Переслідуваний

42 проти 100…

Світило яскраве сонце (здавалося, від майже безперервних дощів у Гардінгу Річардса відділяють світлові роки), все довкола було видно чітко й рельєфно. Тіні полісменів були ніби намальовані вугіллям. Полісмени почали відстібати вузенькі ремінці зі своїх револьверів.

Місіс Вільямс розчахнула дверцята й вихилилась назовні.

— Не стріляйте, будь ласка… — промовила вона, й Річардс аж тепер помітив, який звучний і добре поставлений у неї голос. Можна було подумати, що вона сидить у вітальні власного дому, коли б не побілілі суглоби пальців та жилка на шиї, що тріпотіла, мов налякана пташина. Крізь розчинені дверцята до Річардса долинав свіжий, підбадьорливий запах сосни й житниці.

— Вийдіть із машини й закладіть руки за голову, — гукнув полісмен з блокнотом. Він говорив, немов чітко запрограмована машина. (Фірма «Дженерал атомікс», модель 6925-А9, подумав Річардс. Назва виробу — полісмен. Виготовлений у Гіксвіллі. Ціна включає вартість іридієвих елементів. Тільки в білому виконанні.) — Виходьте разом із пасажиром, місіс. Ми бачимо його.

— Мене звуть Амелія Вільямс, — чітко промовила жінка. — Я не можу виконати вашого наказу і вийти з машини. Я — заложниця Бена Річардса. Якщо ви не гарантуєте йому вільного проїзду, він уб’є мене.

Двоє полісменів перезирнулись і майже непомітно порозумілися. Річардс, у якого нерви були напружені так, що він уже керувався сьомим чуттям, відчув це.

— Газуй! — вигукнув він.

Жінка спантеличено глянула на нього.

— Але ж вони не…

Блокнот полетів на дорогу. Обидва полісмени майже водночас припали на коліно, стиснувши револьвер у правій руці, а лівою тримаючи правий зап’ясток. Між ними бігла суцільна біла смуга.

Вітер шалено гортав тоненькі аркушики блокнота.

Річардс гупнув пораненою ногою об ступню Амелії Вільямс, у нозі скреготнула перебита кісточка, його обличчя спотворила гримаса болю. Машина рвонулася вперед.

За мить почулися два глухі удари, машина задрижала. Наступної миті розлетілося на друзки лобове скло, обсипавши їх скалками. Жінка скинула руками, затуляючи обличчя. Річардс метнувся вбік, грубо притиснувши її, й перехопив кермо. Вони проскочили між обома машинами, навіть не вихнувши. Річардс кинув нестямний погляд на патрульних — крутнувшись на місці, ті готові були знову стріляти — й відразу ж зосередився на дорозі.

Вони саме піднялися на перевал, коли ще одна куля з глухим стуком пробила багажник. Машина завихляла задком. Річардс ривками покручував кермо, намагаючись утримати її в покорі. Наче крізь туман, він почув крик жінки.

— Кермуй! — гримнув він на неї. — Кермуй, бісова душо!.. Кермуй!.. Кермуй!..

Амелія Вільямс рефлективним рухом намацала кермо. Річардс відпустив його й помахом долоні збив з жінки окуляри. Вони на мить зависли на одному вусі й упали.

— Зупини!

— Вони стріляли в нас. — Амелія підвищила голос. — Вони стріляли в нас! Вони стріляли…

— Зупини!

Позаду почулося наростаюче завивання сирен.

Амелія загальмувала невдало, машину труснуло й розвернуло назад, з-під неї полетів гравій.

— Я все їм сказала, а вони хотіли вбити нас, — промовила Амелія здивовано. — Хотіли нас убити!

Та Річардс уже нічого не чув: тримаючи пістолета в руці, він незграбно вистрибував по дорозі на одній нозі. Нарешті, втративши рівновагу, важко впав, позбивавши коліна.

Коли перша патрульна машина з’явилася на перевалі, він уже сидів на узбіччі, міцно тримаючи пістолета на рівні плеча. Машина легко йшла на швидкості вісімдесят миль на годину, ще й набирала ходу: якомусь новачкові з провінції попався надто потужний мотор і дуже кортіло слави. Може, полісмени й побачили Річардса, може, й намагалися зупинитись, та це вже не мало значення. На цих машинах не було куленепробивних шин. Ближча до Річардса лопнула з таким гуком, наче туди хтось динаміту заклав. Машина знялася в повітря велетенським птахом і, з виттям перелетівши через узбіччя, врізалась у стовбур могутнього береста. Від удару ліві дверцята відскочили геть. Водія, наче торпеду, викинуло крізь лобове скло, і він, пролетівши ярдів тридцять, з тріском гепнув у зарості вощанки.

Друга машина неслася майже з такою самою швидкістю, тож Річардсові довелося вистрілити чотири рази, перш ніж він поцілив у шину. Поруч з ним пирснули піском дві кулі. Машина задиміла, крутнулася на місці й тричі перевернулась, розкидаючи довкола скло та метал. Зіп’явшись на ноги, Річардс помітив, що на сорочці в нього, трохи вище пояса, повільно розпливається темна пляма. Він пострибав назад, потім упав долілиць: вибухнула друга патрульна машина, і над ним, наче шрапнель, пролетіли уламки.

Річардс підвівся важко дихаючи, з рота його вихоплювалися дивні звуки, що нагадували скімлення. Біль то хапав за бік, то відпускав.

Амелія Вільямс, мабуть, могла б утекти, але вона навіть не зробила такої спроби. Жінка ніби вросла в сидіння, витріщившись на палаючу поліційну машину. Коли Річардс сів поряд, вона сахнулась.

— Ви повбивали їх. Ви повбивали цих людей.

— Вони хотіли вбити мене. І вас також. Поїхали. Швидко.

— Вони не хотіли вбивати мене!

— Газуй!

Вона натисла на газ.

Від її маски молоденької заможної домогосподині, що повертається додому з покупками, лишилися самі клапті. З-під маски визирало печерне створіння, в якого сіпалися губи і яке дико зиркало на всі боки. А може, те створіння завжди там сиділо.

Миль за п’ять під’їхали до придорожньої крамниці та заправної станції для машин на повітряній подушці.

— Зупиніться, — сказав Річардс.