Переслідуваний

75 проти 100…

Прокинувсь він о четвертій пополудні — отже, лови вже почалися. Власне, зони тривали вже три години, якщо врахувати різницю в часі. Від цієї думки в животі у нього похололо.

Заклавши нову касету, він узяв Біблію і, не знімаючи з голови наволочки, став читати та перечитувати Десять заповідей, аж поки й ця касета випала.

В шухляді письмового столу Річардс знайшов конверти, але на них були назва й адреса готелю. Повагавшись, він зрозумів, що однаково не має вибору. Мусив повірити Кілліанові на слово, ніби телебачення не покаже Маккоунові та його ловцям конверти з поштовими штемпелями та зворотними адресами. Без пошти йому не обійтись, а поштовими голубами його не забезпечили.

Поруч з ліфтами були скриньки, і, згнітивши серце, Річардс опустив туди обидві касети. За правилами гри поштовій службі однаково нічого не перепало б, та все ж він страшенно ризикував. А не надіслати касети означало втратити винагороду; цього він теж не міг допустити.

Він повернувся до кімнати, закрутив душ (у ванній парувало, наче в тропічних джунглях) і знову простягся на ліжку.

Куди податися далі? Як найкраще вчинити?

Річардс спробував поставити себе на місце пересічного втікача. Звичайно, найперше спрацював би тваринний інстинкт — зачаїтися. Знайти собі схованку й там дрижати від страху.

Саме так він і вчинив. Він — у «Брант-готелі».

Чи передбачать ловці такий крок? Авжеж. Вони не шукатимуть людини, яка втікає. Шукатимуть людину, яка ховається.

Чи знайдуть вони його у цій схованці?

Річардсові дуже хотілося відповісти «ні», проте він не був певен цього. Замаскувався непогано, але поспіхом. Спостережливих людей не так багато, проте хтось завжди знайдеться. А може, за ним уже стежать? Адміністратор. Посильний, що приносив сніданок. Може, навіть хтось із тих невиразних типів, які дивилися з ним порновиставу на Сорок першій вулиці.

Малоймовірно, але можливо.

А найголовніше прикриття — фальшива перепустка, котру виготовив для нього Молі? Чи довго буде змога нею користуватися? Таксист, який віз його з Будинку розважальних телепрограм, міг донести, що висадив свого клієнта у Південному районі. А ті ловці в своєму ділі мастаки, такі мастаки, що аж у душі холоне. Вони візьмуть у роботу кожного, хто його знає, починаючи від Джека Крейгера й закінчуючи тією старою сучкою, їхньою сусідкою Ейлін Дженнер. Церемонитись не будуть. Скільки часу мине, поки хтось, — може, отой недоумок, Пустомеля Донніген, — прохопиться, що старому гендляреві трапилась нагода заробити на фальшивих паперах? А якщо доберуться до Молі, то про все дізнаються. Старий протримається досить довго, аби Річардс міг утекти якнайдалі, але не чекатиме, щоб його побили. Та й випадкова нічна пожежа йому ні до чого. А далі? Проста перевірка у трьох аеропортах Гардінга покаже, що Джон Г. Спрінгер нічним рейсом вилетів до Нью-Йорка.

Так буде, якщо вони вийдуть на старого Молі.

Припустімо — вийдуть. Доводиться припускати, що вийдуть.

Тоді треба тікати. Куди?

Цього Річардс не знав. Усе своє життя він прожив у Гардінгу, на Середньому Заході. Він зовсім не знав Східного узбережжя: тут не було жодного місця, де б він почувався як удома. Отже — куди?.. Куди?..

Похмурі думки ятрили мозок, і поступово його оповило страшне марево. Ловці знайшли Молі без особливих зусиль. Вирвали йому два нігті, налили на пуп бензину із запальнички, пригрозили підпалити — й за п’ять хвилин витягли із старого прізвище Спрінгер. Цим зовні пристойним невиразним типам в однакових габардинових плащах досить було зняти телефонну трубку, щоб дізнатися номер рейсу Річардсового літака, і о другій тридцять східного поясного часу вони були вже в Нью-Йорку. Вислані наперед хлопці роздобули його адресу із щоденного комп’ютерного списку мешканців нью-йоркських готелів. І тепер вони вже тут, оточують готель. Попідміняли офіціантів, посильних, клерків, барменів. Десяток переслідувачів піднімаються запасними сходами. Ще півсотні заходять в усі три ліфти. Тим часом машини на повітряних подушках підвозять і підвозять ловців, зупиняючись довкола готелю. Ось вони вже в коридорі, за хвилину виламають двері й удеруться до кімнати, а відеокамера над їхніми кремезними плечами зніматиме й зніматиме для наступних поколінь видовище, як із нього, Бена Річардса, роблять шніцель.

Річардс сів на ліжку, ввесь упрілий. Немає навіть пістолета, ще немає.

Тікати. Мерщій.

Для початку — в Бостон.