Переслідуваний

52 проти 100…

До Портленда Річардс доїхав без пригод.

Проминаючи передмістя Скарборо (шикарні будинки, чудові вулиці, багаті приватні школи з огорожами під напругою), він відчув, що полегкість його полишає. Вони можуть бути де завгодно. Можуть бути довкола нього. А може, їх у цю хвилину немає ніде.

Стейт-стріт пролягла поміж напіврозвалених старих будівель з рудуватого пісковику, недалеко від зарослого, наче джунглі, парку — притулку для розбишак, закоханих, торговців наркотиками та злодіїв з усього цього невеличкого міста, подумав Річардс. Ніхто не зважиться вийти на Стейт-стріт, коли стемніє, без вівчарки на повідку чи десятка супроводжуючих.

Під номером 94 стояв закіптюжений будинок, з якого від часу сипався тиньк, а над вікнами нависли зелені тіні. Усе це нагадувало труп старого чоловіка з катарактою на очах.

Річардс під’їхав до тротуару і вийшов з машини. Вздовж вулиці валялись автомобілі на повітряній подушці, деякі геть з’їдені іржею. Край парку, наче дохлий собака, лежав перекинутий на бік «студебеккер». Поліція сюди, ясна річ, не потикалася. Якщо залишиш машину без догляду, не мине й чверті години, і коло неї збереться зграйка сірооких хлопчаків. Знічев’я прихилившись до машини, вони постоять, байдужно спльовуючи на землю. За півгодини в руках у них з’являться й лом, і гайковий ключ, і викрутка. Хлопчаки постукуватимуть своїми інструментами, порівнюватимуть їх, крутитимуть на всі боки, влаштують невеличку сутичку, в якій це залізяччя правитиме за мечі. Потім то той, то той піднесе свою зброю догори, задумливо дивлячись на неї, ніби визначаючи погоду чи приймаючи якісь таємничі повідомлення з ефіру. За годину від машини лишиться самий каркас — щезне все, від повітрозабірників і циліндрів до керма.

Річардс саме ставав на милиці, коли до нього підбіг малий хлопчина. Половина його обличчя, вкрита лискучими рубцями від опіків, нагадувала монстра, створеного Франкенштейном.

— Героїну не бажаєте, містере? Скуштуйте. Наче в рай потрапите. — Він по-змовницьки захихотів, і рубці почали шарпатися й звиватися, надаючи обличчю гротескного виразу.

— Забирайся к лихій годині! — огризнувся Річардс.

Хлопець спробував вибити з-під нього милицю, Річардс огрів нею малого по задку. Хлопчина, лаючись, побіг геть.

Річардс піднявся вичовганими кам’яними сходами до дверей готелю. Колись вони й справді були блакитні, але тепер вицвіли, облізли й кольором нагадували блякле небо над пустелею. Був тут колись і дзвінок, та про нього вже подбав якийсь вандал із долотом у руках.

Річардс постукав. Ані звуку. Постукав ще раз.

Наближався вечір, вулицю поволі заливало холодне жовтневе повітря. З парку неподалік долинало ледь чутне сумне скреготання майже голих гілок.

Нікого немає. Час іти.

Та Річардс постукав знову, підкоряючись дивному відчуттю, що в домі хтось таки є.

Цього разу він почув повільне човгання капців. Біля дверей кроки стихли, потім озвався голос:

— Хто там? Я нічого не купуватиму. Йдіть собі.

— Мені порадили зайти до вас, — сказав Річардс

У дверях з тихеньким рипом відслонилося вічко, крізь нього визирнуло каре око. Потім вічко клацнуло й заслонилося.

— Я вас не знаю. — Тон був категоричний.

— Мені порадили звернутися до Елтона Парракіса.

— А-а, ви із тих… — буркнув невдоволено голос.

За дверима довго клацало, один по одному відсувалися засуви, бряжчали ланцюжки. Лунко крутнулися циліндри в одному секретному замку, потім у другому. Грюкнула штаба. Врешті гримнув найбільший засув.

Двері відчинились, і Річардс побачив кощаву плоскогруду жінку з широкими вузлуватими руками. Обличчя в неї було без жодної зморшки, наче в херувима, проте мало такий вигляд, ніби в боротьбі з самим часом, де дозволено будь-які засоби, обличчю довелося витримати сотні хуків, коротких прямих та аперкотів. Час, мабуть, таки переважував, проте й жінка була не з тих, хто легко піддається. Навіть у своїх розтоптаних капцях вона сягала майже шести футів, а її напухлі від артриту коліна нагадували пеньки. Голова була обмотана рушником, немов чалмою. З-під навислого лоба (брови чіплялися за нього, мов кущі за край ущелини, намагаючись вижити в горах без води) на Річардса дивилися карі очі, в яких були розум і несамовитість. Страх чи гнів? Потім з’ясувалося, що вона не тямила себе саме від страху.

— Я Вірджінія Парракіс, — промовила жінка безбарвним голосом, — Елтонова мати. Заходьте.