Переслідуваний

63 проти 100…

Коли він прокинувся, було ще темно, проте внутрішній годинник підказав йому час — десь пів на п’яту. Кессі плакала. Бредлі спав на ліжку в маленькій задній спальні, а Стейсі й Річардс — просто на підлозі. Мати лягла з Кессі.

Крізь рівне з присвистом дихання малого Річардс почув, як Бредлі підвівся й вийшов з кімнати. Дзенькнула ложка об раковину. Крики дівчинки перейшли в переривчасті стогони й поступово затихли. Бредлі нишкнув у кухні, поки мала заспокоїться, потім повернувся, голосно зітхнув і ліг на рипуче ліжко.

— Бредлі! — озвався Річардс.

— Чого?

— Стейсі казав, що їй п’ять років. Це правда?

— Правда. — Голос Бредлі видавався таким дивним, наче Річардс чув його вві сні.

— Який рак легенів у п’ятилітньому віці? Не думаю, що в малих дітей таке буває. Це, мабуть, білокрів’я, а не рак легенів.

З ліжка почувся гіркий смішок.

— Ти з Гардінга, еге? Який рівень забруднення повітря в Гардінгу?

— Не знаю, — відповів Річардс. — У прогнозах погоди тепер цього не повідомляють. Ого, я вже й не пам’ятаю відколи. Віддавна.

— У Бостоні — з дві тисячі двадцятого року, — прошепотів Бредлі. — Бояться. Ти ж не маєш фільтра для носа?

— Не мели дурниць, — роздратовано відказав Річардс. — Ця клята штука коштує двісті доларів, навіть за зниженими цінами. Я вже рік як не бачив двохсот доларів. А ти?

— І я, — тихенько відповів Бредлі. Потім, помовчавши, докинув: — Стейсі має такий фільтр. Я йому сам зробив. Мати, Річ Голеон і ще дехто теж мають.

— Дуриш ти мене, — промовив Річардс.

— Та ні. — Бредлі помовчав, і Річардс раптом зрозумів, що той знає куди більше, проте зважує, чи варто про це говорити. Міркує, чим обернеться така відвертість. Врешті Бредлі знехотя зронив: — Ми трохи начитались. Ці телевізійні теревені розраховані на порожні голови.

— Еге ж, — підтакнув Річардс.

— У нас тут, бач, своя банда, — мовив Бредлі. — Хлопці просто виходять на вулицю шукати пригод. Їм аби випустити кишки з якогось блідопикого в суботню ніч. Але є серед них і такі, що вже давно ходять до бібліотеки, років з дванадцяти.

— Хіба в Бостоні пускають до бібліотеки без картки?

— Ні. Картку виписують, якщо хтось у сім’ї має гарантований заробіток у п’ять тисяч доларів на рік. Ми тут узяли були на приціл одного з товстим гаманом та й поцупили в нього картку. До бібліотеки ходимо по черзі, маємо пристойний костюм, один на всіх. — Бредлі несподівано визвірився: — Насміхатимешся — кров пущу!

— Я не насміхаюсь.

— Попервах ми читали тільки про секс. Потім, коли захворіла Кессі, я почав цікавитися забрудненням повітря. У них там, у бібліотеці, є невеликий відділ, де можна знайти книжки й про смог, і про носові фільтри. Ми зробили восковий відбиток і підробили ключа від того відділу. Ти знаєш, у Токіо ще з дві тисячі дванадцятого року почали користуватися носовими фільтрами?

— Ні.

— Річ і Дінк Моран змайстрували лічильник забруднення. Спершу Дінк скопіював схему з книжки, а потім вони вдвох зліпили цей прилад із бляшанок від кави та деяких деталей, що їх повитягали з машин. Він тепер лежить у схованці. В тисяча дев’ятсот сімдесят восьмому році рівень забруднення повітря був від одиниці до двадцяти, розумієш?

— Атож.

— Коли піднявся до дванадцяти, всі заводи та іншу погань, що давала забруднення, довелося позакривати, доки повітря стане чистішим. Цей федеральний закон діяв до вісімдесят сьомого року, а тоді новий конгрес його скасував. — Тінь на ліжку звелася на лікоть. — Я певен, що ти знаєш багатьох людей, хворих на астму, хіба ні?

— Звісно, — обережно відповів Річардс. — Мене самого трохи зачепило. Це все береться з повітря. Господи, хто ж не знає, що треба сидіти вдома, коли парко, хмарно й повітря задушливе.

— Температурна інверсія, — похмуро докинув Бредлі.

— Отоді людей і хапає астма, аякже. У серпні та вересні повітря стає як сироп від кашлю. А от рак легенів…

— Те, про що ти говорив, не астма, — урвав його Бредлі. — Це емфізема.

— Емфізема? — Річардс учепився за це слово. Для нього воно нічого не означало, хоча й було ніби знайоме.

— Тканина легенів розбухає. Ти хапаєш і хапаєш те повітря, а дихати однаково нічим. Ти ніколи не бачив таких людей?

Річардс замислився: бачив. Багато з них уже померло.

— Нам про це нічого не кажуть, — докинув Бредлі, наче прочитав Річардсові думки. — Гарного дня рівень забрудненості в Бостоні — двадцять одиниць. Це те саме, що викурити за день чотири пачки сигарет. У найгірші дні забрудненість піднімається до сорока двох. Тоді старі люди мруть по всьому місту. В свідоцтво причиною смерті записують астму. А суть же в повітрі, в повітрі, в повітрі! У нього викидають всяку погань безперестанно, труби димлять двадцять чотири години на добу. Високому начальству так потрібно.

Бредлі помовчав і повів далі:

— Оті носові фільтри по двісті доларів ні біса не варті. Це просто дві пластинки, а між ними віхтик насиченої ментолом вати. Ото й усе. Добрі фільтри виробляє лише «Дженерал атомікс». Але дозволити собі таку розкіш можуть лише ті, що нагорі. Вони придумали безплатне телебачення, аби ми не вештались по вулицях, а сиділи вдома й дохли без зайвого галасу. Та це ще не все. Найдешевший носовий фільтр фірми «Дженерал атомікс» продають на чорному ринку по шість тисяч нових доларів. А ми почитали книжку, про яку я тобі розказував, і фільтр для Стейсі обійшовся нам усього в десять доларів. Сім із них пішло на слуховий апарат, який ми купили в ломбарді задля однієї крихітної деталі. Як тобі це подобається?

Річардсові аж заціпило.

— Коли Кессі перекинеться, ти думаєш, їй у свідоцтво запишуть рак? Дідька лисого. Астму запишуть. Щоб часом нікого не налякати. Бо можна й бібліотечну картку вкрасти й дізнатися, що з дві тисячі п’ятнадцятого року кількість захворювань на рак легенів зросла в сім разів.

— Та невже?!

— Я прочитав про це в книжці. Вони нас убивають. БТБ нас убиває. Наче той фокусник, що задурює глядачів тістечками, які випадають з-під сорочки його помічника, а сам тим часом виймає з широких штанів кроленят і ховає їх під капелюха. — Після паузи він додав задумливо: — Я пустив би цю машину в повітря, якби мені дали хоч десять хвилин в ефірі. Розповів би й показав, що кожен міг би мати такий носовий фільтр, якби Мережа захотіла.

— А я ще й допомагаю їм, — промовив Річардс.

— Це не твоя провина. Ти мусиш утікати.

Перед Річардсом зринули обличчя Кілліана та Артура Бернса. Йому захотілося роз’юшити ті пики, розтоптати їх, стерти на порох. А ще краще — викинути їх на вулицю, повиривавши з носів фільтри.

— Люди оскаженіли, — промовив Бредлі. — Уже тридцять років, як вони ненавидять блідопиких. Людям треба лиш знати причину. Причину… ту саму причину…

У вухах Річардса знову й знову бриніло це слово, аж поки він поринув у сон.