Непрохані гості

ГНАТ РОМАШИН

Ранок був росяний, над луками, чіпляючись за дерева, кущі, слався туман, співали пташки і десь у глибині лісової зони ворочався хтось важкий і похмурий.

Я побігав по мокрій траві, пірнаючи у долині з головою в туман, зробив зарядку і вмився росою. За півгодини вже був у їдальні, поцілував маму і сів навпроти батька.

— Чия сьогодні програма?

— Моя, — відповів батько. — Сподіваюся, всім сподобається. Ану, став руку.

Я з готовністю вперся ліктем у стіл і зустрів тверду батькову руку. Якусь хвилю силкувався зламати її, хоч не дуже був упевнений в успіхові: я ще пам’ятав, як ці руки так легко підкидали мене в повітря. Мати дивилася на нашу боротьбу крізь посмішку, і я знав, що душа її зараз поділена на дві рівні половини…

Боротьба закінчилася нічиєю, хоча мені не сподобався той косий батьків погляд на матір.

— Шахраюєш? — образився я. — А ще директор УАРС!

Батько усміхнувся.

— Аж ніяк, хоча резерви у мене ще є, як і в тебе. А ти, брат, виріс, я б навіть сказав — змужнів. Там часто доводилося гранично використовувати фізику тіла?

Мати, розливаючи гарячий бульйон, притихла.

Я поглядом показав на неї, батько провинно закліпав. “Там” — означало в експедиції.

— Ні, - недбало махнув я рукою. — За нас усе виконували роботи.

Я згадав, як у трюмі головного корабля армади зі зброєю, яку ми наздогнали в п’яти світлових роках од Сонця, спрацював автоматичний захист і па групу десанту полився вогонь “драконів”: кулі гудючими білими джмелями жалили корпус десантного бота, пропікали метал перегородок і перекриттів. Двох моїх товаришів було поранено, третього вбито кулею в голову… Якби я не встиг зірвати блок управління всією електронікою трюму, вийти живими з бункера нікому не вдалося б…

Снідали мовчки, потім я заквапився, побажав усім творчих успіхів-клопотів і залишив рідних з’ясовувати ту міру небезпеки, якій я піддавався в польоті: мама нічого про це, звичайно, не знала, не здогадувалася, а тут ця необережна батькова фраза…

У відділ я прибув на півгодини раніше за інших співробітників. Сосновський з’явився слідом і мовчки поклав на стіл дві пронумеровані касети для відео.

— Тут усе, що вдалося взнати.

Я перестав диктувати на інфор-браслет план роботи на майбутнє і вийняв з копіра кнопку касети.

— Прекрасно. Зараз ми з тобою летимо в Північну Америку, пустеля Пейнтед-Дезерт, заповідник Ховенвіп. Простіше — на місце загибелі групи чистильників. Дорогою розкажеш про все.

Стартували о першій ночі.

Я набрав курс на пульті “джорджа” — так назвали автопілот англійці, вимкнув у кабіні світло і якийсь час милувався нічною ілюмінацією Землі двадцять третього сторіччя.

Під швидкольотом пропливали розсипи кольорових вогнів — селища, бази відпочинку, станції магнітопланів, автоматичні заводи; на обрії спалахували безшумні зірниці атмосферних виробничих комплексів і харчових фабрик; підпирали небо білі шпиці орбітальних ліфтів; десь над океаном тричі зметнулося вгору райдужне полум’я — чи то стартували до зовнішніх планет ТФ-контейнеровози, чи то запрацювали капсули гідрометеоконтролю, знищуючи незапланований тайфун.

Потім вогні внизу порідшали, безшумні зірниці заводів змістилися за обрій, білі стрижні ліфтів перетворилися на тонкі павутинки світла: швидколіт перетнув межу заповідної зони, куди люди намагалися не приносити “вірусу” технологічних комплексів.

— Тобі не здається, варяже, що Земля напрочуд небагатолюдна, — запитав я стиха.

— Ні, - мовив здивований Вітольд, — не здається. А що!

— Нічого. Згадав історію. — Я вмостився зручніше і заплющив очі. — Розповідай, що там у тебе нового. До мети година ходу.

Вітольд стрепенувся — він також милувався нічним пейзажем Американського континенту.

— Зо Лі — малаєць, народився у Пінанзі. Тридцятишестирічний, зріст метр сімдесят сім, вага шістдесят вісім кілограмів… — Вітольд затнувся і з хвилину мовчав; я майже безпомилково визначив, що він провинно дивиться у мій бік. — Це дані його особової справи. За освітою він інженер-механік великих інтегральних систем, в “Аїд” працює уже п’ять літ. Має феноменально швидку реакцію на небезпеку, спортсмен — абсолютний золотий пояс із тайбо…

— Ого! — не стримавсь я.

І не випадково. У Системі всього кілька чоловік мають золотий пояс із тайбо. Щоб оволодіти таким поясом, треба мало не з дня народження займатися боротьбою і не переривати тренування бодай на день.

— Серйозний хлопець! Можливо, і живим він залишився завдяки своїм здібностям?

Вітольд помовчав. Він не знав того, що знав я, але водночас його відомості про Зо Лі, непотрібні в звичайній ситуації, набували раптом для мене якогось іншого, прихованого поки що і тому зловісного сенсу.

— Продовжуй.

— Власне, це все, що мені вдалося дізнатися. Дані паспорта… особова справа… характеристика… Він не одружений, батьків немає.

— Як це немає?

— Ну, не знаю… нема — і все… я не цікавився. Хіба це важливо?

— Можливо, і ні. А друзі в нього є?

— Близьких, здається, також нема.

— Здається, чи точно нема?

Сосновський мовчав так довго, що я мимоволі засміявся, уявивши, як він червоніє у темряві.

— То про що ж ти все-таки довідався? Особову справу і характеристику можна було вивчати потім.

— Ще інформація про лікування Зо Лі…

— Це інша розмова, знадобиться, але запам’ятай: у такому пошуку, як наш, немає дрібниць, і аналізувати події потрібно з усіх, навіть несподіваних, боків. З ким ти говорив про Зо Лі?

— Тільки із заступником начальника американського “Аїд” Ларрі Хемпстером. Ті, хто його знав особисто, зараз усі у відрядженнях.

— І що сказав Ларрі?

Сосновський зітхнув.

— Він його мало знав. Сказав лише, що кадровики готували Зо Лі на начальника групи, але Гриффітс призначив Шерстова, хоч у резерві стояв саме Зо Лі…

— Цікаво. Зо Лі був ображений тим, що замість нього призначили іншого?

— Не знаю, але Гриффітс двічі відхиляв кандидатуру Зо Лі.

— Чим же керувався Мартін? Ну, це я у нього запитаю сам. Отже, де наш підопічний?

— Він два тижні перебував на лікуванні у клініці “швидкої допомоги” у Мексікан-Хате, потім у Симуширському центрі нервових захворювань, однак, пролежавши п’ять днів, загадково зник з палати, не залишивши жодних пояснень. Я побував у його лікаря, привіз усе, що дали: діагноз, методи терапії, думку медиків…

— Дивна поведінка, дивна… Зникає з лікарні, щоб з’явитися у Сааремаа… Пам’ятаєш на Сааремському пляжі незворушного незнайомця? То був Зо Лі.

Слабко проскрипів курсограф. Я зупинив швидколіт, пильно оглянувся — інфрачервоний зір у мене розвинутий непогано, але заважало мерехтіння індикаторів на пульті. Довелось увімкнути прожектор. Вільне від скель і дерев місце незабаром знайшлося, і я посадовив апарат.

— Чекатимемо, варяже, ранку.

Ми просиділи в кабіні ще години три. причому я навіть задрімав на півгодини. Світанок змів з небосхилу чорноту ночі, ось-ось мало зійти сонце. Перекусили сандвічами, які сунув нам у блок-термос машини турботливий черговий, і запили ананасовим соком.

— Порядок, — сказав я, пробуючи готовність м’язів до життєвого напруження. — Можна вставати. Підемо так: попереду я, метрів за двадцять позаду — ти. Спочатку просто обійдемо місцевість навколо печери, потім повернемося за спорядженням. Запитання?

— Хіба тут треба когось боятися?

— Боятися, стажисте, не треба, ми на Землі, але у мене якесь непевне передчуття… Коротше, ходімо так, як я сказав.

У мене й справді з’явилося раптом відчуття, що хтось звідкись за нами спостерігає, і я щонайпильніше оглянув місцевість довкіл швидкольота і нічого не помітив, однак в інтуїцію свою вірив і тому спокійним бути не міг.

Коли зовсім розвиднілося, ми побачили, що сіли на дно неглибокої ущелини, порослої молодими ялинами і папороттю. Під дашком однієї із стін жебонів струмок, вода в ньому була незвичайного темно-горіхового кольору.

Стрибаючи з валуна на валун, я вибрався на довгий кам’янистий насип, рівний, як утрамбоване ложе майбутньої дороги, пройшов по ньому до повороту — і нараз під ногами тьмяно блиснула металева смужка, потім ще одна поруч. Присівши навпочіпки, я розгріб щебінь і присвиснув. Смужки виявилися… старими рейками, що якимось чином збереглися в епоху безрейкового транспорту такими, ніби ними користувалися вчора.

Про них у доповідній записці експертної комісії не було жодного слова. Чи мені неймовірно пофортунило, і тоді це слід “Суперхомо”, чи я просто набрів на древню дорогу до якогось не менш древнього кар’єру або рудника, і тоді це слід фальшивий.

Рейки, потопаючи в щебеневій підсипці, вигинисто тягнулися поміж виступами ущелини майже на кілометр, а потім пірнули в скелю, яка на стук озвалася глухим кам’яним звуком: справжня…

Я скрушно зітхнув. Без техніки тут робити нічого. І все ж одне насторожувало: “легальних” технічних споруд на Ховенвіпі бути не могло, а всі “нелегальні” так чи інакше були пов’язані з військовими організаціями минулого. Тож колія, якій принаймні півтора століття — саме стільки років тому перестали експлуатуватися залізниці — з’явилася в цій глушині не випадково.

Схилом ущелини я видряпався нагору і опинився на скелястому обриві, всіяному блідими копичками папороті й крихітними голубими лісовими квітами. Ліворуч відкривався хвилястий простір низьких пагорбів до самого обрію, а праворуч виднівся схожий на стіну уступ незвичайного, з пурпуровим відтінком, кольору, зритий нішами і печерами, що зяяли чорними провалами отворів.

Між обривом, на якому я стояв, та уступом здіймалися дивні конуси голубуватого пилу й щебеню, ніби зсипані сюди з величезних бункерів, і, хоч час був ранній, пашіло звідси, як із жаровні.

За уступом хаотично громадилися хитромудрі скельні утворення.

— Як у пеклі! — засопів над моїм вухом Сосновський, який видряпався нагору слідом за мною. — А куди нам іти далі?

Я оглянувся.

— Чи не правда, дивна країна, варяже? Не віриться, що це на Землі… А йти нам недалеко, поглянь униз.

Місце загибелі групи було позначене металевою жердиною з прапором УАРС. Жердина стриміла на краю вирви, яка викинула з надр язик кам’яного місива. До нього було не більше півкілометра.

Я відшукав більш-менш придатний для спуску схил і збіг на спечену рівнину, ризикуючи якщо не зламати шию, то розтягнути ногу. А стажист подолав цей шлях досить легко.

Вхід до печери зі складами бактерологічної зброї знаходився майже під тим самим місцем, де ми вийшли до обриву з лісу. Його було підірвано. Купи кам’яних уламків виднілися ще біля одної печери неподалік.

Здіймаючи хмарки зеленого пилу, ми мовчки оглянули місце висадки десанту Шерстова. Я спостеріг, що цей пил лежав усюди, вкривав навіть уламки скель і валунів. Стіна обриву, каміння і пагорби були ніби чимось поїдені й стали пористими, як пемза.

Робити тут було нічого, тим більше без апаратури, і я вже вирішив обстежити хоча б найближчі печери, не сподіваючись, однак, на удачу, — експерти слідчої комісії, яка працювала тут півроку тому, мабуть, усе перерили, к раптом підсвідомо відчув, що за мною спостерігають.

Я зайшов за один з кам’яних уламків, удав, що досліджую його, і тихо сказав стажисту, коли той наблизився:

— Залишайся тут. Пильнуй за найближчими печерами, а головне — за мною. Але не висовуйся.

Вітольд запитально глянув на мене круглими очима, і я коротко пояснив:

— Здається мені, що ми тут не самі…

Потім з безпечним виглядом попрямував до печери, присвистуючи, перестрибуючи тріщини і куші дрібного каміння, а сам зірко стежив за тим, щоб між мною і чорним, похмурим отвором печери неодмінно стояли якісь перешкоди.

І що ближче я підступав до цього отвору, то все менше мені хотілося туди йти. Я зупинився, всією шкірою відчуваючи на собі чийсь пильний погляд, посвистів ще, вдаючи, що зацікавився камінчиком, і висунувся із-за ребристої брили, останньої з найбільших, які впали зовсім недавно з вершини уступу.

Мене врятувало миттєве і гостре чуття небезпеки. Побачити в глибині печери я нічого не встиг, але тут же, підкоряючись інстинкту, відсахнувся за брилу.

Слідом з-під склепіння печери лунко вдарила автоматна черга. Кулі, збиваючи ребра з брили і висікаючи на ній борозенки, продзижчали біля моєї голови.

Що за чортівня, подумав я, очікуючи нової черги. Це ж “дракон” — автоматичний ракетний карабін! Хто ж то нас так зустрічає? І звідки у нього карабін?

Зависла моторошна тиша, і я подумки благав, щоб не запанікував стажист, не вискочив із свого сховища. Бо тоді мені доведеться перти на рожен, не маючи жодного шансу на успіх — без зброї проти “дракона” не врятують ні реакція, ні блискуча координація, ні фізичні дані, ні навіть виучка інспектора відділу безпеки.

Жоден звук не порушував тиші, і я вирішив спробувати обійти осип зліва. Однак, ледве я тільки метнувся за сусідній камінь, з печери знову вдарила коротка — п’ять пострілів — черга. Кулі віялом пройшли над спиною, і я, холонучи, відчув їх прицільну, злу силу.

Біс би тебе побрав! Стріляє, як снайпер! Отак він, чого доброго, не дасть нам шансу довести розслідування до кінця. Треба забиратися звідси, поки не зірвався стажист. Тоді — кінець!..

Я відповз униз.

Карабін ударив на звук: кулі з низьким рикошетом пішли в небо.

Не схоже, щоб він жартував, — стрілець високого класу. Тільки незрозуміло, чому він не змінить позицію і не розстріляє нас впритул. Боїться, що ми озброєні? Чи це не входить у його плани? Відлякує?

— Гнате! — почувся поблизу приглушений голос Вітодьда.

— Живий! Сиди й не рухайся! — гукнув я. — Тримай печеру на прицілі, не давай йому висовуватися!

Зброї в стажиста ніякісінької не було, але я сподівався на психологічний збій невідомого противника, що давало нам шанс піти звідси, і не помилився. З печери ніхто не вийшов, лиш за хвилину карабін ще двічі стрельнув і вмовк.

Мені вдалося пробратися до Сосновського, блідого і збудженого, і я жестом показав, що треба робити, коли по тобі стріляють. Вітольд також жестом відповів, що зрозумів, і, притискуючись до гарячого боку скелі, поповз геть од негостинної печери. Я залишився, пильнуючи за входом і очікуючи нової черги. Але стояла тиша, мовби й не було тут нікого, крім нас двох, мовби не гриміли щойно постріли, постріли по людині, яких уже не було чути на Землі понад півтора сторіччя!

— Нічого собі сюрпризі — пробурмотів я, з жалем розглядаючи свій безнадійно подертий об каміння костюм, коли ми видряпалися на знайомий скелястий обрив. — Але ти молодець, варяже! Даремно я за тебе боявся, витримка у тебе є.

Сосновський, усе ще збуджений і задоволений похвалою, мовчки подав мені важкий, чорний, косо зрізаний циліндрик завбільшки з палець. Я підкинув циліндрик у руці: це була ракетна куля “дракона”, так звана “інфракуля”, здатна пропалювати сорокаміліметрову броню.

— Увійшла просто під камінь позаду в мене! — гордо сказав Вітольд.

Значить, останні постріли били по ньому! Я раптом збагнув, як близько від загибелі ми побували. Холодний струмочок страху побіг у мене по тілу. Мати Вітольда ніколи не простила б мені цього, і Деніз, і батько… Не батько юнака, а мій власний батько, Пилип Ромашин, який довірив життя Вітольда мені. Хоч сам я ні в чому винен і не був…

— Треба було взяти дещо із спорядження зразу, — сказав я, глянувши на годинник. — Біноклі, рації, пробивачі… Вчися, стажисте, не робити помилок. Пішли звідси, чекати більше нічого. Нас не дуже культурно видворили із зайнятої території, а тенор потрібне підкріплення. Але навряд чи ми виявимо стрільця.

— Хомо ферус, — пробурмотів Сосновський.

— Що?

— Хомо ферус — дика людина. Просто не вкладається в голову.

Я промовчав. По-моєму, стріляти могла, тільки хвора людина. Єдине, що залишалося по-справжньому загадковим, — де стрілець дістав карабін, знятий з озброєння разом з іншою зброєю півтора сторіччя тому. І ще було незрозуміло, чому стрілець вибрав саме карабін. Якби він почав з ракет більшого калібру — зосталися б од нас ріжки та ніжки! Чи він просто хотів нас налякати?

— Значить, у нього не було ракет, — резонно вирік Сосновський.

Ми спустилися в ущелину.

— Викликати патруль? — запитав Вітольд, залізаючи в кабіну швидкольота.

Я обійшов машину, перевірив, чи все на місці, чи ніхто тут часом не “побував”.

— Немає сенсу, — відповів нарешті. — Зараз ми повторимо похід, тільки озброїмося. Та, гадаю, зброя не знадобиться.

Спецключем я відімкнув броньований ковпак сейфа під заднім сидінням швидкольота і дістав звідти пістолет.

Через півгодини ми знову пройшли тим же маршрутом, причому Сосновський супроводжував мене на швидкольоті, готовий кинутися на допомогу за найменшої небезпеки. Але такої самовідданості від нього не знадобилося — печера була порожня. Вона йшла в глиб скельного масиву, мабуть, на багато десятків кілометрів, вичищена асенізаторами до блиску, місцями вузька, звивиста, місцями утворювала просторі зали. Ми облазили тільки частину її до першого залу, натрапивши на три бокових відгалуження, два з яких були загачені обвалами. Подальші пошуки виявилися безрезультатними, тут потрібен був цілий загін шукачів з відповідною апаратурою типу хомодетекторів, і ми вирішили не витрачати марно часу. Я постояв на тому місці, де ховався стрілець, піддав ногою розірваний фруст-пакет — упаковку патронів до “дракона” — й опустив пістолет. Позицію було вибрано досить вдало. Схил осипу, що вів до печери, проглядався чудово, і той камінь, за яким ховався я, не міг надійно прикрити мене. Стрілець мав влучити в мене першими ж пострілами, стріляти він умів. Але… не зробив цього. Значить, просто відлякав і все. Потім спокійно зробив свою справу, заради якої і навідався сюди, і пішов, навіть не потрудившись знищити фруст-пакет…

— Ми йому чимось завадили, — пробурмотів я, міряючи на око відстань до перших круглих кам’яних брил. — Якби з’явилися на півгодини пізніше, то нікого б не застали.

— Але ж він… — почав Вітольд, — він нас, здається, пожалів. Треба тут усе обшукати, причому з допомогою великих дослідницьких комплексів типу БІІМ, якими оснащуються експедиції Дальрозвідки на інші планети… Дай разочок пальнути, Гнате, — зненацька почав благати стажист.

Я повагався трохи, зважив у руці “універсал”, поставив планку на розряд-факел і подав Вітольду, Сосновський обережно, з благоговінням хлопчака, що ніколи не тримав у руках зброї, взяв пістолет, погладив довгий пухирчастий ствол, прицілився і натиснув на спуск. Ахнуло коротке мереживо розряду, ближчі камені рознесло вщент, дальні здуло прямо до задимілих конусів пилу. Коли пил осів, на осипу, що став рівний, як стіл, з’явилися дві блискучі нитки рейок.