Непрохані гості

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ

Ми стояли на терасі технічного центру УАРС. Над головою нависала похила чарункувата стіна кілометрової споруди, під нами схил горба обривався в Десну.

Гнат замислено дивився униз, на ріку. Було видно, що думки обсіли його не вельми веселі. 1 чого це Деніз від учорашнього дня слухати про нього нічого не хоче? Посварилися? Ніби ж немає причини…

— А з цим куди? — нагадав про себе Дай-ніс, другий помічник Гната. В руках він тримав передавач, знайдений у печерах Ховенвіпу.

— З цим? — отямився Гнат. — Як і вирішили, в лабораторію мікротехніки. Зустрінеш Первенцева, поясни йому ситуацію і з’ясуй, хто давав завдання на розробку передавачів. А ще дізнайся, чи немає інших подібних замовлень. Пам’ятай про таємницю розслідування.

Дейніс кивнув і зник.

Гнат поглянув на квадрат відео, на якому промайнули цифри часу, і кивнув на лаву.

— Сядьмо, варяже. Ану розкажи докладніше, що тобі з Первицьким ще стало відомо із загадкових подій.

Я розповів.

— Зрозуміло. — Гнат помовчав з хвилину. — Доведеться тобі завершувати розгляд самому. Дзвони у відділи Управління, які займаються ліквідацією аварій, лети на місце, поговори з очевидцями, коротше — розберися не тільки у фізиці, а й у психології. Відвідай також американський метеоцентр. Наші помічники-вчені запропонували хорошу ідею щодо слідів Демона в атмосфері й на воді. І ось ще… я тут згадав… Пройдися-но ти місцями, де недавно побував Демон, пошукай слідів, про які ще ніхто не говорив, щось таке, що не вкладається в рамки звичних уявлень. Це може бути… ну, не знаю що. У Пскові, наприклад, при аварії на атмосферному заводі я виявив “скляну” смугу… До речі, не забути б поспитати в експертів, зробили вони аналіз смуги чи ні.

Я кивнув.

Гнат стиснув мені лікоть, і я піпюв. А він залишився сидіти, занурений у свої думки.

У метеоцентрі я пробув недовго. Працівники там чергували досвідчені й за півгодини відшукали те, чим я цікавився. Синоптики справді знайшли сліди, подібні до тих, які, на думку вчених, мав би залишати Демон.

У Сан-Антоніо, скажімо, перед дивним літнім снігопадом бачили смугу туману, з якої і випав сніг. В Атлантиці супутники “помітили” термічні смуги: на поверхню вийшли холодні підводні течії, яких раніше там не було. Я не дуже вірив, що цей випадок несе потрібну інформацію, але в часі він укладався в ланцюжок Ховенвіп — Псков, і тому вніс його у реєстр загадок. Між іншим, біля узбережжя острова Сан-Мігель, на якому самозбудилися вулкани і де я побував, виконуючи перше наше з Гнатом завдання (пошук космольота, що незаконно стартував у ТФ-режимі), також було зафіксовано термічні переохолоджені смуги на воді.

З метеоцентру, минаючи позначені географічні точки, я кинувся пізнавати Землю з дещо несподіваного боку, але як не старався, встиг побувати лише в Х’юстоні та в Сан-Антоніо. Територію Х’юстонської енергостанції було ще обнесено захисною сіткою, і чогось “дивного” спостерегти не вдалося. В Сан-Антоніо я блукав вулицями цілісіньку годину, але єдину “дивину” угледів у центрі міста, на майдані Марка Твена — це був пам’ятник Твену, виконаний у стилі модерн у вигляді натурального людського серця в ненатуральну величину: висота монумента досягала десяти метрів.

Звільнивсь я лише об одинадцятій вечора.

Гнат усе ще перебував у відділі. Я почав було розповідати про свої мандри-пригоди, але він мене перебив:

— Зачекай, варяже, розкажеш усе потім. То правда, що в місцях загадкових подій бачили чистильника?

— Так. Я показав знімки Зо Лі. Він був там.

— Гаразд, Поки що відпочивай, а о дванадцятій нуль-нуль будь у Лапарри, без запізнення. Я відлучуся на годину.

Повечерявши, я подзвонив додому, перекинувся парою жартівливих ретирад з Деніз і попрошкував у кабінет начальника відділу. Щоправда, поріг кабінету я переступив не без трепету.

Виявилося, я прийшов першим. Лапарра мовчки показав мені на стілець і продовжував роботу, вдивляючись у стовпчики цифр, світляні рядки, що бігли по панелі стола, а іноді переключав щось на дошці зв’язку-координатора.

Сім хвилин я нудьгував, не знаючи, куди подіти розпашіле обличчя (зняти б, як маску, й охолодити крижаною водою). Зрештою, прийшов Аристарх, мовчки сів поруч. Гнат заявився о першій ночі з худим і рудим заступником Лапарри.

Начальник відділу стиха сказав “відбій” у панель стола, зачекав відповіді, натиснув на вимикач, і світлова біганина на столі вщухла.

— Слухаю, — Лапарра глянув на Гната. — Тільки коротше. Шкодую, що зміг звільнитися так пізно. Як почувається Дайніс?

— Нормально. Одначе у форму ввійде не раніш як через добу.

— Що з ним сталося? — вихопилось у мене. Гнат знехотя відповів:

— На Дайніса було вчинено напад, — і додав, аби у мене більше не виникало запитань: — Хотіли відібрати передавач.

— Хто нападав — з’ясували?

Гнат знайомим жестом обхопив пальцями підборіддя.

— Поки що ні. Нападаючий підійшов ззаду і провів прийом “сон”. Передавач зник.

— Це міг бути Зо Лі?

— По тому, як було проведено прийом, можна судити, що нападаючий — людина малого зросту. Це міг бути і Зо Лі. В такому разі він сміливий не за зростом…

— Не відволікайся. Що з’ясували?

— Первенцев підтвердив, що одержав замовлення на розробку передавачів. І не тільки передавачів. Кілька днів тому вони завершили монтаж і перевірку багатодіапазонного біовипромінювача. Випромінювач загадково щез того ж дня із замкненого сейфа лабораторії. Крім випромінювача, зник і серійний посилювач емоцій. Це до відома.

— Хто видавав і підписував завдання на розробку?

— Видавав Ларрі Хемпстер, підписував Мартін Гриффітс.

— Що?!

— Отак, заступник начальника американського філіалу “Аїд” і сам начальник. Ні той, ні той і в очі не бачили цього завдання. Підписи на бланках-замовленнях підроблено.

— Хто приходив з бланками?

— Первенцев не пам’ятає. Гадаю, що той, хто стріляв з “дракона”, поштою надіслав їх по каналу особливої терміновості. Аристарх провів обережний зондаж відділу підготовки Дальрозвідки. Зо Лі там ніхто не бачив, і взагалі ніхто не вів мови про моє повернення. Але що цікаво, пам’ять комп’ютера, в якій були закладені дані про роботу відділу безпеки в експедиції “Погоня”, виявилася зітертою! Не вся, звичайно, але саме та частина, яка стосується особисто мене. До того ж патрони до “дракона” зникли із закритої секції відділу точно так само, як і біовипромінювач у лабораторії Первенцева.

— Одна і та ж рука…

— Ми перевірили: всі сейфи, з яких сталося викрадення, одного й того ж заводу, замки в них стоять на електроніці. А Зо Лі працював вісім років тому саме на цьому підприємстві, за спеціальністю він чіп-механік великих інтегральних систем.

— Спеціаліст по сейфах, — Лапарра гмукнув. — Цікаво. Він міг і в комп’ютері походити, професіонал. Що іще?

— Наші фізики Суров і Басилашвілі вирахували швидкість і передбачувані умови виникнення своєї “зони поглинання енергії”, тобто Демона, але поділитися неперевіреною інформацією поки що не хочуть, бояться. Я пробував провести локацію найближчих до Пскова районів з дев’ятнадцятого супутника, виявити нічого не вдалося.

— Погано! Що кажуть самі вчені? Чи можна якимось технічним способом виявити Демона?

— Мабуть, зона Демона справді поглинає види радіацій. Виявити її локаторами будь-яких типів неможливо. Може, допоможуть детектори слабких взаємодій? — термін Сурова. За його словами, зона з такою концентрацією енергії, яка передбачається у Демона, має породжувати деякі фізичні ефекти, скажімо, виникнення елементарних часток… Ось у чому справа!

— Погано, — повторив Лапарра глухо. — Час іде, а ми топчемося в болоті припущень та здогадок. Наприклад, дайте мені відповідь на таке запитання: навіщо стрільцеві знадобився багатодіапазонний передавач? Люк в архів лабораторії він не відкрив, але, виходить, передавач потрібен стрільцеві, якщо той насмілився напасти на Дайніса і відібрати? Гнат мовчав.

— Тепер цей спеціалізований біовипромінювач з посилювачем емоцій… він-то навіщо? — Лапарра зачекав і махнув рукою. — Гаразд, додай ці запитання до свого “туману”. У вас усе?

— Стажист був на місцях деяких подій, що вкладаються за часом і загадковістю в нашу схему. І всюди там очевидці бачили Зо Лі. Можливо, він тоді ні від кого не ховався, не уникав зустрічі.

— Бо ніхто його не шукав. Усе? Тоді продовжуйте роботу. — Лапарра був заклопотаний, незадоволений і не приховував цього. — Доведеться мені одному червоніти перед начальством за нашу неоперативність.

— У мене запитання, — Гнат подумав: — Чи є нові дані по об’єкту “Зеро”? Чи по фірмі “ОС”?

— Фірмою. займається Анатолій, він тобі розповість (Первицький кивнув). Об’єктом “Зеро” також займаються люди… я займаюсь. Нового нічого. Якщо щось відшукається — сповіщу.

Худий заступник начальника відділу, побачивши, що всі встають, неголосно спроквола проказав:

— Хвилиночку. Є одна обставина. Стажист каже, що Зо Лі бачили скрізь, де відбувалися загадкові події. Так?

Гнат і Лапарра запитально дивилися на Первицького.

— Точно, — кивнув я. — І в Сан-Антоніо, і…

Первицький жестом обірвав мене.

— А що ви скажете про таку подробицю: під час снігопаду в Сан-Атніо Зо Лі бачили в іншому місці?

— Дурниця, — спокійно мовив Лапарра. — В роздвоєння особистості я не вірю. Хтось з очевидців помиляється.

— Це непоодинокий випадок, — Первицький провинно усміхнувся. — Гнат бачив Зо Лі й під час вибуху Сааремського ліфта, а працівники зв’язку космоцентру саме тоді мали з ним розмову на ПКП номер двадцять три.

— Де-де?

— На посту контролю за простором над Землею.

Запала тиша. Я дивився на Гната, але на його обличчі прочитав лише зацікавленість. Утім, як я вже казав, “читач лиць” з мене поганий. На обличчі Лапарри я взагалі прочитав бажання поспати, але навряд чи це відповідало істині.

— Звідки тобі це стало відомо? — зрештою запитав начальник відділу.

— Цілком випадково, — Первицький розуміюче усміхнувся. — Адже я член комісії Ради з екоетики і змушений зрідка перевіряти, як виконують Статут різні організації. І коли я перевіряв систему зв’язку, мені раптом спливло на думку показати зв’язківцям фото Зо Лі й попередити їх, що він фігурант нашого наполегливого розшуку.

— Цього нам тільки не вистачало! Перевірте найретельніше, а потім подивимося, куди це нас заведе.

Ми покинули кабінет і до своєї резиденції йшли мовчки. В голові у мене — лавина фантазії, я вже уявляв, що Зо Лі може зробити із себе копії — чи не це секрет “Суперхомо”? - і тому він всюдисущий і невразливий, і тут мені зблиснула така здогадка, що я аж зупинився.

Гнат з Аристархом увійшли до кімнати, увімкнули відеопроектор і стали проглядати якісь документи, вряди-годи кидаючи короткі репліки. Врешті Гнат помітив мою відсутність і покликав:

— Ти де подівся, Вітольде? Порушуєш режим секретності.

Я зупинився біля дверей і сказав зчужілим голосом:

— Я знаю, навіщо стрільцеві, - а це напевне був Зо Лі, - потрібен багатодіапазонний радіопередавач.

Гнат зметнув угору брови, Аристарх з цікавістю оглянувся.

— Браво, стажисте! І навіщо ж?

— Щоб управляти Демоном!

Вони перезирнулися, водночас глянули на мене.

— Він або геній, або близький до божевілля, — вирік Аристарх. — Ще треба довести, що Демон — витвір лабораторії. Та і як може бути керована зона поглинання енергії?

Гнат підвівся, підійшов до мене і з ніжністю в голосі сказав, злегка стукнувши мене кулаком по плечі:

— Молодець, варяже!

А мені чомусь захотілося плакати, чесне слово! Чи тому, що я “пташеня” і мені рідко випадало чути отакі слова, чи тому, що похвала йшла від дорогої мені людини…