Непрохані гості

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ

Гнат відпустив мене.

Я спустився на п’ятий горизонт центру і, поки простував до залу таймфагу, думав про те, Що кинув тренуватися з тайбо, то коли б і справді не вийти з форми; що завтра всі мої — Фузі, в тому числі й Олена, братимуть участь У традиційних гонках на вітроходах у Каракумах, а чи потраплю на гонки я, одному Демону відомо; що у вівторок на іподромі у Челтнемі розігрується щорічний Челтнемський золотий кубок, і не хотілось би порушувати сімейну традицію — ми щороку з батьком відвідуємо скачки; що я обіцяв Олені піти з нею на емоціомузичний ансамбль “Вулкан”, а у Владика вистачить нахабства піти замість мене… Вертілися в голові ще якісь думки, але ці були найголовнішими.

Таймфаг переніс мене з-під Брянська в Рязань. Влізаючи до кабіни циркуляра, я оглянувся. Станція таймфагу світилася в темряві брилою голубувато-бірюзового скла. Доріжки довкіл неї були пустельні, поодинокі ліхтарі не порушували чарівності ночі. На півночі, в бік парку Перемоги, сягали неба вежі блідого сяяння — до цього дня я їх не помічав — і тонкі світляні шаблі орбітальних ліфтів. Раптом згадалися слова Гната про “виняткову малолюдність” Землі. Раніше я якось не замислювався над цим, а тут подумав, що Гнат має рацію. В житті Землі, як нічному, так і денному, немає метушливості й напруження. Чи не тому зникли багатотисячні гуляючі юрми на вулицях міст, так добре знайомі мені ще з шкільного курсу історії?

Вдома мене зустріла Деніз, на “привіт від Гната” тільки плечем повела і мовчки стала дивитися на моє обличчя. Чорт би забрав цей синець і незручні сидіння в швидкольотах!

— Що це у вас з Гнатом? — спитав я, умиваючись у ванній. — Яка кішка пробігла між вами?

— От ще! — чмихнула Деніз і подалася в спальню. Я подибав за нею, витираючись на ходу і дивуючись її реакції.

— Ні, серйозно, я ж бачу… — Тут я помітив на столику Деніз дивні голубі квіти у формі пухнастих пір’їн. — Ух ти, яка краса! Хто це тобі подарував?

— Той, кому треба, той і подарував.

Деніз раптом почервоніла і стала виштовхувати мене зі спальні.

Я поплентався до себе і вже там згадав, що бачив точнісінько такі ж квіти на столі в Гнатовому кабінеті.

Як не хотілося, але я випив склянку дуріанового соку і з насолодою гепнувся у чисту постіль, що пахла свіжістю. Тільки той гідний звання людини, хто здатний оцінити принадність відпочинку у чистій постелі! Це з якогось часу моє переконання.

Але не встиг я задрімати, як у передпокої задзвонило — виклик домашнього відео. Довелося вставати.

Дзвонив Гнат.

— Спиш?

— Тільки збираюся.

— Мерщій до мене, я в парку біля твого будинку. Чекатиму під колоною з універсальним годинником.

Мені здалося, що говорить Гнат якось у ніс, наче крізь вузьку трубку, але я не надав цьому значення. Він кивнув і відключився. Де й подівся мій сон. Працювала фантазія, і я, вдягаючись на ходу, кинувся до дверей. Угледівши світло в кімнаті Деніз, завернув до неї.

— І ти не спиш? Мене викликає Гнат, то заспокой маму, коли проснеться. Вранці подзвоню.

Деніз щось поспитала, але я вже був на порозі й не почув.

До місця зустрічі з Гнатом я дістався за кілька хвилин. Трикутний майдан, ледве освітлений рожевим світильником на шпилі басейну, був порожній. Я оглянувся, нічого не розуміючи. Від стіни невисокого підстриженого чагарника відділилася тінь. Я з полегшенням рушив назустріч і раптом насторожився. Невисокий, тонкий, у всьому чорному чоловік нічим не нагадував Гната. Обличчя незнайомця в темряві я, хоч як і намагався, розгледіти одразу не зміг.

— Вітольд Сосновський? — спитав він тихо, з горловими інтонаціями.

— Так, — відповів я машинально. — А ви хто?

— Не впізнали? Я Зо Лі.

Серце у мене в грудях зупинилося, стало і жарко, і холодно водночас.

— А хіба не Гнат мене…

— Ні, викликав вас я, — Зо Лі злегка усміхнувся. — У мене до вас кілька запитань, чи не згодитеся відповісти на них?

— Та-а-к, звичайно… — пробурмотів я, а в самого завертілася лихоманкова карусель думок: “Що робити?! Затримати! Як? Приспати пильність, а потім… Подзвонити непомітно Гнату? Як це — непомітно? Дати сигнал у відділ? Поки там розберуться, в чім річ, од Зо Лі й сліду не лишиться… Що ж робити? Ну, і зустріч! Невже Зо Лі підстроїв її зумисне? А ти сумніваєшся? Звичайно, зумисне, адже Гнат не міг мене викликати — ніч же… І як я не здогадався? От влип! Що ж робити?”

— Сядемо, мабуть. — Зо Лі показав на лаву в підкові кущів. Ступав він зовсім безшумно, і це тривожило мене і змушувало йти так само тихо.

Ми сіли. У напівтемряві обличчя Зо Лі здавалося невиразним і пласким, як малюнок аквареллю, і не відчувалося в ньому ні погрози, ні напруги.

— Запитання перше: чи ціла документація “Суперхомо”?

“Що ж робити? Відповідати? О чорт! Ну і ситуація! Як же вчинити?..”

— Тобто як це ціла? — пробурмотів я. — Хіба ж не ви викрали з контейнерів знайдені документи?

— Що?! — здивовано вигукнув Зо Лі.

Я не повірив очам — обличчя в нього залишалося зовсім нерухомим, мовби сонним, але в голосі відчувалося непідробне хвилювання.

— Я викрав документи? — продовжив він здивовано, залишаючись непорушним. — Як це сталося?

— А що, ви не знаєте…

— Чесне слово, не знаю!

— Хто ж тоді викрав?

Зо Лі сидів прямий і безпристрасний, але голос його змінився, став уривчастим і хриплим:

— Оце новина! Мене що ж, бачили в момент викрадання?

— Здається, ні, але… кому це ще потрібно, крім вас?

Зо Лі гмукнув.

— Кому? Хотів би я знати — кому?.. Серед зниклих документів була інструкція по управлінню “Джином”?

— Ким? — тупо перепитав я.

Зо Лі нарешті усміхнувся, очі його блиснули у напівтемряві гостро і хижо.

— Демоном.

Ну, і нахаба, одначе! Знає, що його шукають, і так спокійно ставить питання! Мовби бере інтерв’ю… І я ще повинен відповідати?

Я проковтнув гірку слину, удав, що роздумую, а сам примірився, як би взяти Зо Лі на прийом, не встаючи з лави?

— З якої речі я маю відповідати на ваші запитання?

— Бо це й у ваших інтересах.

— А чого я повинен вам вірити? Доведіть, інакше я нічого не скажу.

— Доводити мені не пристає, та й бачу я, що нічого ти не знаєш, хлопче. Тому останнє запитання: навіщо ви розшукуєте мене? Про те, що сталося на Ховенвіпі, я знаю стільки ж, скільки й ви. Ти теж не знаєш, — мовив Зо Лі з посмішкою. Світло ліхтаря змістилося, і я зрештою розгледів його обличчя, тільки прочитати на ньому нічого не міг, крім тієї єхидної зверхньої посмішки. — Я думав, що тобі довіряють більше. Передай своїм начальникам: шукати треба не мене, я нічого поганого не вчинив.

— Чому ж ви тоді ховаєтеся від нас?

— Тому, що за мною полює хтось небезпечніший, аніж служба безпеки УАРС, і могутніший, і я змушений…

І цієї миті я кинувся на нього…

Я був готовий до всього: до удару у відповідь, до контрприйому, пострілу, врешті-решт, але тільки не до того, що сталося. Руки мої вільно пройшли крізь тіло Зо Лі, зачепили спинку лави… Я відсахнувся, знову спробував схопити Зо Лі, а він мовби не помічав мого силкування, сидів і посміхався. А потім підвівся і щез! У кущах за лавою почувся сміх, прошурхотіли кроки, і все стихло.

Я так і сидів з розпростертими руками, видивившись на порожню лаву, і серце в грудях танцювало самбу, і росло мерзенне відчуття образи, обману і незадоволення собою…

Додому я повернувся тільки через півгодини, якось угамувавши нервову систему прогулянкою по тихому і безлюдному парку після безрезультатних пошуків Зо Лі навколо басейну. Довго не наважувався подзвонити Гнату, не скільки через побоювання виглядати в його очах цілковитим дурнем, стільки через комплекс вини: Зо Лі ошукав мене, як трирічного малюка. І хоч я нічого йому не сказав, почуття невдоволення собою залишилося.

— Зо Лі? — тихо спитав Гнат, стоячи перед віомом в самих плавках. — Де, коли?

Я розповів усе, що було, і опустив голову, очікуючи докорів. Але Гнат не сказав більше ні слова, він просто вимкнув зв’язок! Щоправда, не надовго, хвилини на дві, я навіть не встиг вимкнути віом зі свого боку, але що я передумав за ці хвилини!.. Навіть подумав, а чи не подати рапорт про увільнення з УАРС? Все одно від мене ніякого толку…

— Вибач, але треба було зв’язатися з центром. — Гнат знову з’явився переді мною, але вже зодягненим: коли тільки він устиг! — Сюрприз нам Зо Лі підніс хороший. Одне погано, потрібно було тобі подзвонити раніше. Не думаю, щоб він повторив цей прийом, усе ж наступного разу спочатку перевір зв’язок, перш ніж ітимеш на зустріч з кимось. То ти кажеш, що він не викрадав документів. А хто викрав?

— Він не сказав. Не знає, мабуть, бо сам був дуже здивований.

— Гаразд, варяже, не вішай носа, це тобі урок. Я дав тривогу комунікаторам, місто вони закриють, хоч і не вірю, що Зо Лі чекатиме, доки ми примчимо за ним. М-да, а це часом не причулося тобі? Як він назвав Демона?

— Джином.

— Джин… дивно і незрозуміло… Ну, відпочивай, завтра розкажеш докладніше.

Гнат поглянув мені в спину, і я озирнувся. У вітальню увійшла Деніз і зупинилася, втупившись у Гната. Мовчання затягнулося. Я запізніло спохопився, скаржачись, що дуже хочу спати, і навшпиньках вибрався з кімнати. Нехай самі розбираються у своїх взаєминах, якщо вони є, ці взаємини…