Непрохані гості

ГНАТ РОМАШИН

У кабінеті Лапарри перебував його заступник Анатолій Первицький, худий і вузлуватий, як стовбур саксаулу. Очі у нього заховані під навислими надбрів’ями, і здається, що він дивиться, як із колодязя — сторожко й оцінююче. Але людина він славна.

Лапарра ходив кабінетом, засунувши руки до кишень і вдивляючись в освітлену лискучу підлогу.

— А-а, — підвів він голову, угледівши мене, і зупинився. — З’явився, нарешті. То що там у вас трапилося?

— Обвали, — коротко відповів я, потискуючи руку Первицькому. — Напевне, спрацювала ЗСЗТ лабораторії, усі виходи із системи підземель, відомі нам, завалило одночасно.

— Цього і слід було сподіватися. — Лапарра знову пішов колами кабінету. — Непідготовлений “штурм унд дранг” ще ніколи не виручав рятувальників.

— ЗСЗТ — це, здається, за термінологією чистильників, загальна система збереження таємниці?

Я кивнув.

— Пункт “зрам” інструкції у тебе, здається, не в пошані…

Лапарра зупинився і сів біля столу.

— Сідай і ти, — запропонував він мені. — Що ж, тепер почнемо розбирати завали.

— Занадто довго, і немає гарантій, що в тунелях не залишилося пасток. Ні, я почну проходку нових шахт згори, просто до об’єктів, які тебе цікавлять. Завали, звичайно, також доведеться розбирати, але це в останню чергу. Ти говорив з Гриффітсом? Тих двох, що він виділив, для мене замало.

— Буде скільки потрібно. Головне — визначити, чи є якийсь зв’язок між діяльністю лабораторії “Суперхомо” в минулому і загибеллю чистильників сьогодні.

— Це я і сам знаю. Запитань до мене більше немає?

Лапарра і Первицький перезирнулися.

— Запитань немає, - помовчавши, проказав Ян. — Є нове завдання. Дві години тому біля Пскова трапилася аварія на атмосферному заводі. Експерти уже там, тобі доведеться зв’язатися зі старшим комісії і з’ясувати все, що вдасться.

— Чому саме мені? А Ховенвіп?

— Аварія сталася дивна, симптоматика її дуже подібна до катастрофи ліфта на Сааремаа…

— Ну і що? Аваріями займаються лінійні відділи, навіщо вплутувати туди ще й нас? Чи не простіше подзвонити в техсектор після розслідування і взнати подробиці?

Лапарра мовчки дивився в куток кабінету. Первицький ледь помітно всміхнувся, зумівши, одначе, цим виказати своє дружнє ставлення до мене. Я відповів йому запитальним поглядом. Чесне слово, еківоки начальства на дивовижність деяких аварій були для мене поки що не зовсім зрозумілі. Лапарра явно натякав на якийсь зв’язок між відкриттям “Суперхомо”, трагедією на Ховенвіпі й випадком на Сааремаа. Який між ними може бути зв’язок? Та Ще й оця нова подія — аварія на атмосферному заводі… Не люблю порпатися в купі недомовок, особливо коли не бачу, куди хилить наначальство. З другого боку, Ян навчив мене будувати ланцюг доказів паралельно з ланцюгом інтуїції без посилань на думку авторитетів — щоб у самого не створювалося упередженої думки до завершення розслідування. Виходить, у даному разі я також маю міркувати самостійно?

— Добре, — сказав я. — Лечу до Пскова. Карабін не знайшли?

— Поки що ні, - Лапарра поглянув на заступника, і той сказав:

— Шукаємо. Встановили контроль за боєзапасом до “дракона”. Між іншим, сьогодні рано-вранці хтось намагався проникнути у сейфи Інституту Дальрозвідки.

Я згадав загадкового відвідувача, що силкувався на якийсь час вивести мене з ладу, і мені стало не по собі. В погляді Первицького явно прочитувалися докір і співчуття: він, певне, не міг змиритися з тим, що такої необачності з карабіном припустився досить досвідчений інспектор-офіціал. Я раптом зрозумів, що обидва мої безпосередні начальники тепер змушені виправляти чужі промахи. Мої промахи!

— Йди, — сказав Лапарра. — Стрілець нікуди не подінеться. Коли він тямущий, то стріляти більше не буде. Друга спроба вистрілити — це кінець його свободі. — Ян злегка всміхнувся. — Допетрав, як він потрапив у будинок?

— Елементарно — через вікно. Влітку вони у нас не зачиняються.

— Як же ти міг забути про карабін? На якого біса він тобі знадобився вдома?.. Міг би повправлятися в тирі… Гаразд, іди. “Дракона” ми відшукаємо, не підведи в головному.

Уже на порозі мене погукав Первицький:

— Гнате, зачекай.

Я обернувся.

Анатолій дивився на Лапарру, а той — на мене, і було в їхньому мовчанні таке, від чого мені знову стало не по собі.

— Що це з вами? — здивувався я. — Ніби боїтеся зізнатися у власних гріхах. Чи сталося щось іще?

— Поки що ні, - пробурмотів Лапарра. — Але може з’ясуватися, що до аварії під Псковом була причетна людина…

— Не так, — м’яко поправив Первицький. — Може трапитися, що напередодні аварії і під час неї там бачили…

— Зо Лі, - з іронією вставив я.

Ян зітхнув, перестав свердлити мене поглядом і недвозначно мотнув головою:

— Я думав, ти справді здогадуєшся… Коротше, цілком могло бути, що біля атмосферного заводу перед аварією крутився саме Зо Лі. Так ось, ця людина небезпечна! Висновки зроби сам.

Я кивнув і вийшов. У голові стояв туман, породжений не багатством відомостей, а багатством недомовок і тим значенням, яке вкладали в них мої шановані начальники. Втім, Це було мені знайоме, батько не раз допомагав мені розв’язувати логічні задачі як у школі, так і в житті саме таким шляхом.

До Пскова я дістався о четвертій дня. Смугастий швидколіт технічної служби УАРС швидко доставив мене до місця події.

Атмосферний завод — це кругла платформа Діаметром близько сотні метрів, накрита решітчастим куполом, з отворів якого звисали десятки “мацаків”: шланги, труби і стволи апаратури. Платформа вільно плаває у повітрі й служить для підтримання стабільного складу повітря тропосфери та озонного шару стратосфери. Маршрути таких заводів накреслюються, розраховуються заздалегідь, і автомати ведуть їх туди, куди накажуть люди.

Цей завод не плавав у повітрі — лежав на “животі”, придавивши всією своєю масою молодий підлісок на березі ріки Великої, і являв собою сумне видовище, щось на зразок загиблого від страху металевого багатонога. Я гадав, що нікого тут не зустріну, адже з часу аварії минуло уже години три, однак помилився. Біля заводу стояли три швидкольоти: два — такі ж смугасті, як і той, що доставив мене, третій — червоно-синій швидколіт лінійного відділення УАРС Псковської області.

Чоловік сім у костюмах рятувальників порпалися біля зім’ятого ударом об землю кожуха заводу завтовшки з шість метрів, ще четверо щось з’ясовували між собою. Один із співрозмовників, широкий, міцно збитий, з великим м’ясистим обличчям, запитально глянув на мене з-під важких повік. Я привітався і назвався.

— Младен Лілов, — відповів він. Це був начальник експертної комісії.

— Що привело вас сюди? — Лілов узяв мене під лікоть і відвів убік. — Не вас особисто — ваш відділ?

Не варто було говорити про своє завдання сторонньому, тому я вирішив не вдаватися в подробиці.

— Ми були свідками аналогічного випадку на Сааремському орбітальному ліфті. А коли такі збіги повторюються з розривом усього в кілька днів, доводиться відпрацьовувати сто тринадцятий пункт інструкції.

— Логічно, — пробурмотів Лілов. — І все ж, що саме вас цікавить?

— По-перше, причина аварії та її подробиці. По-друге, ви уже розпитували свідків?

— Звичайно. Свідків усього двоє, місце, як бачите, тут малолюдне. Ми їх давно відпустили.

— Координати у вас записані?

Лілов кинув через плече:

— Шарафутдін, підійди на хвилинку. Наблизився високий смаглявий хлопець.

— Дай координати свідків.

Хлопець з цікавістю поглянув на емблему спецсектора на рукаві моєї куртки і відійшов.

— Причина? — провадив далі Лілов. — Причина, на жаль, невідома. Тут ви маєте рацію: випадок чимось схожий на аварію з ліфтом. Я там не був, але знаю. Ходімо у швидколіт, розкажу, як це було.

Ми всілися під димчастим ковпаком шестимісного швидкольота, повіяло приємною прохолодою.

Аварія на атмосферному заводі — справа майже неймовірна, наскільки завод напханий усілякими системами захисту і безпеки, дублюючими ланцюгами й обчислювальною технікою. Однак аварія усе ж трапилася. Було це так.

Завод на висоті двохсот метрів перетинав нешироку ріку Велику, як раптом різко зросло енергоспоживання гравітаційних двигунів. Платформа пішла на зниження, автомат захисту негайно підвищив енергію на двигуни, але це не допомогло — енергія ніби витікала в безодню, а не йшла в мотори. Заводський “кібермозок” здійснив півсекундний аналіз ситуації, координатор прийняв правильне рішення — спрямувати контактний хвилевід до найближчої енерготраси, щоб уникнути катастрофи. Енерготраси — невидимі потоки енергії, які оббігають Землю і сплітають загальну енергомережу, — в районі Пскова були розташовані лише на кілометровій висоті. Здавалося б, тицьни пальцем у небо і вцілиш. Однак координатор рішення прийняв правильне, але капсулу хвилевода вистрілив… у землю, під себе! А потім завод масою близько двохсот тонн наліг на берег ріки…

— Дивно! — сказав я, коли Лілов закінчив. — Вистрілити капсулу в протилежному напрямі!.. Раптовий “шизофренічний синдром” мозку заводу? Чи одна з тих випадковостей, яка підвладна лише теорії ймовірностей?

Лілов поглянув на мене з-під кам’яних повік:

— Можливо, випадковість. А скоріше координатор у момент виконання рішення був без струму, лише таке пояснення вкладається в остаточну гіпотезу аварії.

Лілов оглянувся н експертів, які повзали по розбитій платформі заводу.

— А що вони там роблять? — поцікавивсь я. — Не сподівався, що застану вас тут. Чи ви уже приступили до ремонту?

— Ремонт не входить у наші обов’язки. Там нині працює бригада двигуністів та енергетиків. Самі посудіть — куди могла подітися енергія гравіконденсаторів? Допустити спонтанний розряд енергії у землю ми не можемо, на цьому місці утворився б добрячий кратер. Розряд у повітря? Був би підвищений радіаційний фон… Нічого цього немає. В той же час завод повністю позбавлений запасів енергії, МК-батареї перетворилися у пил, немовби хтось виссав із них увесь гігаватний ресурс!

Лілов поморщився і відвернувся. Я його зрозумів. Якщо експерт не може розгадати причину аварії, це не тільки зачіпає його професійне самолюбство, а й лягає плямою на технічний сектор УАРС. Такі випадки були рідкісні, але це міркування настрій Лілова підняти не могло. Як і експерта Ларіна, який розслідував причини катастрофи на Сааремському ліфті. І того, хто розслідував причини загибелі групи чистильників на Ховенвіпі. Чи не занадто багато “рідкісних” випадків за останні півроку?

— Спасибі, - сказав я. — Значить, по-вашому, причина аварії на заводі — миттєвий витік енергії у…

— У підпростір, — з іронією докінчив Лілов. — Витік куди? Абсурд! Але… — Він раптом безпорадно розвів руками. — Виглядає це саме так. Поговоріть з фізиками, можливо, у районі Пскова ми відкрили нове фізичне явище? Хто знає?

До нас підійшов знайомий уже мені хлопець на ім’я Шарафутдін і подав білу платівку звукозапису.

— Адреси і телекси свідків аварії.

Я подякував і пішов до швидкольотів, замислившись над словами Лілова, але тут згадав, що свого транспорту в мене немає. Повертаючиись назад, я наткнувся на довгу гладеньку смугу, схожу на відполіроване голубе скло. Смуга починалася на березі річки і йшла під тіло заводу, напрочуд рівна і тендітна на вигляд, як старовинний кришталь.

— Що це? — запитав я у Лілова, який обернувся на мої кроки.

— Це? Не знаю. Спершу думали, що це слід розряду заводських батарей, але — нічого схожого.

— Якщо буде щось незвичайне, повідомте, будь ласка. Втім, вибачте, я повернувся по транспорт, свого у мене немає.

Лілов підкликав усе того ж Шарафутдіна, і він доставив мене на околицю Пскова, в зону дії міської транспортної мережі.

Після вечері я насамперед відправився за вказаними адресами свідків аварії на атмосферному заводі.

Перший з них, інженер-будівельник Вадим Волкобоєв, жив у самому Пскові, в старовинному — йому було не менше півтораста років — багатоповерховому будинку, першому з модульних приміщень нового типу. Щоправда, порівняно із сучасними спорудами цей дім мав вигляд дещо помпезний — смаки сучасників відрізнялися від смаків будівельників півтора-вікової давності, та й матеріали змінилися, але все-таки будівля була своєрідна — щось схоже на гроно винограду — і непогано вписувалася у ландшафт старовинного міста, міста-пам’ятника, міста-лісу Пскова.

У день аварії Волкобоєв працював з комплексом роботів-диггерів на розчищенні лівого берега Великої — передбачалося спорудити тут пляж і водний стадіон для одного з дитячих навчальних містечок Пскова. Перевіривши запуск програми і переконавшись, що кіберкомплекс діє, Волкобоєв зібрався скупатися, і в цей час відчув холод. “Морозний вітер”, - як він висловився. До “вітру” додалося ще й дивне відчуття непоправної втрати — зовсім чуже натурі Волкобоєва відчуття. Інженер оглянувся, нічого, що могло б породити ці відчуття, не помітив, зате побачив, як над рікою, метрів за двісті від нього, атмосферний завод, до якого він уже звик, як до деталі пейзажу, раптом нахилився, “клюнув носом” і пішов на зниження, поки не вткнувся в берег ріки.

— Ну, я й побіг, — ділився враженням Вадим, літній, невисокий, повний, із залисинами. — Переплив, значить, ріку, думав, може, врятую когось… не знав, що завод працює без людей. Одного, щоправда, зустрів. Дивний якийсь хлопець, швидкий, а обличчя якесь… байдуже, чи що… Я йому — привіт, чи є хтось живий? А він побачив мене, оббіг завод, значить, навколо і зник. Ось, власне, і все. Потім підбіг другий, Сергій, здається. Удвох ми, значить, і викликали ваших…

— А ваші “морозні” відчуття, коли вони зникли? — запитав я.

— Та ви знаєте, не пам’ятаю. Коли плив — було холодно, це точно; а потім… — Волкобоєв пожував губи. — Не до відчуттів, значить, було.

Я кивнув, згадуючи свої відчуття на Сааремському пляжі. Лапарра мав рацію, “почерк” аварії на заводі повністю збігався з “почерком” катастрофи на орбітальному ліфті. Відчуття холоду, таємниче зникнення енергозапасу заводу і витік енергії на ліфті… А ось “скляної” смуги біля ліфта я не запримітив, треба буде послати туди стажиста, нехай пошукає, раптом смуга виявиться характерною рисою обох подій…

— А роботи ваші? Працювали без вас?

— У тому-то й річ, що ні. Приходжу на місце, а комплекс стоїть, автомат захисту хтось “вирубав”, значить. Хвилевід антени згорів зовсім. Досі сушу голову — з якої причини? Так і довелося відновлювати живлення.

Я дістав кнопку вітейра Зо Лі, стиснув пальцями, і поміж нас виникла об’ємна постать чистильника.

— Цього чоловіка бачили біля заводу?

Волкобоєв придивився, кивнув.

— Його, тільки зодягнений він був по-іншому. А що? Він таки винен?

— Скоріше він, як і ви, опинився там випадково. Але цікаво було б погомоніти з ним, розпитати його.

Попрощавшись із Волкобоєвим, я вирушив за другою адресою, хоча було вже досить пізно. Розмова із Сергієм Поздняковим не зайняла багато часу. Він підтвердив усе те, про що говорив інженер, хіба що суб’єктивні його відчуття були трохи іншими: до відчуття “морозу” долучилося бажання закричати. Крім того, він, повагавшись, сказав, що бачив над рікою дивні картини: не то вогненні язики, не то страхітливих світляних птахів. Один з “птахів” знизився у нього на очах біля заводу і, торкнувшись землі крилом, зоставив слід — голубу склоподібну смугу.

Я недовірливо скривився, і Поздняков квапливо додав:

— Не хотів казати, але галюцинаціями не страждаю. Тож хоч вірте, хоч ні…

Уже о дванадцятій ночі мене по зв’язку розшукав Лапарра.

Я повертався додому пішки, в парку було досить темно, і силует начальника відділу ледве виднівся над віконцем відеобраслета.

— Як успіхи? Я зупинився під одиноким світломіхуром.

— Ти не помилився: випадок ідентичний з катастрофою на Сааремському ліфті. Однак по двох точках не можна побудувати графік закономірності якогось явища.

— Чому ти вирішив, що є лише дві точки?

— Ах, то їх більше? — із сарказмом здивувавсь я. — Пробачте, шефе, мене про це ніхто не повідомив.

Обличчя Лапарри лишилося таким само похмуро-спокійним, як і завжди, але мені чомусь стало незатишно.

— Свого часу одержиш вичерпну інформацію, — сказав Ян. — Які особливості ти відзначив на місці?

— Спільним у свідків було відчуття інтенсивного похолодання. Та ще, мабуть, поведінка Зо Лі.

— Ага, — Лапарра помовчав. — Поведінка Зо Лі. Тебе не дивує що він з’являється саме там, де потім трапляються аварії? Це добре, що дивує. Мене також. Цікаво, чи не правда? До речі, дзвонили з архіву Інституту соціології. Начальник, дуже сувора жінка, висловила гнівний подив з приводу того, що співробітники спецсектора УАРС відривають від діла цілий сектор у пошуках несуттєвої інформації.

— Не зрозумів.

— Ти давав запит на пошук документів про “Суперхомо”? Річ у тім, що місяць тому ту ж інформацію зажадав співробітник спецсектора на ім’я Золін.

— Золін?! Можливо, Зо Лі?

— Можливо. Інформації більше не знайшлося. Крім того, дзвонили з нашого архіву, сестра твого стажиста. Вона передала, що місяць тому ту ж інформацію запросили з американського філіалу “Аїд”, і всі матеріали, що знайшлися, було відправлено в Нью-Гемптон.

— То матеріали все ж були? І тепер вони…

— У Зо Лі, - докінчив Лапарра, — Прилітай, помізкуємо.

— Стривай, але як же… архів, як правило, видає дублікати документів, копії.

— Замовлення з “Аїд” було на оригінали. Віконце відео згасло.

Я почухав потилицю і попрощався з вечірнім відпочинком та сном.