Пульсари

СИЛА СЛАБКОСТІ

На зустріч із батьком потерпілого та на улагодження справи в Ірини було стільки часу, як у нареченої в день весілля: якщо загуде сирена, то не пізніше, ніж через п’ятнадцять-двадцять хвилин «пацієнтові» слід надати швидку допомогу, інакше пропаде. Тому вона вискочила з лабораторії у внутрішній двір і, як Марія два дні тому, прошмигнула через лаз в огорожі і слизькими від жиру сходинками лікарняного харчоблоку пробралася до хірургії. Не стукаючи, вбігла до кабінету Руслана Максимовича.

— Це ви… Це у вас?.. — задихано обізвалася вона до чоловіка, що з виразом глибокої задуми сидів у кріслі. Жаль, що дорога була коротка — Ірина не встигла навіть подумати, як вести мову. Єдине — словом не прохопитися про Марію. Ірина викаже печаль і співчуття, пояснить, що рятували руку, сподіваючись пришити її Віталикові, а коли хлопця не стало, а рука залишилася жити, то вбивати її тепер, аби зарити з небіжчиком, просто безглуздо. Але тут, перед згорьованою людиною, щось ніяк не в’язалися слова, а надумані застрявали в горлі.

Чоловік здивовано глянув на Ірину.

— Що ви маєте на увазі? — запитав він, чемно піднявшись з крісла.

— Та вашу… трагедію. Медицина не всесильна. Ще багато нерозробленого в науковому плані. От ми й експериментуємо, щоб надалі уникати безглуздих смертей. На собаках вічно випробовувати не будеш. От ми й узяли руку вашого сина…

— Руку мого сина? — Ірині Олексіївні здалося, що він зараз кинеться на неї з кулаками. І втримала його від цього лише інерція виховання. Чоловік схопив із сейфа графин, одним духом випив воду, виважив посудину в руці, немов гранату. Поставив на місце. — Ви що ж, якусь хворобу знайшли в тій руці? Чому ж мені не подзвонили? Все-таки не чужий. До речі, хто вам сказав, що я його батько? Не подумайте, що відмовляюся, за руку я вам… А взагалі — сам винен, — спокійнішим і розсудливішим тоном вів далі чоловік. — Якби познайомив онука з дідом раніше, то цього не трапилося б: своєму він би не ампутував руки, боровся б до кінця з хворобою. Коли це трапилось?

— Учора ввечері.

— Що з ним було?

— На мотоциклі розбився. Та що ви мене морочите? Ви ж самі знаєте…

Іванова підозріло й прискіпливо оглянула чоловіка. «Коли це він устиг його народити? У шістнадцять, чи що? Акселерація?»

— Це ви мене морочите. Який мотоцикл? Йому два рочки! Чи його хто катав? — закричав чоловік.

— То, хіба, не вашому двадцять шість?

— Господь з вами. Мені всього тридцять два. Я не старіший за вас, синьйоро. Ну й налякали. Дозвольте відрекомендуватись: Пильнюк Тихін Русланович, доцент технологічного інституту, стажист великого Феліче.

Ірина полегшено зітхнула — жаль, якби в такого гарного чоловіка та син розбився. Але ж виходить, що знайомство із справжнім батьком іще попереду?

— Іванова.

— Чув-чув. Олег Швидкий, мій друг і вчитель, розповідав, що ви графітові роги псам врощуєте… Давно хотів з вами познайомитись. — Тихін знічено схилив набік голову і мовив довірливим тоном: — Ви, будь ласка, не проговоріться батькові, що в мене є син. Я люблю малого, фінансами його підтримую, але з матір’ю в нас не співпадання в фазі. Ми не розписані. Вона, знаєте, хоче, щоб я їй служив на задніх лапках, а я люблю свободу, науку, мистецтво — коротко кажучи, розбіжності в поглядах.

— Не скажу. Але даремно ви приховуєте — зрадів би хірург Пильнюк, дізнавшись, що дідом став. Все одно вже не утаїтись, адже онук росте. А чим пізніше старий дізнається, тим дужче на вас розсердиться. Хвилиночку. — Іванова присунула телефон і швидко набрала номер. — Алло! Ну що, люба, спокійно? То й добре. Спасибі. Ніхто не заходив? Яких собак?! Ну гаразд. Нехай постережуть, тільки прив’яжи, щоб шланг не перекусили. Кісток обом дай. Що? На кухні попроси, виявляй ініціативу. Там на місці видніше. Не гуло? Я в хірургії, в кабінеті зава. Дзвони, коли що.

— То чию це руку ви поцупили, — обізвався Тихін, — і з ким мене переплутали?

— Хвилиночку ще, пробачте. Додому подзвоню. Алло! Задачі розв’язав? Слова вивчив? Ну тоді до татового приходу звари картоплю в кожушках. З дому не виходь. Ще довго, може, й ночуватиму на роботі. Скажи таткові… Ні, нічого не кажи, сама поясню. Бувай здоров, синочку.

Непереборна втома скувала тіло, важко було поворухнути рукою. Ірина зручніше вмостилась у кріслі і позіхнула — байдужість до навколишнього світу заморожувала тіло й душу. Не було сили підтримувати розмову з чемним чоловіком, відповідати на його запитання. Вона ще почула його слова: «Коли я навчався в Італії…» і поринула в блаженний сон.

Розповідаючи славний епізод своєї біографії, Тихін розквітав, немов будяк на попелищі, і, упиваючись словами, не помічав, що його не слухають.

— Коли я навчався в Італії, великий Феліче казав мені — спершу через перекладача, а як я вже їхню мову освоїв, то прямо так і говорив, що кожен фізик повинен вивчати і живу природу. І це мудрі слова. Бо дуже багато в світі незрозумілого. Чому, наприклад, люди, чиї імена занесені до енциклопедій, народжувалися в роки неспокійного сонця? І чи випадково, що усякі революції та соціальні струси теж відбуваються у роки сонячної активності: 1830, 1848, 1870, 1905, 1917, 1947… У нинішній, 1980-й, світило теж бурхає та вибухає, а разом з ним киплять Іран, Афганістан, Кампучія, Сальвадор. Чому? Чи не пов’язано це з особливо великими протуберанцями й плямами на сонці?

— Ви, славний, не так голосно. Дама спить, — перебив промову Тихона чоловік із специфічно почервонілим носом і потертим портфельчиком у руках. — Плями тут ні до чого.

— Е, не кажіть, — заперечив Тихін, дивуючись, як це він не почув, коли чоловік зайшов до кабінету. — Навіть генії активізуються в такі роки. От, приміром, спеціальну теорію відносності створено 1905 року, а 1916-го — загальну теорію відносності; 1926–1927 роки — це тріумф квантової механіки. І найбільше сонячних плям було саме в ці роки. Навіть сарана розмножувалася тоді катастрофічно. Надто вже багато фактів. Тут є над чим подумати. Генії активізуються, — повторився Тихін, багатозначно піднявши вгору перст. — От і ця дама, — нахилився він до вуха співрозмовника, — от і вона, — кивнув на Іванову, що сонно зіщулилася в кріслі, — вона теж геніальна. Руку оживила. Жаль, що хлопця врятувати не вдалося. Бач, заснула. Зморило, бідолашну.

— То оце вона? — аж задихнувся чоловік, кинувши на підлогу потертий портфельчик. — А мені казали, що професор оперував. Діла-а… Ану вийдіть, славний, і двері притримайте з того боку, я поговорю з дією мадам, і нехай мене потім судять. — Чоловік схлипнув і рвучко витер носа. — Я поговорю. Вір не вір, я їй волосся зараз шнурками до ніг прив’яжу, я не знаю, що їй зроблю. — Він безпомічно озирав кабінет, ніби шукаючи щось і не знаходячи. — Зараз у міліцію подзвоню, так і постовий сказав. — Чоловік став накручувати телефонний диск, але пальці його не слухалися.

Кинув трубку і знову почав нервово роззиратися по кабінету. Схопив чорнильницю, що невідомо з яких пір прикрашала стіл професора.

— Облиште, — зупинив його Тихін. — Ні сина, ні руки його не повернути, а чорнило ще вам знадобиться, щоб скарги писати.

— Як це не повернути? — обурився чоловік. — Я не дозволю знущатися, і закон не дозволить. — Він шморгнув носом ї жалібно схлипнув, — Я в такій печалі зараз, що мені все можна.

— Співчуваю, друже, співчуваю. — Тихонові хотілося ще сказати, що корінь зла в тому, що жінки почали оперувати, кувати, військом керувати, он і в нього на роботі є одна така зануда, що хоч рота не розтуляй — так і вихопить ідею з вуст, але згорьований чоловік якось не надихав до відвертої розмови та навряд чи й зрозумів би щось у такому стані. — Ви збудіть її, — презирливо запропонував Тихін.

Спершу йому цікаво було познайомитися з Івановою, про яку вже чимало похвального чув то від колег, то від батька. Але чужі успіхи завжди викликали в Тихона якусь приховану сверблячку. Побачивши, які пристрасті зараз огортають успіх — справжній чи, може, й уявний, — Тихін окропився злорадістю: знаємо, мовляв, ваші доробки як не брехня, то злочин. А принагідна згадка про колегу, оту «зануду», яка любить повчати, а сама чужі ідеї перекрадає, поставила все на своє місце: відновився душевний комфорт.

— Ви по щічках її легенько.

— Та не кричіть ви, — шморгнув почервонілим носом чоловік, — ще перелякаєте. Може, й не винна вона, бо яке в неї зло могло бути проти Віталика? Та й сама вона, господи, як ангел.

— На мітлі, — хмикнув Тихін Русланович. — Собакам роги вставляє.

— Що?

— Будіть, кажу. Бо знаєте, як натомлені баби сплять? До ранку може й на другий бік не перевернутись.

— Жаль. Може, й без зла вона, а я вже й накинувся. Будь воно прокляте, таке життя несправедливе! У тебе немає тридцяти копійок? — раптом запитав він без усякого переходу. — А то я не той костюм надів — усі гроші в старому залишилися. — На підтвердження своїх слів чоловік потрусив кишенями — там і справді нічого не брязнуло.

Пильнюк понишпорив у себе, простяг кілька монет Мусієві.

— То не збираєшся її будити? — Тихін теж перейшов на «ти». — Ну, як знаєш. Мені пора. — Він зиркнув на сплячу жінку, махнув чоловікові і зник з кабінету.

Мусій озирнувся, куди б сісти, — вздовж стін біліло кілька твердих лікарняних стільців, а з-за широкого столу визирало ще одне затишне крісло. Він висунув його, поставив навпроти сплячої, вмостився і, погойдуючи тулубом, дивився сльозавими очима на свою ворогиню, на людину, яка поглумилася над його сином, взяла такий гріх на душу. «Не жіноче діло — кості пиляти, — погойдуючись, пошепки вичитував Мусій. — Чи бачила ти хоч одну сестру на посаді м’ясника? Тож-то й воно. Ти така крихка, що й бити жалко. А плечики які в тебе? А коліна? — Мусій пильніше придивився до ніг Іванової. — Просто лялька якась, зменшена модель жінки. Мабуть, насилу на два пуди натягує. Першокласничків би тобі вчити, з дошкільнятами «Чіліту» співати… Твоє щастя, що на дитя схожа. Була б справжньою бабищею, вір не вір, я з тебе форшмак зробив би — знайшла коли науку розводити, коли в Мусія таке горе, коли синочок мій, коли надія моя… — Він застигло дивився на жінку, а сльози рясно скапували йому з очей. — Вір не вір, Мусій ніколи немовляти не зобидив, за що ж кара мені така, боже?» — Зворухнувся, щоб витерти сльози, — в кишені брязнули копійки. Мусій намацав їх, і щось заспокійливе, лагідне торкнулося його душі. Горе, що окутувало його чорною рядниною, ніби з перенапруги тріснуло, і в щілину пробився заманливий, звабливий струмінь.

— Ви, товаришу, не бачили професора? — запитав раптом незнайомець, зазирнувши в прочинені двері.

— Заходьте, — гостинно запросив Мусій. — Ви не дасте мені тридцять копійок, бо в старому костюмі все залишив?

Незнайомець сторопіло відрахував Мусієві кілька монет і знову перепитав:

— То не казав професор, коли буде?

— Спасибі. Він на урочистому засіданні. Тихше. Не бачите — жінка спить.

Незнайомець стенув плечима і так само швидко зник, як і з’явився, тільки дверима грюкнув.

— От вихор. Вибачай, дочко. Вір не вір, нічого не допомогла мені твоя медицина, хоч із заводу дзвонили головному наркологу. Аякже, велике цабе я, пожежник. Робота в мене тепер тиха, спокійна: нічого не горить, нічого не плануємо. З начальством справу маю — нікого й виматюкать. А був же я майстром, вір не вір, усі живі шанували, бо знали, що мертвим я їм шану віддаватиму. Не захотів син, щоб я на кладовищі працював, а тепер сам туди замість мене піде на вічне поселення… От тобі й медицина — такого хлопця не врятувать… Інший на моєму місці з вікна тебе катапультував би разом із кріслом. І чому я такий невезучий? На роботі нікого виматюкать — саме начальство кругом, і тут за своє горе розплатитись не можу, бо без лупи тебе й не роздивишся як слід.

Мусій дістав копійки, полічив. Тяжко зітхнув, всипав їх назад до кишені. Співчутливо глянувши на зморену жінку, виборсався з м’якого крісла і вийшов у коридор. Крізь каламутну плівку, що застила очі, уздрів дошку об’яв. Заліки, туристські путівки, оголошення його не цікавили, просто він помітив, що якийсь папірець висить на одному цвяшку. Не читаючи того папірця, Мусій акуратно пришпилив його кнопками, що лежали тут же, на краєчку дошки. Побачивши в кінці коридора професора, зрадів і кинувся йому назустріч.

— Ви не виручите мене, професоре, — схилив голову, ніби кланяючись, — ви не дасте мені карбованця? Я гроші забув у старому піджаку.

Руслан Максимович зупинився, очманіло поглянув на згорблену постать. Дістав гаманець, видобув з нього металевий карбованець.

— Вам ще не повернули руку?

— Ні. У вашому кабінеті мадам спить.

— Яка мадам?

— Не знаю. Розплутуйте самі. А я зараз…

— Е ні! Без вас я не розплутаю. — Руслан Максимович узяв Мусія під руку і повів його вздовж коридора. — О, — сказав він, прочинивши двері кабінету й уздрівши Іванову, — якраз вона нам і потрібна.

— То я піду, — тупцяв біля дверей Мусій, — похорон там. І хлопці чекають…

— Ні-ні, зараз усе вирішимо, я тільки асистента покличу.

В цей час, сяючи щасливою усмішкою, до кабінету нечутно увійшла сива жінка і врочисто поклала на стіл невеличкий пакуночок.

— Коларин? — здивовано запитав професор. — Ви золота рибка. Не йдіть уже сьогодні до гардеробу, нехай ординатори самі з халатами розбираються. Ви в мене єдина і незамінима. Пришліть тільки асистента.

Жінка кокетливо зробила кніксен і, не промовивши й слова, вийшла. Руслан Максимович, приклавши руки до грудей, провів її поклоном.

— Чорт його знає, — бурмотів розгублено, — до чого воно йдеться? Як вона умудрилася?.. Обласне аптекоуправління не може зробити того, що під силу простій санітарці. Чи не може, чи не хоче. Я в п’ятницю одному осколки з легень повитягав, «швидка» привезла. Ветеран війни, — пояснив він Мусієві як давно знайомому. — Ще круппівське залізо в ньому сиділо. Для нього оце розшукував коларин.

— Для нього постаралися, а сина мені врятувати не захотіли, — образа й приреченість промовляли вустами Мусія. — Видать, птиця високого польоту той ветеран.

— Із залізом у грудях високо не піднімешся, — зітхнув професор. — А сина вашого… Не Христос я. Коли приходить технік телевізор ремонтувати, то й кінескоп йому новий подавай, і лампи, і чемоданчик повний у нього опорів та конденсаторів — та й то не завжди полагодить. А для вашого сина в мене навіть хрящика запасного не було. Та що там балакать…

— Хіба ви його оперували? — здивувався Мусій. — А мені сказали — вона, — кивнув на жінку, яка, незважаючи на їхні голоси, спала міцно, ніби й не дихаючи, а сам подумав: «Невже бреше старий?» Правицею нащупав металевого карбованця в кишені. Відчув, як червоні гадючки почали снувати по очних яблуках і, ніби насмоктавшись крові, товщали, звивались, спліталися в сітки, немов хотіли увібрати усе на світі світло.

— Я оперував вашого сина, а руки він позбувся ще там, на дорозі. Жінка ж ця взяла руку, щоб вона послужила науці.

— А може, мій син не хотів, щоб над його тілом досліди чинили? Нема у вас такого права, славний і хороший.

— Звичайно. — «Якби ж то в світі все тільки по закону робилося», — подумав він, а вголос сказав: — Вам не доводилося чути ім’я Спаланціні? Двісті років тому жив цей чоловік, бактерії вивчав. Так от, у свою передсмертну годину попросив він друзів: «Вийміть мій сечовий міхур. Збережіть після смерті. Може, для науки знадобиться». І досі зберігається його міхур в університетському музеї в місті Павії, де працював небіжчик. А на майдані стоїть його скромне погруддя.

— Мій син не вчений. Він не хотів, щоб його тіло в баночки розфасовували.

— А хіба він хотів, щоб його молоде тіло точили в землі хробаки? — «Усі праві й усі розумні, вимагаючи щось від інших, — скрушно думав Руслан Максимович. — Ледь прищик вискочить, одразу біжать до лікаря, забираючи його час своїми уявними хворобами, а то й одвертими симуляціями. Лікар мусить… Певно, що мусить. А як даються йому знання, а хто собою жертвує — кому до цього діло? Е, та що там про високі матерії, коли в мене он санітарок у відділенні чортма, нікому судно хворому подати. І, по суті, правда на його боці, — співчутливо дивився на осиротілого батька Руслан Максимович. — Іванову за такі речі мало в тюрму посадити». — 3 нею розбирайтеся, — кивнув на Ірину, — будіть. — Розмова намічалася не з приємних, і Руслан Максимович в чеканні її взявся заповнювати одну з тих анкет, що надходили тепер майже щотижня.

В анкеті було двадцять запитань. Біля кожного надруковано сім відповідей. Треба ставити хрестик навпроти тієї, що видається найправильнішою, а ту, що бачиться зовсім помилковою, позначити нуликом.

«Як поліпшити наукову роботу студентів?» — читав Руслан Максимович. Далі йшли відповіді: 1. Зацікавити актуальністю теми. 2. Зарахувати на півставки. 3. Друкувати результати досліджень у співавторстві із студентами. 4. Заохочувати студентів до участі в конкурсах. 5. Посилати студентські доповіді на конференції. 6. Влаштовувати в гуртожитку наукові диспути. 7. Підвищити вимогливість наукового керівника.

«Чорт його зна, де тут нулик ставити. Усе корисне, скрізь би треба плюси виставити…» Але анкета вимагала лише одного хрестика. Руслан Максимович відсунув її спересердя на край столу. Потім знов узяв, подивився, чи немає на ній порядкового номера. Не було. Зім’яв і шпурнув у кошик для сміття. А раніше — боже борони! На кожну відповідав. Поки не з’ясувалося, що анкети без номерів розповсюджують аспіранти-соціологи, збираючи матеріал для своєї дисертації. Анкета ж із шести-семизначним номером — то із статистичного управління, на таку слід обов’язково відповідати, бо десь у пам’яті комп’ютера записано, кому вручено.

— Я, мабуть, краще піду, — шморгнув Мусій. — Нащо її будитиму?

— А я не сплю, — обізвалася Іванова. — Пробачте, що це у вашому кабінеті… Звалило з ніг — геть втомилася. А мені не дзвонили?

Мусій схопився, та одразу й сів, бо жінка сягала йому до плечей, а сидячи був якраз урівні з нею — легше говорити.

— Я батько того хлопця, чию руку ви вкрали, — сказав, щоб такими жорстокими словами викликати в собі злість проти оцієї відьми, для якої, видать, ні бога не існує, ні совісті людської. Але злість, яка зовсім недавно палила й шматувала Мусія, чомусь не озвалася.

— Ірина Олексіївна, — жінка простягнула свою маленьку долоньку до лопатистої п’ятірні Мусія і мовила тихо, але твердо: — Руки не віддам. Ми її оживили. Забрати її — означає вбити. Невже ви, батько, на це погодитесь?

«Оживили? Руку оживили? Господи, як їй не гріх знущатися з мене», — думав Мусій, відчуваючи, як червоні гадючки знову почали миготіти перед очима. Зірвався, зміряв кабінет уздовж і впоперек, зайшов Ірині за спину, приставив собі палець до скроні і крутнув ним сюди-туди, немов то був самоварний кран. Професор, помітивши той жест, втягнув голову в плечі, міцно стулив губи і вигнув дугами кошлаті брови, як ото кіт вигинає спину, уздрівши Жучку чи Полкана.

— Мені, коли прокидаюся, теж інколи таке приверзеться, — обережно почав Мусій. — Одного разу здалося, що вся підлога так усіяна павуками, що ніде ногою ступити. А коли жінка зайшла в кімнату, то вони, вір не вір, вишикувалися в колону по чотири і ф’ють у кватирку. Жодного не лишилося. У вас, професоре, десь чашка була…

— А була, була, — закивав Руслан Максимович, — та ось вона. Кран за ширмою.

Мусій схопив чашку, принюхався: та сама, з якої господар нещодавно частував його напоєм з п’ятьма зірочками. Кілька краплин каламутились ще на самому денці. Зайшовши за ширму, Мусій перехилив їх у рот. Ну й гидота! Ніякої згадки про дубову бочку — все вивітрилося. А за рогом хлопці чекають, та й на кладовище треба… А він замість того, щоб одлупцювати цю відьмочку, воду їй мусить подавати. І кругом саме начальство, так що й виматюкать нікого…

Чашка цокотіла об кран, погрожуючи випасти з рук. Проте Мусій мобілізував усю свою волю, наповнив посудину водою і підніс «відьмочці», розхлюпуючи краплини на підлогу.

Ірина взяла, подякувала, але пити не наважувалась. «Ну й руки… Коли він їх мив? — промайнула думка. — Ще й трясуться. Може, отрути якої сипонув зі злості? От нещастя. А пити треба, бо ще образиться». І вона осушила чашку, здригаючись, як, бувало в студентські роки від медичних застольних анекдотів.

— Ви не хвилюйтеся, Ірино Олексіївно, — ласкаво запропонував професор. — Я вам чайку зігрію, укольчик зроблю. Не треба нам ніякої руки, — натхненно говорив він, помітивши заохочувальні жести Мусія. — Ви любите кардіовален?

— Аби годину тому запропонували — не відмовилася б. А за руку спасибі. І вам, — обернулася вона до Мусія. «Знала б оце Марія, про що розмовляти доводиться мені з її «майже свекром»! І що тут поясниш? З погляду цього чоловіка ми чинимо жорстокість, і в очах закону ми — канібали. То хто ж нас виправдає? І чи є нам виправдання?» — Рука вашого сина, маю надію, ще послужить людям, а так би зникла безслідно. Пробачте, що кажу такі слова. Знаю, що горе ваше — невтішне. Бачити смерть дитини — більшої кари не існує на світі… Ну, а нам було не до дипломатії — за ніч рука ожила, ніколи було з вами домовлятися. До лабораторії не запрошую, для вас це зайве.

— Заспокойтеся, славна й хороша, — шморгнув Мусій. — Щось уже збрешу бабі. То я піду, бо хлопці розійдуться…

— До побачення, — заспішила й Ірина, відчувши, як спала з неї гора неминучої розмови з Віталиковим батьком, але з подесятереною силою пригнітила інша — відповідальність перед совістю за содіяне.

Мусій тим часом узяв свій потертий портфельчик, що був мовчазним свідком усіх сьогоднішніх розмов, намацав у кишені кругленький карбованець і, попрощавшись з професором, побіг на перехрестя двох вулиць, де чекали на нього дружки.

А Руслан Максимович втомлено масажував скроні. Ну й день! Пора б уже його і закінчити, але щось муляє, щось заважає іти додому. Знайомство з батьком трагічно загиблого хлопця, штраф, виступ на урочистих зборах — усе це вже розшифровано й склало емоційну кардіограму дня. Та на його видноколі громадиться ще якась тривога, відчуття чогось недовершеного, чогось важливого, але забутого. Перегорнув календар, зазирнув у записничок. Тривога не зникала. Ще й асистента немов вода змила. Раптом професорів погляд зупинився на пакеті з коларином. Ось воно! Ось що заважає завершити сьогоднішній трудовий: треба зайти в палату до Швидкого, показати залізо, вийняте з нього. Круплівське залізо. Мабуть, воно добряче з точки зору металургії. Диявольське поєднання слів і понять: «Чудовий засіб убивства!» Як мучив цей осколок Олега Івановича!.. Організм старий, зношений — ледь одволодали. І саме перед Днем Перемоги! От тобі й свята…

— Вам, Ярисю, дають молоко за роботу з шкідливими речовинами? — запитав Верхуша свою заступницю, щойно вона переступила поріг кабінету.

— Аякже.

— То нехай і мені приносять.

— А це ж за віщо? — насторожилася Ірина, прагнучи відгадати причину жарту, такого ж старого, як і сам Клим Гнатович.

— Ваші собаки в понеділок так налякали мене, що й досі руки тремтять. Хіба можна отаких злючих у лабораторії тримати? З ними експерименту не проведеш — у них же очі горять!

Ірині й смішно, і жаль старого.

— Так не для дослідів вони там, а щоб сторонні не заходили, — пояснює. — Марії набридло цікавих розганяти, от і згадала вона дійовий спосіб.

«Добре, ще хоч табличку про злу собаку не почепила на дверях, — думає Іванова. — А могла б. Просто їй зараз не до жартів».

Розмова про собак, хоч Верхуша і справді перелякався був, для нього просто зачіпка, — йому не терпиться довідатися про руку: адже він уже встиг похвалитися успіхами вченій раді. І йому щиро хочеться, щоб експеримент завершився вдало. Він заздрить Івановій, її молодості, її науковій сміливості, енергії, зрештою, це все, чого йому нині бракує, а дечого, може, й ніколи не було, хоч у такі болісні роздумування намагається не вдаватись, — і водночас він по-справжньому вболіває за її роботу, бо, всупереч ревнощам, побоюванням за корону і скіпетр, бачить у Ярисі своє творче продовження. Це його найбільший секрет, приховуваний навіть од самого себе.

— То як рука? Зажила культя? Пальпація потрібна?..

— Ще ні, але рана вже не пухне. І шкірочкою затягується.

— І як це вам, Ярисю, вдалося? Там же стільки судин… Ну, магістральні, зрозуміло, з’єднали з графітовими. А дрібні, що від тулуба попід шкірою йшли?

— Не питайте, Климе Гнатовичу, Коли лікарі вперше шматок тіла від литки одрізали і на обгорілу щоку наклали, теж, певне, одразу не могли пояснити, як він приріс… Не слід наперед загадувати. Може, завтра гангрена розпочнеться. Хоча не повинна б. У бокс накачали кисню. Та з прогнозами потерпимо.

— Ну, Ярисю, ви таки молодець. Тепер візьмемося за геронтологію. Що ми на сьогодні знаємо? Що крокодил і щука живуть до трьохсот років, а ящірка туатара — чотириста. Що Суворов у свої сімдесят Альпи з військом перейшов, а Мечников останні двадцять років не пив, не курив і спожив неймовірну кількість кисляку, однак помер на сімдесят першому році життя. А мені вже вісімдесят п’ять, і кисляк я визнаю лише на похмілля. Хіромантія, а не наука. Так що давайте спробуємо омолоджувати руку: введемо їй статеві гормони, подивимось, що з цього буде. А ні — то женшень спробуємо.

— Яке омолодження?! Руці ледь за двадцять років!

— А чому ж ви таку юну до ящика пришили?

— Яка трапилася. Своєї ви ж не віддасте… авжеж. Треба зв’язатися з травматичним центром — місто велике. Там щодня ампутують…

— Що відторгують від організму заради життя пацієнта, і нам не годиться. Потрібна жива, ціла, здорова тканина, щоб, пришита знову людині, вона служила, немов своя.

— Хе, таку й відрізати нема чого. Так що доведеться чекати, поки привезуть пацієнта з відбитою рукою. Нам подзвонять і віддадуть.

— Не віддадуть. Бо її доцільно пришити потерпілому. Хіба що людина буде геть розтерзана, й руки-ноги вціліють. Взагалі, коли пощастить побороти тканинну несумісність, то доцільно буде створити органотеку. Зараз органи заморожують. Проте можливий і такий варіант: у великому залі до апаратів забезпечення фізіологічних потреб приживлені руки, ноги, печінки.

— Голови…

— Не перебивайте. Руки, ноги, очі, шлунки…

— Голови…

— Климе Гнатовичу, давайте мріяти реально — тільки окремі органи.

— І я зможу замінити все, що захочу?

— Тільки життєво необхідні заміни.

— Жаль, — сором’язливо закліпав очима Верхуша. — А ще кажете — мрія. Нирки давно вже заморожують, щоб зберегти.

— А чому не спробувати й наш шлях? То нічого, що у нас інша мета: зростити живе з неживим, створити робота для медичних експериментів, щоб уникнути дослідів на людях, ну й так далі, самі знаєте.

— Авжеж, авжеж. То, може, витяжку женшеня введемо?

— Ой, прибережіть її для себе.

— Авжеж, авжеж… А я думав, що за геронтологію візьмемось.

— Давайте спершу пройдемо стежку, на яку ступили.

— Авжеж, авжеж.

Ірині важко далі вести мову, і не тому, що вони з шефом по-різному мислять — до цього призвичаїлася давно, просто вона страшенно втомлена — три доби вже не була вдома. Жінка вона, мати чи робот? І чи можна було якось інакше вести експеримент? А хіба він планований? Хіба знав Ньютон, з якої яблуні впаде йому плід на тім’я? Ні, треба-таки виспатись, і Марію якось відпустити, бо вона тут збожеволіє.