Непрохані гості

ГНАТ РОМАШИН, інспектор-офіціал відділу безпеки УАРС

Як я і сподівався, мій кабінет з номером “21” виявився порожнім: два співробітники відділу, з якими я ділив його робочу площу, ще зранку вирушили на об’єкти, у них були свої завдання. Я сів за свій стіл-пульт, вибрав відеопласт для кімнати — світлий ясеневий ліс — і вставив у приймач проектора кристал відеозапису, що дав нам Лапарра.

Відеозапис почався з пригоди на Ховенвіпі…

Через півгодини я вимкнув проектор, у задумі походив по “лісу” і набрав на дверцях бару шифр. За хвилину бар з дзвоном видав замовлення — запітнілий бокал нордики. Відпивши ковток, я сів на диван “для гостей” і випростав ноги, роздумуючи над тим, що взнав.

Бригаду “Аїд” в УАРС було створено понад тридцять років тому, оскільки почастішали знахідки засекречених і законсервованих у двадцятому-двадцять першому сторіччях військових баз, складів і лабораторій, а також могильників радіоактивних та біологічних відходів виробництва. Літ шість ця бригада працювала за викликами з місць, як і інші оперативні групи Управління, а потім було виявлено архіви “Сентком-2000”. “Аїд” став працювати за архівними документами, що підвищило його оперативність і дозволило попередити багато бід, які могли понести за собою численні людські жертви.

Нам з Вітольдом дісталося розслідування випадку, що трапився з однією з груп “Аїд” — “Аїд-117”, яка прочісувала Північно-Американський континент. Група натрапила в архівах на згадку про склад бактеріологічної зброї в Арізоні, в пустелі Пейнтед-Дезерт, якщо точніше — на території пам’ятника природи планетарного масштабу Ховенвіп на північ від ріки Сан-Хуан. Група “Аїд-117” у складі дванадцяти чоловік вилетіла в Пейнтед-Дезерт і не повернулася. Сигналу тривоги вона не подавала, підстав непокоїтися за її долю не було — спеціалісти в групі були досвідчені, неоднораз виконували аналогічні завдання, та й технічно бригада “Аїд” оснащувалася найкращим з усього того, що міг дати технічний геній людства аварійно-рятувальній службі.

Лише через добу, коли зв’язок з групою так і не відновився, на місце її базування вилетів технік контролю зв’язку. Він знайшов розвалений вибухом вхід до підземелля й одинадцять трупів. Дванадцятий член групи хоч і вцілів, але був непритомний, і його терміново відправили на лікування в клініку “швидкої допомоги” у Мексікан-Хате.

Отже, яка ж причина смерті чистильників? Я допив сік і замовив ще бокал напою. Завдання мене зацікавило. Якщо люди загинули не через витік отруйних речовин, не через заразні мікроби, то, природно, подумаєш про силу якусь загадкову. Є шанс на відкриття…

Романтика таємниць захоплювала мене з дитинства, хоч я і не зізнавався в цьому ні друзям, ні колегам по роботі. Не вибирав я професію рятувальника, вона сама вибрала мене, коли закінчив Інститут Дальрозвідки. І я не шкодував, що сталося так.

Я сів за стіл і для початку записав на особистий інфор запитання, що поставали переді мною. Перше: хто цей уцілілий з “Аїд-117”? Друге: де він перебуває нині? Третє: чи не згадуються в документах архіву заповідник Ховенвіп або пустеля Пейнтед-Дезерт у зв’язку з іншими історичними мерзотами? Потім я зв’язався з відділом інформаційного забезпечення і попросив диспетчера видати мені всю інформацію щодо справи “Аїд-117”. За кілька секунд копір видав три різноколірні таблетки відеозапису. Я уважно “прочитав” кожну, дедалі більше зацікавлюючись, тоді вимкнув відеопласт кімнати і подався в Центральний архів Управління.

Там на мене чекала удача. В архіві відшукався дивний документ, що стосувався пустелі Пейнтед-Дозерт. У ньому йшлося про те, що десь на території Ховенвіпу (!) майже двісті років тому розміщувалася секретна лабораторія Інституту технології військово-космічних сил США. Лабораторія мала назву “Суперхомо”, але жодних конкретних даних про профіль її роботи не знайшлося. Не згадувалася ця лабораторія і в інших документах Інституту. І все ж я був задоволений: інтуїція мене не підвела. “Суперхомо”, лабораторія на Ховенвіпі, склад бактеріологічної зброї там же… і загибель чистильників! Випадковість?

Я одразу ж подав запит про “Суперхомо” в Центральний архів Інституту соціології Землі й повторив його спецвідділу нашого архіву, що зберігає всі дані про діяльність “Аїд”. Працівники обох організацій пообіцяли провести інформаційний пошук, але з відповіддю не поспішали. Минула доба, пішло на другу…

Втомлений не стільки лавиною інформації, пропущеної через мозок, скільки власними фантазіями, я вимкнув дисплей і згадав про обід.

Спустившись на п’ятнадцятий — побутовий — горизонт, де витали надзвичайно приємні гамми пахощів, я з трудом відшукав вільний дайнінг і замовив обід: прозоро-рожевий бульйон, до нього гірку засмажених шматочків амарантового хліба, за переказами — хліба ацтеків, солону папороть, що смаком нагадувала смажені гриби, і напій солар. Усю цю гастрономічну розкіш я знищив за півгодини, шкодуючи, що не замовив бокал шампанського.

О другій дня я повернувся у відділ, скомандував “вільно” стажисту, що скочив з дивана, і стрибнув у крісло з чотирьох метрів, точно розрахувавши стрибок. Непогано. Значить, із форми не вийшов.

— Як успіхи, варяже?

Сосновський лише невизначено стенув плечима. Його обличчя, тонке, рухливе, чутливо і точно відбивало усі порухи душі. Сам високий, масивний, білявий і голубоокий — такий собі велетень-вікінг з древніх скандинавських саг. Щоправда, характер у Вітольда дещо різнився від характеру справжнього вікінга, і обличчя було як дзеркало цієї натури.

У спецсекторі УАРС він працював недавно. Після мого повернення з експедиції Катя Сосновська, мати Вітольда, попросила мого батька взяти сина в Управління. Батько спершу відмовлявся, потім зіпхнув усе на мене й умовив Лапарру зарахувати Віта у резерв відділу стажистом. Ян, звичайно, поставився скептично до райдужних сподівань Сосновського-молодшого стати рятувальником, а згодом і вступити до Інституту Дальрозвідки. “Для розвідника-контактера, а тим паче для соціоексперта, яких готує Інститут, Сосновський не підходить, — сказав Ян. — Занадто відкритий і емоційний, Од таких людей надзвичайно важко добитися тієї стриманості, яка необхідна для роботи в чужому і ворожому світі. Рятувальник лінійної служби з нього, можливо, і вийде, але…” — “Він молодий, — заперечив я, — ще сирий матеріал”. — “Це не аргумент”. — “А ти хіба зразу народився начальником відділу? Згадай себе дев’ятнадцятилітнім”. — “Я — то інша справа”. — “Ну, звичайно, свіжо й оригінально повторювати, що час був інший, ставлення до обов’язків також…” — “Гаразд, гаразд, здаюся. Тобі видніше, ти його рекомендував, але я б не квапився з висновками. Були випадки, коли в Управлінні не втримувалися вольовіші й сильніші натури…”

Розмову цю я запам’ятав тому, що і сам сумнівався в щирості бажання Вітольда стати рятувальником. Але відступати було нікуди, і я переклав вантаж сумнівів на плечі часу.

— Осягаю премудрості ТФ-теорії, - мовив нарешті Сосновський і провинно глянув на мене. — Але дуже багато незрозумілих формул.

Я засміявся. Після вступу до УАРС Вітольд явно соромився мене. Очевидно, не хотів виглядати в моїх очах дилетантом цілковитим і старався з усіх сил.

— Формул у теорії таймфагу справді багато, але ми постараємось обійтися без них. Спочатку злітаємо на острів, де сталася подія…

— Я уже був там.

— Був? — здивувався я. — Робиш успіхи, стажисте. Коли ж ти встиг?

— Вранці, зразу після одержання завдання.

— І що ти там бачив?

Сосновський узявся за нижню губу, — цю звичку я знав за ним з дитинства, та, угледівши, що я спостерігаю, поквапно прибрав руку.

— Згори це місце нагадує карровий ландшафт: на свіжому лавовому полі пляма кілометрів зо три в поперечнику, зеленуватого кольору. А зблизька… застигла лава схожа на напіврозталий шматочок цукру — пориста і крихка.

— Зрозуміло. Але ж новини які?

— Я погомонів з одним тубільцем, — цілком інтелігентний хлопець, студент геофаку, — то він сказав, що жоден ТФ-космоліт з острова не стартував, зате ні з того, ні з сього тут проснувся старезний вулкан, лава потекла північним схилом, а потім ураз виверження припинилося, мовби вулкан вимкнули. І що цікаво, лава застигла буквально на очах, ніби її охолоджували рідким киснем. А пляма з’явилася на ній саме тоді, коли лава тверділа.

— Звідки він знає такі подробиці?

— Я ж казав — він студент геофакультету Ісландського університету, проходить практику, вивчає особливості будови вулканів, а на Сан-Мігель його послали керівники практики.

— Цікава інформація, — я зміряв Вітольда поглядом: він стояв переді мною, виструнчившись. — Та ти сідай, я ще не начальник відділу, зі мною можна розмовляти сидячи. Плани у нас трохи змінюються, острів зачекає. Я також розкопав у архівах цікаву інформацію щодо нашого другого об’єкта — Ховенвіпу. Виявляється, в тих краях колись діяла засекречена лабораторія — “Суперхомо”. Тобі ця назва ні про що не говорить?

Сосновський мотнув головою.

— Мені також. Розберемося. Я прогляну матеріали “Аїд”, а ти покопайся в особовій справі Зо Лі, того хлопця з групи Шерстова, що зостався живий. Обережненько з’ясуй, де він тепер. Поговори з ним, довідайся, що він пам’ятає, можливо, подробиці якісь… Коротше, все, що зможеш. Завдання зрозуміле?

— Так точно, — відкарбував Сосновський, починаючи, певно, відчувати себе детективом. — Дозвольте виконувати?

— Ну-ну, не захоплюйся, — посуворішав я. — Ця людина постраждала, хвилювати її не можна.

Вітольд зник.

Цієї миті віом, схований у ніші над диваном, відтворив кабінет Лапарри і його самого біля столу.

— Розкажи докладніше, що трапилося на пляжі. Про свої відчуття, враження… — привітавшись, попросив він.

— Ми йшли на серферах, вітер спочатку віяв до берега, потім повернув, доводилося лавірувати, напружуватися, і тому я, мабуть, не зразу зреагував… точніше, і реагувати не було на що. Відчув задуху, щось подібне відчуваєш у парильні в лазні, затим стало незатишно, як… у вогкому, але безводному колодязі.

Лапарра сидів спокійно, жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі.

— Тоді… раптом різко похолодало. І неначе полив невидимий крижаний дощ. Отак тривало до вибуху ліфта.

— А потім це відчуття одразу зникло?

— Не пам’ятаю. Коли вибухнув ліфт, я перестав прислухатися до своїх відчуттів. Упіймали швидколіт — і туди…

— Ага, — Лапарра походив по кабінету, знову сів. — Холодно, значить, стало. Чудово…

Я мовчки дивився на нього, намагаючись не виказати свого цілковитого нерозуміння. Ян рідко говорив загадками, але коли вже говорив, то справді трапилося щось незвичайне, в чому він ще не розібрався й сам.

Лапарра скоса глянув на мої руки, потім на обличчя. Він добре розумів мій стан. Просто незбагненно, як точно Ян оцінює людей з першого погляду. Не знаю, яка у нього склалася думка про мене, але певен, що вади мої він знає всі до одної.

— Чудово в тому розумінні, - підправив себе начальник відділу, — що усе вкладається в рамки моїх умовисновків. Ти згадав про ланцюг подій, які призвели до вибуху ліфта.

Він не сказав — “про причини”, а — “про ланцюг подій”, і я зафіксував цей факт для себе. Починався період нагромадження випадкових фактів, які начебто не стосуються справи, але я знав, як важливо не випустити жодного з них.

— Взагалі, все почалося з різкого падіння енергетичного потенціалу основного стовпа ліфта…

Я розповів усе, що чув од експертів, і насамкінець додав:

— Із семи чоловік обслуговуючого персоналу не вцілів ніхто.

— М-да. — Лапарра нарешті зняв з мене важкий погляд, у якому зачаїлися чи то біль, чи втома. — Імовірність подібного збігу обставин справді мала. Що ж, продовжуй діяти за своїм планом. До речі, там, на пляжі, ти більше нічого не помітив… підозрілого?

Я напружив пам’ять.

— Здається, нічого… Один з експертів сказав, що ударна хвиля вибуху мала докотитися до пляжу, і хто знає, чого б вона там накоїла. Однак цього не трапилося. Експерт був дуже здивований…

— Ще?

— Ще? Гм… Ще ось, мабуть, не варте уваги… Гамір на пляжі зчинився неймовірний, усі кудись біжать, кричать, тут три чверті відпочиваючих — жінки й діти, а цей стоїть і дивиться незворушно…

— Хто цей?

— Чоловік приблизно моїх літ, невисокий, смаглявий, а обличчя вилицювате і — що цікаво — непорушне, як маска. Мабуть, уродженець південно-східної Азії.

Лаппара підвівся, його прозорі очі гостро поголубіли. Аж острах мене взяв. Таке за ним спостеріг лише раз, коли у відділ надійшло повідомлення про загибель його кращого друга. Збоку від віома відколовся невеликий об’єм зображення: модуль з потрощеним ковпаком. Щез. На його місці з’явився чоловік, в якому я впізнав незнайомця із пляжу.

— Він?

Я кивнув і запитально подивився на начальника відділу.

Лапарра вимкнув проектор.

— Це Зо Лі. До зв’язку.

Я залишився сам у порожній кімнаті, оглушений тарарамом, що зчинився в голові.

Зо Лі, чистильник з відділу “Аїд-117”, єдиний очевидець, свідок трагедії на Ховенвіпі… Чому він опинився на пляжі в Сааремаа? Втім, шляхи людські несповідимі. Адже ж опинилися там і ми з Вітольдом…

— Думай, думай, — сказав я своєму відображенню в дзеркалі стіни.