Переслідуваний

33 проти 100…

Червона секундна стрілка на годиннику зробила два оберти. Ще два. Ще два.

— Річардсе!

Він підніс гучномовця до уст.

— Сімдесят дев’ять хвилин, Маккоуне!

Грати до кінця — ось єдиний спосіб підтримувати цю гру. Аж до тієї хвилини, коли Маккоун накаже стріляти. Все скінчиться швидко. Та й яке це, в біса, має значення?

Після вимушеної паузи, що тривала цілу вічність, почулося:

— Нам потрібен час. Принаймні три години. На цьому полі немає ні «Локхіда», ні «Дельти». Доведеться пригнати сюди літака.

Відважилась-таки. О, неймовірна великодушність. Ця жінка заглянула в безодню, а потім пройшла над нею. Без підстраховки. Без надії на вороття. Неймовірно.

Звичайно, вони не повірили їй. Це їхня робота — нікому й нічому не вірити. Зараз вони, мабуть, квапливо ведуть її в окрему кімнату, де вже чекають найкращі слідчі. Тільки-но приведуть, почнуться нескінченні запитання: «Звичайно, ви схвильовані, місіс Вільямс, але для протоколу… Чи не могли би ви ще раз повернутися до… Нас спантеличила одна невеличка деталь… Ви впевнені, що це було саме так, а не навпаки?.. Звідки вам відомо?.. Чому?.. Й що він сказав?..»

Отже, їм важливо виграти час. Морочити цьому Річардсові голову, виправдовуючись то тим, то тим. Проблема з пальним — нам потрібен час. В аеропорту зараз немає екіпажів — нам потрібен час. Над злітною смугою нуль сім з’явилося летюче блюдце — нам потрібен час. До того ж, ми ще не зламали її. Вона ще не зізналася в тому, що твоя «надпотужна вибухівка» — не що інше, як жіноча сумочка із штучної крокодилячої шкіри, напхана паперовими серветками, дрібними грошима, косметикою та кредитними картками. Нам потрібен час.

Ми не можемо зараз убити тебе. Нам потрібен час.

— Річардсе!..

Річардс не став слухати.

— Тобі залишилось сімдесят п’ять хвилин, — відповів він натомість. — Потім усе злетить у повітря.

Ніякої реакції.

Глядачі почали поволі розходитись, незважаючи на багатообіцяючу тінь Армагеддона, що нависла над аеропортом. Очі в них були розширені, блискучі, збуджені. Кілька потужних переносних прожекторів спрямували на невеличку машину з розбитим лобовим склом.

Річардс силкувавсь уявити собі кімнату, в якій допитують Амелію, але це йому ніяк не вдавалося. Пресу туди, звісно, не допустять. Люди Маккоуна постараються залякати жінку так, щоб аж душа в п’яти сховалася, і, ясна річ, досягнуть свого. Але як далеко вони наважаться зайти із жінкою, що не належить до безликої маси бідняцького гетто? Наркотики. Річардс знав: є такі наркотики — і Маккоун негайно накаже їх застосувати. Таке розв’язує язика навіть індіанцеві племені які, і він, наче мала дитина, розповідає про всі події свого життя. Під дією цих наркотиків священик вибовкає все, що почув на сповіді, зі швидкістю машини для стенографічних записів.

А може, застосують силу? Наприклад, модифіковані електрокийки, що так добре зарекомендували себе під час заворушень 2005 року у Сіетлі. Чи обмежаться тим, що таранитимуть її методичним повторенням тих самих запитань?

З цих думок було мало користі, проте Річардс не міг їх позбутись. Із-за будівель аеропорту долинуло виття. Річардс безпомильно вгадав — прогрівають мотори «Локхіда». Його птаха. Шум то посилювався, то спадав. Коли зовсім затихло, Річардс зрозумів, що почалася заправка. Щоб укластися в двадцять хвилин, які залишились, треба було поспішати. Проте Річардс сумнівався в тому, що вони поспішатимуть.

Так, так, так. Дочекався. Всі карти на столі, крім однієї.

Маккоуне! Маккоуне, ти ще копирсаєшся? Ти ще не проник у думки тієї жінки?

Через поле поповзли тіні. Всі чекали.