перевірятиму. Так… Мовчите. Виходить, зрозуміли. Гаразд, давайте перевіримо. Ну, от ви, товаришу, як ваше прізвище?

— Пильнюк…

— Розкажіть, чому людина порушує правила? Руслан Максимович відчув себе школярем, який не вивчив таблиці множення, а без її знання ніяк не міг проникнути в таємниці вищої математики. Задачка ж була хоч і проста на перший погляд, та надто вже заковириста.

— Бо є ще… мм-ми-мм… серед нас несвідомі, погано виховані, егоїсти… пережитки минулого…

— Спасибі. Сідайте. Пояснюю востаннє. — Лектор почав бігати уздовж першого ряду, наче лев уздовж бар’єра. — Стежте за думкою. Людині в якусь мить невигідно виконувати правило № 3, наприклад. Вона починає його ненавидіти, шукає в ньому дефекти. Знаходить. Потім, вважаючи правило нікудишнім, застарілим, без докорів сумління порушує його. Вона переконана, що саме в неї той випадок, що не підлягає правилу. Виняток. Отже, спершу виникає суперечність, потім пошуки дефектів, винятків, за якими йдуть заперечення. Виходить, перш за все людина робить порушення у свідомості, присипляючи свою совість запевненнями, що ніякого криміналу у її вчинку немає, а вже потім вибирає мить, коли перейти межу чи, скажімо, вулицю в недозволеному місці. І якщо на дорозі стоїте ви, товариші, з пов’язками дружинників, то людина відкладає завершення акції. Але варто вам одвернутись, як вона побіжить. А спробуйте зупинити, то ще й лаятиметься.

Пильнюк розслабився, не без інтересу розглядав публіку. Він був теж психологом і знав, що втретє лектор його не підніме. Дві години відпочинку на курсах, коли напевне знаєш, що тебе не покличуть в операційну, не гукнуть на нараду, не докучатимуть запитаннями «де взяти?», «що робити?», «ким замінити?», — не така вже й погана справа.

— Ну як, професоре, відчули напруженість нашої роботи? Відчули темп? — поцікавився Іола після лекції. Він саме натягував шкіряний панцир мотоцикліста із стоп-сигналом на спині. — Я хотів запитати вас, професоре, чому ви кинули ту операцію на півдорозі? — у притиску, з яким мовилося слово «ту», були і підозра, і погроза, і зневага.

— А ви хіба мені асистували? — трошки насмішкувато, а трошки знущально запитав у свою чергу Руслан Максимович. Тут можна було собі дозволити… То коли родичі висловлювали якісь претензії до медицини, лікар, перш ніж відповісти, виважував з усіх боків, обмацував кожне слово — щоб чимось утішити людину, вселити віру, збудити надію.

— Знацця, так, якась некваліфікована баба, навіть не фельдшерка, оживила руку. Коли б хотіли, ви із своєю наукою могли б оживити й усього хлопця. Коли б хотіли, кажу. Я, звісно, справи затівати не збираюся — написав у протоколі згідно з історією хвороби. Але совість мене мучить: чи не прикрив я злочин? Хто його вбив, того хлопця?

— Ви вбили, товаришу Рожко.

— Жартуємо, професоре? А предмет не для жартів.

— Чому б я мав жартувати? От щойно лектор пояснював, що людина не порушує правил, коли бачить засторогу, в даному випадку — вас із свистком. Якби ви стояли на посту, а не витирали руки об спідницю буфетниці…

— Я попрошу!

— …то отой дідок не біг би через вулицю. Нікому було засюрчать, бо ви саме біля стойки слину ковтали, штрафників із засади ловили… Мене ж ви так само підстерегли. Отже, ви вбили хлопця.

Такого напору Іола не чекав. Спересердя почав навіть плутатись у численних застібках комбінезона.

— Я не повинен стояти весь час на одному місці, — послався на інструкцію Іола. — Для чогось і мотоциклет дають. Отак. І ви мене не злякали. За своє я відповім по закону. Отак. А от чому ви не оживили хлопця? Знацця, так, подумайте, а наступної середи, коли на заняття прийдете, розкажете все.

— Я не вчитимусь у вас, — спокійно, але твердо сказав хірург. Його знову образив тон сержанта і оте наказове «подумайте», «розкажете»…

— Ага… Зрозумів. Професорові не личить з пов’язкою дружинника стояти на перехресті… Так-так. Запишемо. Вас уже згідно з постановою про порушників правил вуличного руху виховували на зборах громадськості? Щось довго відповіді немає. Знацця, подзвонити треба.

Знущальні сержантові слова були сказані з тим, щоб образити. Руслан Максимович це розумів, бачив, що й сержант усвідомлює це його розуміння, і, мабуть, оце свідоме програмування образи найдужче обурювало. І він не витримав:

— Скільки, за статистикою, калічиться людей на мотоциклах, ви не чули, товаришу Рожко? Кожен, хто упродовж п’яти років не позбудеться коліс з мотором, втрапляє в дорожню аварію. А ви скільки років катаєтесь?

— Чотири… Але з умом. Мені не загрожує ваша статистика.

— Спершу вона ваша, а тоді вже наша. Так от, коли потрапите до мене на стіл, то… то… — Руслан Максимович підшукував найдошкульніші слова, щоб крізь оту броню з інструкцій, крізь оту зверхність, крізь оту луску, — то я вам… то я вас так зшию!.. Краще добровільно звільніть од тих курсів.

Може, й уявив себе Іола розбитим, покаліченим, може, й допустив думку, що лежить ось він на операційному столі, а над ним схилився оцей гривастий, мов лев, чоловік, прикривши марлевою маскою свій понурий ніс і красиво окреслені, на диво молоді, як для такого дідугана, губи, й тримає в руках блискучий скальпель.

— Ми подумаємо, професоре, — тимчасово відступив Іола. — Якщо не погребуєте, можу підвезти додому чи на роботу.

— До роботи, — буркнув Руслан Максимович, згадавши, що відпустив свого норовистого золотокосого шофера з не менш норовистою машиною.

Їхали з вітерцем по осьовій лінії вулиці. Зустрічні автомобілі шарахались, даючи дорогу господареві траси. «Не скоро втрапить Іола в аварію, — подумав пасажир. — Ну от й слава богу, одним пацієнтом менше».

Якщо розважливо, спокійно поміркувати, сидячи в колясці міліцейського мотоцикла з бухикаючим мотором, тверезо проаналізувати ситуацію, то доведеться визнати, що не варто було завідувачеві кафедри гарячкувати. Факт є фактом — хлопця не врятували. І хоч зробили все можливе з погляду сучасної медицини, та молоде життя не вберегли. А воно мусить стверджуватись чи згідно з наукою, чи всупереч їй. Бо хіба наука завжди керується інтересами людини? Потребами її плоті й духу? Гай-гай! Руслан Максимович надто довге життя прожив, щоб мати такі наївні переконання. Але медицина серед наук — виняток: і народжена, і покликана вона служити оздоровленню й продовженню роду людського. І порушення цієї заповіді, відступ від неї Руслан Максимович сприймає як катастрофу, як руйнування гармонії людського існування. «А може, були ще якісь можливості порятувати того хлопця — просто я чогось міг не знати, не вміти, на щось не спромогтися?» Вже вкотре виникає ця думка. І ніякими розумуваннями не притлумити гіркоти почуття розпачу, провини й безсилля. Будуть ще розмови про авторитет клініки, авторитет хірурга — це вже як годиться. А чим тепер жити матері того хлопця? Його батькові? Обірвався рід їхній, немає в них майбутнього.

Віра, надія, любов — споконвічні рушії життя. Хіба не тішився ти своїм сином? Хіба не мрієш сьогодні про внука, сподіваючись посіяти в його душі те, що не проросло в твоїй власній дитині? Твоя вина, старий, що Тихін виріс, немов кручений панич, і твоя вина, що рід чийсь обірвався. Твоя! І цих гризот не позбутися тобі до скону. А тут ще й клята Іванова. Якби рука не ожила, менше сумнівів було б, а так… Може, й справді існували ще якісь, не відомі йому, засоби чи можливості? Але ж мозок… Хребет у трьох місцях перебитий. Навіть якби сталося чудо, то й тоді хлопець на все життя був би прикутий до ліжка. Чи захотів би так жити? Певне, що не відмовився б. Пристосувався б, звик. Заочно закінчив би університет, дивився б телевізор, може б, романи писав. Адже є сліпо-глухі від народження, ціла колонія таких дітей під Москвою. Коли починають повзати, то не вперед рухаються, як усі діти, а назад, щоб голову менше травмувати. Але ж і вони вчаться, пізнають світ. Навіть кандидати наук є серед них — математики, філософи. Може, і в тому хлопцеві, що загинув… Е, та що казати…

Іола теж їхав невеселий. І не тому, що злякався хірургових погроз, а тому, що побачив брак у своїй роботі. Якби засюрчав він, аби не сидів тоді в пункті харчування водіїв, то не довелося б нині дошукуватися винуватця.

— Спасибі, що підвезли. Далеченько ваші курси. — Руслан Максимович прицінився, чи багато голів визирає з вікон.

Оце балачок буде: професора міліція привезла.

— Мабуть-таки, викреслю вас із списку. Робіть своє діло. Потрошіть. Та пам’ятайте, що виграти секунду — втратити життя.

— Це — виходячи з правил вуличного руху. У медицині ж, голубе, якраз навпаки.

Іола нахмурився.

— От знову ви починаєте заперечувати істини. Без курсів вам таки не обійтися.

— Як собі знаєте, — буркнув Руслан Максимович. — Все одно середа в мене зайнята. Комісія. В інваліди списуємо. Приходьте.

— А що… а що ви скажете, якби ваших інвалідів та в школу «Сигнал»? Знацця, так: закінчать вони курси, посадовимо їх на високих стільцях, що стоятимуть на таких смугастих тумбах, дамо сюрчки…

— Живописна ідея. Вам її й здійснювати. А медицина тут ні до чого.

Розпрощалися.

Іола поїхав на неблагополучне перехрестя, а професора ж на кафедрі чекав розлючений Мусій. Руслан Максимович спершу навіть не впізнав його. І не дивно, минуло понад два тижні після їхнього побачення. Тоді Мусій шморгав носом, був опухлий від сліз, увесь якийсь аморфний і здавався зовсім безхарактерним. Зараз стояв засмаглий, жилавий, худий, немов в’ялений підлящик, але досить енергійний чоловік. Щоправда, видимою була лише енергія злості.

Роздратування почалося ще у вагоні метро. Сидів собі Мусій, позираючи на пасажирів, нікого не чіпав. Поруч нього було одне вільне місце. На зупинці зайшло до вагона двоє молодят. Хлопець був ну викапаний Віталик, ще й голова ледь схилена набік, ніби він прицінюється до чогось. І дівчина його теж ловка, у капцях з лямочками, обкрученими круг ніжки аж під саме коліно. Вір не вір, точнісінько, як стародавня гречанка. Ну, Мусій, ясна річ, захотів, щоб вони рядочком були, а не стовбичили швейцарами біля дверей.

— Слухай-но, славний і хороший, сідай і її посади, — звернувся він до хлопця, звільнивши і своє місце.

— Та сидіть, — зневажливо відмахнувся той.

Мусієві стало незручно. Як це так! Він поступається місцем, щоб сиділа оця прекрасна олімпійка, а Віталиків ровесник гребує його благородством, відмахується, навіть не подякувавши.

— Вам же краще буде, — намагається загітувати Мусій.

Та у відповідь знову стандартне, добре поставленим баритоном:

— Та сидіть… — як ото від набридливої мухи.

Мусій стояв. Дві зупинки місця не були зайняті. Та ось зайшов рибалка із своїм причандаллям і важко гухнувся на сидіння, аж воно зарипіло. Вмостився і Мусій поруч. І дав волю своєму обуренню:

— Ти уявляєш? — рвонув він комір своєї сорочки. Жили на шиї роздулись, Мусій ребром долоні провів через борлак, неначе різав горлянку, потім жестом, яким розкривають поли пальта, мовби розвернув своє тіло на обидва боки. — Ти уявляєш, — як давньому приятелеві, довірливо виповідав рибалці. — Я з хорошими намірами, я з чистою душею царівні місцем поступався, а воно ще й приндиться! Не-на-виджу! Я отаких рубав би! — Мусій з усієї сили вдарив ребром правиці себе по коліну, що дрібно тремтіло.

Від метро до клініки Мусій не йшов, а біг. Легко, не відчуваючи тіла, неначе повернулася йому молодість і потроїлися сили. Уже понад десять днів він не бере в рот нічого спиртного. Спершу, правда, по пів-флакона валер’янки споживав на ніч, а потім купив У на базарі корінь цієї благословенної трави, та ще бабка безплатно якогось зілля дала на додачу, пообіцявши, що після ложки відвару спатиме, як немовля. Мусій випивав по три столових і справді засинав швидко, хоч горе гадючилося в кожній його клітинці. Він знав лише один спосіб погамувати страшенну тугу й біль, що шматували його, але спосіб той був зараз для нього заборонений. Сам собі заборонив, бо таке там в отій лабораторії… І з тверезою головою чамрієш. А тут ще й на роботі… Молокосос Гетьманчук липне… Учора Мусій ледь не вдарив його вогнегасником нової конструкції.

Сторонній людині могло видатися, що Мусій одужує, виборсується із полону цупких виноградних лоз. Але то сторонній… А не Галі — найпрекраснішій, найрозумнішій на весь куток жінці. Вона вже бачила вибухи Мусієвої енергії. Після тижня-двох бурхливої діяльності і стерильної тверезості все починалося спочатку, тільки в ще потворнішій, важчій формі… Отже, нині просто пауза. А колеги по роботі, дивлячись на жилавого, сповненого енергії пожежника, на результати його діяльності, раділи. Навіть головний інженер Чумак, скинувши свою тюбетейку, щоб лисина переморгнулася з сонечком, поплескав по плечу:

— Ти, Мусію, Миколайовичу, строгіше там на складах, коли що, то настрахай штрафом, бо чую, що чортополохне котрийсь — давно вже ми не горіли… Тримайся, друже. — В останні слова Чумак уклав і підтримку колезі, який спіткнувся було на пляшці, і співчуття батькові у його невимовному горі, і віру в людину, яка в біді знаходить у собі сили, може, й підспудні якісь, приховані.

Літеплом огорнули чоловіка ці прості, але щиро мовлені слова. І впродовж дня він, мов телятко до вим’я, ні-ні, та й навертався думкою до розмови із Чумаком. Хотів було й зараз втішитися спомином, та зупинив себе, бо набуте у вагоні роздратування потрібне було йому для очікуваної розмови: не втішатися прийшов, а дошукуватися правди.

— Поясніть мені, докторе, без латині — чому Іванова руку оживила, а ви людину вгробили? — не вітаючись, підступив до Руслана Максимовича Мусій, і зморшки, мов рубані шрами, блискавками перетнули йому обличчя.

Професор поставив на край столу дві склянки, в кожну хлюпнув по крапелинці з чудернацького плоского флакона. Спокійними, повільними рухами він ніби намагався погамувати шал свого відвідувача.

— Лікаря судять, коли він не зробив можливого. А вимагати неможливого — і безнадійно, і несправедливо, — підсунув одну склянку Мусієві.

Аромат був божественний, витончено-вишуканий. Ніздрі, немов радари, скеровували Мусія, і він почав хапливо, часто дихати. І тіло виходило з-під контролю: Мусій відчув, що тіпається, наче робот, до якого вперше після ремонту підвели напругу. І лише злість порятувала, утримала його від спокуси. Він енергійно відштовхнув посудину-звабу.

— Як хочете, — спокійно мовив господар, — а я прийму, бо щось промерз дуже. — А сам подумав: «Напевне, Іола зумисне мене простудити задумав. І чого я сів у ту коляску, немов студент?» — Звісно, доведеться відповідати, що клініка виявилася причетною до експериментування на людському організмі.

— Та ні, за це не перед прокурором вам відповідати. Вір не вір, якби не Іванова, я і не знав би, що сина мого таки можна було врятувати. Аби схотіли… Аби свого… Ех, тонну б тротилу у ваші підвали!.. Мабуть, ви одна компанія із тією чарочкою на тонкій ніжці. Тільки ж який з неї спит — у лікарні вона не працює. Але носа вам уте-е-рла! І всім людям показала, що ніякий ви не лікар, що хлопець живий був би, а ви… Хоча б пуд динаміту… Хоча б якусь іржаву гранату…

— Що ви від мене хочете? — прорвалося зло крізь супокій, яким хірург намагався окутати й себе, й оцю нелегку, але ж і невідворотну розмову.

І від вигуку свого, від власної нестриманості Пильнюкові стало ще прикріше.

— А що з вас візьмеш, славний і хороший? Віталика ви не повернете… І не полегшає, якщо я вас… — енергійним жестом Мусій продемонстрував свої наміри. — Я можу стерти вас у порошок. Та поки що лишайтеся моїм рабом. Да. Золотою рибкою. А я подумаю, славний і хороший, як лій із вас топити, з якого боку… А коли до чого, то й без пістоля… — Мусій розчепірив пальці, гребонув ними повітря і щосили затис у кулак. Не попрощавшись, залишив кабінет з відчиненими дверима, «золоту рибку» з роззявленим ротом та склянку із пахучими сльозами виноградної лози. На поверхні рідини борсалися дві необачні мошки, минула хвилина-друга, комахи розправили крильця і знесилено завмерли.

Професор вихлюпнув рідину в раковину, сполоснув склянки. Нікому було розповісти про прикрощі нещасливого дня, та й чи потрібно тиражувати поганий настрій, засмучуючи друзів своїми бідами… Якби не викликали до хворого, то не знав би, що й робити.

Увечері, після програми «Час», коли Руслан Максимович уже лаштував своє ліжко самітника, почувся дзвінок. Син. Ще з порога повідомив, що залишиться ночувати. Від вечері, питва й курива відмовився, лише кілька горіхів розлускав. І дивну молитву перед сном розпочав, улігшись у своє ліжко, що пахло дитинством і мріями:

— У тебе бувають, батьку, дні, коли нікому не віриш?

— Практично ні, бо в медицині сам-один майже ніколи не працюєш: завжди допомагають тобі асистенти, лікарі, медсестри.

— При чому тут медицина? Хіба ти живеш тільки роботою? — сказав та й затнувся, подумавши раптом: а чим же ще нині живе його батько? Без сім’ї, без надій на майбутнє, бо скільки там йому ще років залишилося скрипіти?

— Матері твоїй вірив завжди. Знав і сумніви, але переважно годинного масштабу. А що в тебе сталося? — Батькові чомусь уявився безмежний луг із буйною після дощів травою і дві розкладачки в затінку під осокором, що бовванів на пагорку, звідки починався спуск до річки.

Набрьохавшись, посинівши і скулившись від холоду, вискакував з річки десятилітній Тишко і прожогом летів до татка, — поки мама десь порала обід, вони вели чоловічі довірливі розмови. Який він був щасливий тоді своєю сім’єю, своїм омріяним сином і тими задушевними, такими смішними в своїй наївності бесідами з ним, що велися тільки в свята, коли випадала вільна хвилина.

— А те, що близькі глузують, а далекі славлять. Которі брешуть? Думаю, що близьким не подобається мій портрет, що вони мені заздрять, ненавидять за самостійність і прямоту поглядів.

— Не кажи мені, сину, про самостійність поглядів. По-моєму, ми вже з тобою про це наговорилися. І про огидну твою пристрасть підлещуватися до авторитетів, а їхні хребти собі за сходинки мати. Звідки воно в тебе взялося?

— А хто чесно про Швидкого і навіть про ректора в народний контроль написав? Не анонімку якусь там, завваж…

— Зблизька тебе, Тишо, любити тяжко. Думаєш, люди історію із статтями забули?

— Так вони ж пропали б! Державі збиток. Петро, сидячи в тюрмі, хіба міг про друкування думати?

Помовчали, думаючи хоч і про одне, та кожен по-своєму. «Тихін ще в дитинстві, — думав батько, — талановито відбріхувався. Його б у гуманітарщину слід було кинути, де треба перебирати безліч схожих варіантів і запевняти, що найкращий той, якого невтаємничена людина нізащо не відрізнить від інших». А вголос сказав:

— Ти ж знаєш, сину, що я тебе поважаю, вірю в тебе, — бралося до уваги, що син прийшов некликаний, з власної спонуки, отже, в нього невдачі, крайнощі, і йому потрібні співчуття, допомога, поради. — Я всяким бачив тебе, навіть з ложкою біля унітаза — ти воду одного разу так пив, щойно навчившись ходити. А нагадав про твої сумнівні вчинки, щоб не картав без розбору своїх близьких, бо ти ж таки не святий. На похвалу далеких не покладайся — чужий рідко робить добро безкорисливо. Навіть у дипломатичних стосунках зважають на те, кого запросити на обід, а кого ні. Це ти ось сьогодні від вечері відмовився. А уяви, що пішов у гості раз, удруге, вдесяте, а тебе навіть чаєм не частують. Задумаєшся, чи й справді тобі там раді. Дивись, і дружба лопнула, якщо не базується вона на чомусь серйозному, на спільності смаків, зацікавлень… Так що далекі хвалять з далеким прицілом.

«Ех, батьку, вже шостий десяток розмінюєш, а все метушишся, все тобі ідеї, робота. Зі мною за все життя лише один раз до оперного ходив — той «Лускунчик» і досі у вухах лунає. Де ж медалі твої? Ми при соціалізмі живемо, принцип справедливості повинен діяти: більше робиш — більше орденів маєш. А в тебе жодної дірки в піджаку. Блаженний. І ти хочеш, щоб і я все життя чепігами мозолі натирав?»

— У тебе ж освіта, батьку, такі руки, а шани ніякої.

Щось у Тихонових словах було незаперечне, привабливе. Пригадалися штраф, курси «Сигнал», п’ять карбованців на бензин, коляска мотоцикла, Мусієва лайка… Справді, йому, професорові, така ж шана, як і прибиральниці, — і що тут заперечиш? Коли б ішлося про якогось Сидорова, нехай навіть академіка, то знав би, як відповісти, а доказів на захист власної гідності якось і не знаходилося. Ще й день сьогодні видався… Хотілося співчуття, єлею на синці й подряпини.

— Уяви, сину, двох землекопів, — знехотя почав Руслан Максимович, — одного з лопатою, другого з кубовим екскаватором. Перший дерева обкопує, другий траншею під газопровід риє. Екскаваторник має більшу платню й славу як компенсацію за сморід від солярки, вібрацію двигуна, за амортизацію нервів і м’язів. Якщо цю надбавку відняти, то обоє рівні. Так і в медицині. Шанси заразитися однакові і в мене, і в санітарки. Я вирізаю апендикси, вона їх викидає. Мої знання і вміння — це екскаватор, а підвищена в порівнянні із санітаркою зарплата — компенсація за перенапругу нервів, коли зшиваєш людину і думаєш, чи все зробив як слід, чи все врахував, чи не помилився… І якщо відкинути цю надбудову, то пошана до мене і до санітарки й повинна бути однаковою. А в житті воно далеко не так…

Майже щодня Русланові Максимовичу доводиться терпіти від нестачі прибиральниць, санітарок, медсестер. Особливо гостро це відчувається в операційному відділенні, де буває треба кілька годин невідлучно посидіти біля хворого, вміти судно підставити, й ласкаве слово сказати, й погодувати з ложечки. Чому дівчатка більше двох-трьох років не витримують із шваброю? Бо в десятирічці їм хоч і казали, що всяка праця почесна, але ж у класі висіли портрети космонавтів, фізиків, акторів…

— Санітарок і надалі не вистачатиме, якщо я й мої колеги хоча б зрідка не братимемо в руки швабру, не поділимося з ними зарплатою, — сумно закінчив Руслан Максимович.

— То й поділися, батьку, — іронічно вигукнув Тихін. — Як ініціатор почину прогримиш. — Він зручніше вмостився в ліжку, підсунув ріжечок ковдри собі під вухо, як робив це в дитинстві. — Ненормальне ваше покоління — з шкіри пнетеся на роботі, про здоров’я не дбаєте. Дивно, що до старості доживаєте. А ще ж і пафос… Тільки слухай вас.

— А ти вважаєш, що пнутися не обов’язково?

— Не ті часи, батьку. Треба продуктивність праці підвищувати. Я от заробляю не менше, ніж ти, а жили не рву. Навіщось і мозок людині даний. Ось поїду в Європу, ще підучуся. До речі, тітка Густя дзвонила — запрошення організувала…

«Ось воно що, — майнуло в Руслана Максимовича, — я вважав, що його там по заслузі хвалять, а виходить…»

— То це тобі Густя рекламу створила?..

— Думай, як хочеш. Моє відкриття оцінять у майбутньому. А зараз його розуміють лише ті, хто років на сто випередив свою епоху. І хоч би як розпинався я, маси не зрозуміють мене, Та й ти ж не фізик, тому можеш вірити, можеш ні. Мені, батьку, треба п’ять тисяч доточити. Для поїздки.

«Для поїздки чи переїзду? — гірко подумав Руслан Максимович. — Ось і дожив я до трубного часу».

— Що про мене люди говоритимуть? Це той, що його син утік?

— Та що ти — я лише на півроку. Подивлюся, послухаю. Твої тисячі там за місяць зароблю. Славу здобуду.

— А чому б тобі тут її не здобувати?

— Так не розуміє ж ніхто. А там допоможуть ідею розвинути…

— За які такі голубі очі? Чи думаєш, задурно щось робиться?

— Їх ідея зацікавила. Певно, сподіваються з моєю допомогою швидко її реалізувати. Діло — мій бог.

— А до солідних учених ти звертався? — править своєї батько.

— Кожен собою зайнятий. Лише посміхаються недовірливо.

Не так відповідає син, не те він говорить. Боляче батькові.

— Роби, як знаєш. Гроші — дам, все одно вони твої. Але подумай, кому прислужишся розумом?

Та син уже перевернувся на живіт, виставив п’яти з-під ковдри, укрився з головою, засопів. Все, як і двадцять років тому. Батько ж не міг заснути до ранку, слухаючи, як на верхньому поверсі хтось стукотів друкарською машинкою.

І чому виростають такі діти? Хіба не вчив він сина скромності, чесності, працьовитості? Хіба не був для нього прикладом? Книжки йому купував, на «Лускунчика» водив. Чи це за принципом — у сім’ї не без виродка? Так чому саме у його сім’ї? Чому не в сусіда, не у Катрі-двірнички? За які гріхи? Чи хороші діти — це компенсація життєвих невдач? Якщо Катрі не пощастило з всенародним визнанням, то мусить вона бути щасливою в дітях. Рівновага справедливості… А Олегові доведеться робити операцію повторно, не питаючи розписок у родичів… Інтересно, як би пояснив педагог Макаренко невдачу з Тихоновим вихованням? Кращі вчителі його вчили, наймудріші книжки слугували. Капарив над сольфеджіо. Ермітаж обмацував. Зимовими Карпатами й осіннім Кавказьким узбережжям милувався. Столиці усього світу промовляли до нього персонально через японське диво електроніки. Міг вибрати найкраще з того, що навколо земної кулі і на довгих і на коротких хвилях лунало. Двірниччині діти в цей час з рогаток стріляли, сміття згрібали, огірки крали. А виросли — достойні люди, і в Італію не просяться. Чому так?

Та, певне ж, і Катрині діти хочуть отих благ, що ними Тихін користується, але нізвідки взяти, ні в кого випросити. Самотужки заробляють на черевики з високими підборами, на джинси із наклейкою «Супер» чи вельветові обтягушки, на мотоцикл «Ява». Не дав би він Тихонові п’ять тисяч, і той мусив би їх заробити. Може б, винаходи на заводі впроваджував чи лекції підрядився читати. Зовні було б усе пристойно. А зовнішнє, дивись, і на внутрішню суть людини вплинуло б… Виходить, не давати йому грошей? Нехай сам погребе веслами? Але ж пообіцяв…

Забуваємо істину, що людину творить праця. А банани, нехай їх буде гора, вище Говерли, не перетворять мавпу на завідуючого кафедрою… Хіба що вона бананами почне торгувати, арифметики підучиться, а там і до бінома Ньютона рукою подати. Він вчив сина розуміти красу, милуватися довершеністю Венери, а треба було вчити зубилом вирубувати з мармуру її витончені форми. Він же навіть санчата йому на гору витягував, боячись, що передчасно пальці пошкодить… І розвивав смаки… Син таки любить піну південного моря, знається на солодкому і гіркому. А виходить, не через язик, очі та ніздрі прищеплюються смаки. А через мозолі. І всі оті дисертації з педагогіки, щороку змінювані програми, уся педагогічна наука формулюється єдиним законом: «праця творить людину»… Важко застосовувати ці слова до своїх дітей.

Ну що ж, не дасть він синові п’яти тисяч. Хоч, мабуть, уже пізно дбати про виховання.

Дати — не дати, дати — не дати…

Руслан Максимович прокинувся, бо хтось настирливо грав дзвінком з мелодійними звуками. Накинувши халат, пішов до дверей.

— Хто там?

— Сусід знизу. Пробачте, що так спозарання. Катрі дуже погано. Кричить. Допоможіть, Христа ради! Я вам що хочете… Я із синами ремонт вам зроблю.

Написав записку Тихонові і почалапав до сходів. Голова гула, у вухах потріскувало, — певно, змінився кров’яний тиск. Згадав, що зовсім недавно, коли відключали гарячу воду, залив цим сусідам кухню. Ще й не дійшовши до квартири, у ранковій тиші, незвичній для такого великого будинку, почув зойки хворої. Голова прояснилася, потріскування зникло — забув Руслан Максимович про неприємну розмову з сином.