Переслідуваний

43 проти 100…

Заїхали далі, ніж дозволяла ситуація, розмірковував Річардс. Добулись аж до Камдена — приємного міста на узбережжі, за сотню миль від того місця, де він підсів у машину до Амелії Вільямс.

— Послухайте, — сказав Річардс, коли в’їжджали до столиці штату, Огасти, — може так статися, що вони нас тут нюхом почують. Я не зацікавлений у тому, щоб вас убити. Дійшло?

— Так, — сказала вона. Потім люто докинула: — Вам потрібна заложниця.

— Правильно. Отож, якщо за нами вчепиться поліція, ви зупинитесь. Негайно. Відчините дверцята й виглянете. Тільки виглянете. Задок від сидіння не відривати. Зрозуміло?

— Так.

— А потім кричіть: «Я — заложниця Бена Річардса. Якщо ви не гарантуєте йому вільного проїзду, він уб’є мене».

— І ви гадаєте, що це спрацює?

— Краще хай спрацює, — сказав він напружено й водночас глузливо. — Твою ж сраку рятуватимем.

Вона закусила губу й нічого не сказала.

— Спрацює. Я так гадаю. Миттю злетиться з десяток незалежних операторів, сподіваючись на винагороду від Мережі, а то й на премію Запрудера. З такою рекламою їм доведеться вести чесну гру. Шкодую, що вам не пощастить улаштувати нашу втечу під градом куль, аби потім оті святенники могли назвати вас останньою жертвою Бена Річардса.

— Навіщо ви все це говорите? — вибухнула вона.

Річардс не відповів, лише зсунувся нижче, так що над приладовим щитком стирчала тільки його голова, й став чекати появи синіх мигавок у дзеркалі заднього огляду.

Одначе сині мигавки в Огасті не з’явились. Подорожні проїхали ще з півтори години, огинаючи затоку. Сонце вже хилилося на захід, і його відблиски на гребенях хвиль миготіли то за полями, то за мостами, то крізь густі ялини.

Минуло дві години, коли вони побачили за поворотом поліційний пост: дві машини обабіч дороги. Двоє полісменів саме закінчили оглядати старенький пікап якогось фермера й махнули йому, що можна рушати.

— Проїдете ще дві сотні футів і зупинитесь, — сказав Річардс. — Виконуйте все точно, як я сказав.

Жінка зблідла як полотно, але, здавалось, володіла собою. А може, їй уже було однаково. Вона плавко загальмувала, машина, поступово стишивши хід, зупинилась посеред дороги за півсотні футів від поста.

Полісмен з блокнотом владним порухом показав, що треба під’їхати ближче. Машина не зрушила з місця, і він запитально глянув на свого товариша. Третій полісмен, який сидів, задерши ноги, в машині, раптом вихопив з-під приладового щитка мікрофон і почав щось швидко говорити.

«Починається, — подумав Річардс. — О Боже, починається».