Переслідуваний

85 проти 100…

Номер люкс виявився розкішним.

Уся підлога у вітальні, спальні й туалетній кімнаті була встелена такими пухнастими килимами, що хоч брасом плавай. Телевізор вимкнений, усюди благословенна тиша. Довкола — вази з квітами, а на стіні біля дверей — кнопка зі скромним написом «Обслуга». «Чого-чого, а обслуги тут вистачає», — цинічно подумав Річардс. Двері люкса охороняли два полісмени на той випадок, якби він надумався прогулятись по будинку.

Він натиснув кнопку, і в дверях з’явився полісмен.

— Слухаю вас, містере Річардс, — сказав він. Річардс спробував уявити, як йому кисло в роті від отого «містер». — Ви замовляли віскі — його зараз…

— Я не про те, — перебив його Річардс і простяг залишену йому Кілліаном книжечку з купонами. — Мені треба надіслати оце.

— Напишіть ім’я та адресу, містере Річардс, а я подбаю, щоб усе було зроблено.

Річардс знайшов у кишені свою квитанцію від шевця й на звороті написав адресу, ім’я та прізвище Шійли. Потім подав полісменові пом’ятого папірця й купони. Той уже був обернувся, щоб іти, коли Річардсові сяйнула нова думка:

— Стривай!

Полісмен спинився, і Річардс висмикнув у нього з руки книжечку з купонами. Розгорнувши її, відірвав уздовж перфорації одну десяту купона: еквівалентна вартість — один новий долар.

— Ти знаєш полісмена Чарлі Грейді?

— Чарлі? — Полісмен кинув на Річардса сторожкий погляд. — Атож, я знаю Чарлі. Він чергує на п’ятому поверсі.

— Передай йому оце. — Річардс простяг полісменові відірвану частину купона. — Скажи, п’ятдесят центів — процент за позику.

Полісмен обернувся, але Річардс знову зупинив його.

— Принесеш мені розписку від дружини й від Грейді. Гаразд?

На полісменовому обличчі відбилася неприхована відраза.

— Не можеш на слово повірити?

— Де ж пак, на слово, — відказав Річардс із ледь помітною усмішкою. — Ваші хлопці показали мені, що таке довіра. Поки я жив за Каналом, ви дали мені добру науку.

— А цікаво буде подивитися, — сказав полісмен, — як вони за тобою ганятимуться. Візьму в обидві руки по бляшанці пива й не відходитиму від екрана.

— Ти краще не забудь мені розписки принести, — сказав Річардс і тихенько причинив двері перед носом у полісмена.

Віскі принесли через двадцять хвилин, і Річардс попросив здивованого служника дістати йому один-два товстих романи.

— Романи?

— Книжки. Ну, щоб почитати. — Річардс погортав уявні сторінки.

— Слухаюсь, сер, — промовив служник недовірливим тоном. — А на обід що замовите?

Господи, це лайно таки починає засмоктувати його. Він уже тоне в ньому. Перед очима в Річардса раптом замиготіло щось наче мультиплікат: чоловік падає в нужник і потопає в рожевому лайні, що пахне, як «Шанель номер п’ять». Мораль: лайно є лайно.

— Біфштекс із горошком та картопляним пюре. — «Господи, а чим обідатиме Шійла? Протеїновою таблеткою та чашкою сурогатної кави?» — Молоко. Яблучний пиріг з вершками. Записав?

— Так, сер. А може?..

— Все, — сказав Річардс, відчуваючи, як його охоплює розпач. — Все. Іди геть.

У нього не було апетиту. Ні до чого.