Переслідуваний

21 проти 100…

Річардс відчував, що вряди-годи впадає в дрімоту, й це лякало його. Монотонне гудіння моторів підступно заколисувало. Маккоун здавав собі звіт у тому, що діялось із Річардсом, і все більше нагадував лиса, який, затаївшись, чекає свого часу. Амелія теж усе бачила. Скулившись жалюгідним клубочком у кріслі біля кухні, вона стежила за обома чоловіками.

Річардс випив ще дві чашки кави. Марно. Йому ставало дедалі важче зосереджуватись і знаходити на карті пункти, які називав безвиразний голос Голловея.

Зрештою Річардс усадив собі кулака в бік, де його дістала куля. Його пронизав нестерпний біль, але в обличчя наче хтось линув холодною водою. З кутиків міцно стулених губів, немов із стереоколонок, вихопилось тихе сичання. Кров розпливлась гарячою плямою на сорочці, просочилася крізь полотно на руку.

Амелія застогнала.

— За шість хвилин пролітатимемо Олбані, — обізвався Голловей. — Його можна буде побачити з ілюмінатора ліворуч.

— Спокійно, — промовив Річардс, ні до кого не звертаючись, хіба що до себе. — Спокійно. Тільки спокійно.

Господи, чи скоро це все скінчиться? Так. Скоро.

Була за чверть восьма.