— Ми мало не влипли біля першого поста, — сказав Бредлі, поки Річардс розтирав руку, намагаючись повернути їй чутливість. — Той полісмен уже хотів був відчинити багажника. — Він випустив великий клубок диму.
Річардс не відгукнувся.
— Як ти себе почуваєш? — спитав Бредлі.
— Краще. Вийми в мене гаманець. Рука ще погано слухається.
Бредлі відмахнувсь.
— Потім. Зараз я розповім тобі, як ми з Річем усе влаштували.
Річардс прикурив од недопалка ще одну сигарету. Руку поволі відпускало.
— Для тебе замовлено кімнату в готелі на Вінтроп-стріт. Готель називається «Вінтроп гаус». Звучить розкішно, проте ніяких розкошів там немає. Тебе звуть Огден Грасснер. Запам’ятав?
— Атож. З таким ім’ям мене відразу впізнають.
Бредлі сягнув рукою назад, узяв із заднього сидіння коробку й кинув Річардсові на коліна. Коробка була довгаста, брунатна, перев’язана шворкою; в таких коробках звичайно видавали напрокат мантії студентам-випускникам. Річардс запитально глянув на Бредлі.
— Розкривай.
На чорній одежині лежали масивні окуляри з темними скельцями. Річардс відклав їх на щиток і розгорнув одежину. Це була священицька ряса. Під нею, на дні коробки, лежали чотки, Біблія та пурпуровий орар.
— Священик? — спитав Річардс.
— Атож. Перевдягайся, я допоможу. Он там, на задньому сидінні, ще є ціпок. Прикидатимешся не те щоб сліпим, а так, підсліпуватим. Натикайся на все, що по дорозі траплятиметься. Ти приїхав до Манчестера на скликану Радою церков конференцію з питань зловживання наркотиками. Затямив?
— Аякже, — відповів Річардс. Одначе, розстібаючи сорочку, завагався. — А штани під цей балахон надягають?
Бредлі розреготався.