Переслідуваний

62 проти 100…

Річардс не виходив надвір цілий день, а тим часом Бредлі домовлявся про машину та про те, щоб один з його товаришів перегнав її до Манчестера.

Стейсі з братом повернулись о шостій, і Бредлі увімкнув телевізор.

— Усе гаразд. Сьогодні вирушаємо.

— Зараз?

Бредлі невесело всміхнувся.

— Хіба ти не хочеш подивитися на себе? Вся країна дивиться, від східного до західного узбережжя.

Річардс погодивсь, і коли почався вступ до «Переслідування», прикипів очима до екрана. З темряви на камеру дивилося яскраво освітлене, непроникне обличчя Боббі Томпсона.

— Дивіться, — почав він. — Це вовк, що блукає поміж вами…

На екрані з’явилося збільшене обличчя Річардса. Його потримали трохи, потім напливом дали іншу фотографію — Річардс одягнений під Джона Гріффіна Спрінгера.

На екрані знову зринув Томпсон — поважний і сумний.

— Я звертаюсь передусім до жителів Бостона. Вчора пополудні п’ятеро полісменів прийняли мученицьку смерть у палаючому підвалі бостонського готелю, що належить Спілці молодих християн. Вони загинули від рук цього вовка, який підготував для них підступну пастку. За кого він себе видає тепер? Де він? Дивіться! Дивіться на нього!

Обличчя Томпсона поступово розпливлось, і на екрані з’явилися кадри першої з двох ранкових плівок Річардса. Стейсі вкинув їх у поштову скриньку аж на Коммонвелз-авеню, у протилежному кінці міста. Камеру тримала стара господиня, меблі та вікно у задній спальні були затулені.

— Я звертаюся до всіх, хто дивиться цю передачу, — повільно промовив Річардс з екрана. — Не до технічної братії й не до тих паскуд, що живуть у розкішних квартирах. Я кажу це тим, хто тулиться в бідняцьких районах, гетто й дешевих хмарочосах; тим, хто промишляє в мотоциклетних бандах; тим, хто не має роботи; тим, кого поліція переслідує за наркотики, яких у них немає, й за злочини, яких вони не вчинили, бо Мережа хоче мати певність, що вони ніде не збираються й нічого не обговорюють. Я хочу сказати всім вам про страхітливу змову тих, хто наміряється позбавити нас навіть можливості дихати…

У телевізорі раптом запищало, заторохтіло, потім він зовсім затих. Річардсові губи ворушились, але безгучно.

— Пропав звук, — почувся спокійний голос Боббі Томпсона, — але чи треба далі вислуховувати маячню цього вбивці, щоб збагнути його душу?

— Ні! — заревла аудиторія.

— Що ви зробите, коли побачите його на своїй вулиці?

— Видамо поліції!

— А що нам зробити з ним, коли ми його знайдемо?

— Вбити!

Річардс торохнув кулаком по підлокітнику єдиного крісла в кухні, яка водночас правила й за вітальню.

— Падлюки, — промовив він у безсилій злості.

— А ти думав, тобі дадуть говорити з екрана такі слова? — насмішкувато спитав Бредлі. — Ні, друже. Я й так дивуюся, що тобі пощастило сказати так багато.

— Я про це не подумав, — сумно промовив Річардс.

— Авжеж, ти не подумав, — сказав Бредлі.

Після першої плівки відразу пустили другу. Тут Річардс мав закликати людей брати приступом бібліотеки, вимагати книжок, дошукуватися правди. Бредлі дав йому перелік літератури про забруднення повітря та води, й він зачитав на плівку ввесь той список.

Проте коли Річардс на екрані розтулив рота, почулося зовсім інше:

— К розтакій матері вас усіх! — Було видно, що губи вимовляють зовсім інші слова, але скільки з двохсот мільйонів глядачів помітять це? — К розтакій матері всіх лягавих. К розтакій матері розважальні програми. Я вбиватиму кожного лягавого, який трапиться мені під руку! Я…

Телевізор наговорив такого, що Річардс ладен був заткнути вуха й вибігти з кімнати. Він не знав, чи це голос імітатора, чи «промову» просто змонтували зі шматочків плівки із записом його власного голосу.

Далі екран розділився навпіл: на одній половині — Томпсон, на другій — Річардс.

— Придивіться до цього чоловіка, — озвався ведучий. — Він не завагається перед жодним убивством. Він може зібрати цілу армію невдоволених, таких, як сам, і зчинити заколот, ґвалтуючи, палячи та руйнуючи все у вашому рідному місті. Він брехатиме, вбиватиме. Йому не первина! — В холодному, владному голосі Томпсона почувся праведний гнів. — Бенджаміне Річардс! Ти дивишся нашу передачу? Якщо так, то знай — тобі вже сплатили все сповна. По сто доларів за кожну годину перебування на волі, — а вже минуло п’ятдесят чотири години. Й ще п’ятсот доларів — по сотні за кожного з цих п’ятьох.

На екрані з’явилися молоді, з правильними рисами, обличчя полісменів. Фотографували їх, мабуть, на випускному вечорі поліційної школи. Вони здавалися свіжими, повними сил і надій, до болю вразливими. Сурма почала тихо награвати вечірню зорю.

— А це, — заговорив Томпсон тихим, захриплим від зворушення голосом, — їхні сім’ї.

Дружини з надією на усміхнених обличчях. Діти, яких намовили усміхатися до камери. Багато дітей… Річардс, якого вже й морозило, й нудило, опустив голову й приклав долоню до рота.

Тепла, м’язиста рука Бредлі лягла йому на плече.

— Ну годі, годі. Це ж усе вистава, фальшивка. Вони вже, думаю, підтоптані служаки…

— Мовчи, — сказав Річардс. — Ой мовчи. Прошу тебе. Будь ласка, мовчи.

— П’ятсот доларів! — провадив Томпсон, і голос його виповнила безмежна ненависть і зневага. І знову на екрані обличчя Річардса — холодне, жорстоке, позбавлене людських почуттів, лише в очах — кровожерливість. — П’ять полісменів, п’ять їхніх дружин, дев’ятнадцятеро дітей. Виходить десь по сімнадцять доларів двадцять п’ять центів за кожного вбитого, осиротілого, знищеного горем. Дешево ти береш, Бене Річардс. Навіть Іуда одержав тридцять срібняків, а ти й стільки не правиш. У цю хвилину чиясь мати каже своєму синочкові, що татко ніколи вже не повернеться додому, бо жорстокий жадібний дядько з пістолетом…

— Убивця! — скрикнула крізь ридання якась жінка. — Ниций, підлий убивця! Господь скарає тебе!

— Скарає його! — підхопила аудиторія.

— Придивіться до цього чоловіка! — розміреним тоном говорив ведучий. — Йому сплатили за пролиту кров, але той, хто живе насильством, сам згине від нього. І хай жодна рука не здригнеться, піднімаючись на Бенджаміна Річардса!

Окремі голоси, сповнені зненависті й страху, злилися в суцільне пульсуюче ревище. Ні, вони не видадуть його поліції. Вони самі роздеруть його на шматки, тільки-но забачать.

Бредлі вимкнув телевізор і сказав:

— Ось що тебе чекає, друже. Ну як?

— Може, пощастить їх повбивати, — промовив Річардс задумливо. — Може, перш ніж загинути, доберуся до їхнього дев’ятнадцятого поверху й знайду там вилупків, які оце все понабріхували. Може, пощастить усіх їх повбивати.

— Заткнись! — раптом вибухнув Стейсі. — Нащо про це говорити!

У сусідній кімнаті, заспокоєна наркотиками, Кессі спала передсмертним сном.