Переслідуваний

56 проти 100…

Минуло два дні.

Річардс грав свою роль добре — від цього ж бо залежало його життя. І першого, й другого дня вечеряв у себе в кімнаті. Прокидавсь о сьомій, читав Біблію у вестибюлі, потім рушав на свою «конференцію». Готельна обслуга ставилася до панотця з поблажливою люб’язністю — так вона взагалі ставилась до підсліпуватих, незграбних духовних осіб, якщо вони справно оплачували рахунки. Й це було не диво за часів, коли закон нерідко виправдовував убивство, коли в Єгипті та Південній Америці тривала бактеріологічна війна, а в штаті Невада діяв горезвісний закон про обов’язкові аборти. Дев’яностошестирічного папу римського сприймали як старого буркуна, а про його слиняві едикти, якими він намагався впливати на події, повідомляли в кінці семигодинного випуску новин задля розваги.

Річардс відбував свої «конференції» на самоті, в платній бібліотечній кабіні за замкненими дверима, де читав літературу про забруднення повітря. Після 2002 року інформації на цю тему було дуже мало, а те, що з’являлось, дуже погано в’язалося з опублікованим раніше. Уряд, як завжди, вів ефективну політику перебріхування.

Опівдні Річардс пішов до закусочної на розі неподалік готелю, вряди-годи натикаючись на перехожих та вибачаючись. Декотрі відповідали: «Пусте, отче», більшість байдужно лаялась і відтручувала його з-перед себе.

Другу половину дня Річардс сидів у своїй кімнаті, а за вечерею дивився «Переслідування». За два ранки він дорогою до бібліотеки опустив у поштову скриньку чотири касети. Скидалося на те, що з Бостона касети без особливих пригод доходили до місця призначення.

Ті, хто робив програму, почали застосовувати нову тактику, аби звести нанівець ефект від Річардсових промов про забруднення повітря. Річардс і далі виголошував їх із якимсь веселим шаленством — хай дійде хоча б до глухонімих, які вміють читати з губ. Телевізійники топили його слова в морі глузливих вигуків, погроз та лайки. Галас ставав дедалі несамовитішим і врешті перетворювався на потворне ревище божевільних.

Довгі години минали у роздумах про мимовільні зміни, що сталися з ним за п’ять днів переслідування. Причиною цього був Бредлі — Бредлі та його сестричка. Тепер він, Річардс, не сам по собі, не самотній борець за виживання своєї сім’ї, якого чекає неминуча загибель. Тепер вони об’єдналися разом, бо всім їм немає чим дихати — і його близьким теж.

Річардс ніколи не був соціально активним. Усе, за що доводилось боротися, викликало в нього почуття зневаги та відрази. Хай цими справами займаються несосвітенні дурні й ті, хто має зайвий час і гроші, як ото пришелепуваті студенти з їхніми химерними значками та групами неороку.

Річардсів батько пішов із життя, коли хлопцеві минав п’ятий, тож пам’ять не зберегла нічого, крім окремих епізодів. Ненависті до батька не було. Річардс розумів, що, коли чоловік мусить робити свій вибір, він майже завжди обере гордість — якщо відповідальність позбавляє його чоловічої гідності. Чоловік не може сидіти згорнувши руки й споглядати, як його дружина продає себе, щоб заробити на вечерю. І якщо йому залишається лише роль звідника, розмірковував Річардс, то чи не краще стрибнути з горішнього поверху.

До шістнадцяти років Бен заробляв собі на хліб так само, як його брат Тод. Мати померла від сифілісу, коли йому було десять, а Тодові — сім. Через п’ять років загинув і Тод, вантажачи газети: машина стояла на спуску і в неї раптом відмовили гальма. Місто збуло обох, і матір, і сина, до муніципального крематорію. Діти на вулиці називали його фабрикою попелу або миловарнею. Цей похмурий дотеп свідчив про їхню безпорадність: вони ж бо знали, що, найімовірніше, теж вилетять у димар крематорію. В шістнадцять Річардс лишився сам на світі, працював після уроків повну восьмигодинну зміну прибиральником на «Дженерал атомікс». Ніколи було вгору глянути, а проте Річардс увесь час перебував у полоні панічного страху перед фактом, що він — сам-один, нікому не потрібен, і ріка життя несе його невідомо куди. Часом прокидався вночі, годині о третій, від смороду гнилої капусти, що панував у його однокімнатній орендованій квартирі, прокидався від жаху, що гніздився в глибині його душі: сам-один!..

Отож він одружився. Першій рік Шійла тихо пишалася своїм чоловіком, а їхні колишні друзі, а нині вороги (бо Річардс відмовився нищити й псувати разом з місцевою бандою все, що траплялося під руку на вулиці), чекали на появу потомства. Потомство не з’явилось, цікавість до Річардса й Шійли спала. Про них майже забули, як то часто бувало з молодими подружжями у Південному районі. Коло знайомих не виходило за межі їхнього будинку. Річардс був не проти, його це влаштовувало. Він увесь поринув у роботу, а коли траплялася нагода, то лишався й після зміни. Заробітки були злиденні, шансів на підвищення ніяких, а тут ще й шалена інфляція. Але їм, закоханим, це не так-то й дошкуляло. З роками кохання не згасало, та й чого б йому згасати? Річардс належав до тих самітників, що виявляють невичерпну щедрість у любові й змушують обранку підкорятися цьому. Він до самого одруження зберіг нерозтринькані почуття, отож за одинадцять років спільного життя навіть ні разу по-справжньому не посварився з Шійлою.

2018 року Річардсові довелося залишити роботу, бо з кожною зміною, проведеною за старими свинцевими екранами, які пропускали гамма-проміння, шанси на те, щоб мати дітей, зменшувалися. Все б обійшлося, якби він збрехав, відповідаючи на запитання майстра: «А чого це ти надумав звільнятися?» Натомість Річардс відверто сказав, що він думає про «Дженерал атомікс», і порадив майстрові зібрати всі екрани та й запхати їх собі в гузно. Скінчилося короткою бійкою. Майстер був чоловік дужий і на вигляд не сумирний, а проте від Річардсових ударів верещав, як баба.

Відтоді Річардс потрапив до чорних списків. Небезпечний. Обходити стороною. Якщо дуже потрібна робоча сила, брати на тиждень, не довше. У розумінні «Дженерал атомікс», Річардс став «червоним».

У наступні п’ять років він здебільшого вантажив газети, проте робота траплялася все рідше, а згодом її і зовсім не стало. Безплатне телебачення успішно витісняло друковане слово. Річардс міряв вулиці. Річардса проганяли. Річардс вряди-годи працював поденно.

Він не помітив найбільших подій десятиліття, як невіруючий не помічає привидів. Він нічого не чув про розправу з домашніми господарками, влаштовану урядом 2024 року, поки дружина не розповіла йому про неї через три тижні: дві сотні полісменів, озброєних автоматами й електрокийками, завернули назад цілу армію жінок, що йшли маршем до Південно-Західних продовольчих складів. Шістдесят жінок було вбито. Він чув лише краєм вуха про те, що на Середньому Сході поліція застосувала отруйну речовину нервово-паралітичної дії. Проте жодна з цих подій його не зачепила. Протести не допомагали. Насильство не допомагало. Світ був такий, як був, і Річардс легко, мов гостра коса, проходив крізь нього — нічого не просив, тільки шукав роботи. Разів сто йому пощастило найнятися лише на день чи півдня. Він зчищав драглистий слиз із пірсів та каналізаційних рівчаків, поки інші, вештаючись вулицями й щиро вірячи в те, що вони шукають роботи, не робили нічого.

Проходь далі, дурню. Забирайся. Роботи немає. Геть звідси. Катай. Гляди, щоб я не розвалив тобі довбешку к розтакій матері, дядечку. Поганяй далі.

Потім роботи не стало. Принаймні він не міг знайти нічого. Якось увечері, коли Річардс ледве тяг ноги додому після марних цілоденних пошуків, його перестрів п’яний багатій у шовковій куртці й сказав, що дасть десять нових доларів, якщо Річардс спустить штани й покаже, чи справді волоцюги мають лома завдовжки в добрий фут. Річардс добряче турнув його й утік.

Саме тоді, після дев’яти років марних сподівань, Шійла завагітніла. «Він же був прибиральником коло реакторів, — казали люди в їхньому будинку. — І ви вірите в те, що після шести років такої роботи він зробив їй дитину?.. Це ж буде якась потвора, — казали вони, — з двома головами й без очей».

«Радіація, радіація, ваші діти будуть потворами…».

Натомість на світ з’явилася Кеті. Кругленька, абсолютно нормальна крикуха. Приймала її квартальна акушерка, взявши за послуги п’ятдесят центів і чотири бляшанки квасолі.

І ось тепер, уперше після смерті брата, Річардс знову плив за течією. Ніякого зовнішнього тиску (на якийсь час він навіть перестав відчувати, що його переслідують).

Думки повернулися до Мережі безплатного телебачення, і гнів його був спрямований проти неї, її потужних, розкиданих по всьому світі комунікацій, угодованих людців з носовими фільтрами, жевжиків, що проводять вечори з гарненькими лялечками в шовкових трусиках. Кари на них! Кари. Кари. Але до них же не доберешся. Вони сидять так високо, що й не розгледиш.

І все ж він думав про це — й тому, що залишався сам собою, й тому, що самотність змінила його. Сидячи в кімнаті, він не усвідомлював, що відповідає на свої думки страшним вовчим вишкіром, якого досить, аби гнути вулиці й плавити будинки. Того, майже забутого дня він з таким самим вишкіром турнув нахабного товстосума й утік з порожніми, як і раніше, кишенями та палаючим мозком.