Переслідуваний

10 проти 100…

— О Боже, — здивувався Річардс, переступивши поріг царства пілотів.

Голловей озирнувся:

— Привіт.

Він якраз був на зв’язку з детройтським радіомаяком УВЧ. Данінгер пив каву.

Обидва пульти управління були полишені самі на себе. Одначе там увесь час щось рухалося то в той, то в той бік, то вперед, то назад, щось оберталося, наче підкоряючись невидимим рукам і ногам. Крутилися диски. Спалахували лампочки. Здавалося, сюди постійно надходив якийсь могутній потік інформації, так само, як і виходив звідси… не знати куди.

— А хто веде машину? — зачудовано спитав Річардс.

— Автик, — відповів Данінгер.

— Автик?

— Автопілот. Незрозуміло? Таке собі жартівливе скорочення. — Данінгер раптом усміхнувся. — Раді бачити вас у нашій компанії. Вам важко в це повірити, але тут дехто неабияк уболівав за вас.

Річардс стримано кивнув головою.

Голловей заповнив ніякову паузу:

— Автик мене й самого часом дивує, а я літаю вже двадцять років. Дуже надійна техніка, хоча й з біса складна. Проти неї старий автопілот — однаково що ящик від апельсинів проти комоду вісімнадцятого століття.

— Та невже? — промовив Річардс, втупившись у нічну темряву.

— Саме так. Настроюєшся на пункт призначення, а далі Автик з допомогою радара сам робить своє діло. Ми вже ніби й не потрібні, хіба що для зльоту й посадки. Або коли щось вийде з ладу.

— І багато ви можете зробити, коли щось вийде з ладу? — спитав Річардс.

— Ми можемо молитися, — сказав Голловей. Може, він хотів пожартувати, але його відверта відповідь якось прикро повисла в повітрі.

— Оці штурвали й ведуть літак? — спитав Річардс.

— Вони змінюють висоту, — пояснив Данінгер. — А педалі — напрям польоту.

— Схоже на дитячий автомобіль.

— Трохи складніше, — втрутився Голловей. — Скажімо, на кілька кнопок більше.

— А що станеться, як ваш Автик схибнеться з розуму?

— Такого не буває, — з усмішкою промовив Данінгер. — А якби колись трапилося, то ми б від нього просто відмовились. Але комп’ютер ніколи не помиляється, друже.

Річардс хотів іти, та ніяк не міг відірвати погляду від усіх тих штурвалів, педалей та перемикачів, що ввесь час ледь помітно й, здавалося, довільно рухались. Голловей з Данінгером повернулися до свого діла — почулися незрозумілі цифри, пішла якась інформація впереміш із атмосферними перешкодами.

Один раз Голловей озирнувсь і ніби здивувався, побачивши Річардса й досі в кабіні. Ошкірившись, махнув рукою в темряву.

— Скоро Гардінг.

— Як скоро?

— Хвилин за п’ять-шість на горизонті побачимо заграву.

Коли Голловей озирнувся вдруге, Річардса вже не було, Командир звернувсь до Данінгера:

— Я буду радий, коли ми нарешті випустимо цього хлопця на землю. Він трохи з дуринкою.

Данінгер похнюпивсь, на обличчя йому впав зелений відсвіт од приладів.

— Йому не сподобався наш Автик. Ви це помітили?

— Помітив, — відповів Голловей.