Непрохані гості

ЯН ЛАПАРРА

Гнат зустрів мене о шостій вечора в Мексікан-Хате, звідки ми летіли до Ховенвіпу на вантажному магнітоплані. Дорогою Гнат ділився враженнями від підземель заповідника, але я бачив, що його хвилює інше. “Дракон”, - здогадався я, карабін, з якого хтось може вистрелити в інших людей… Але вголос я нічого не сказав, хай похвилюється, це корисно після таких провалів.

Сіли біля величезних сірих горбів пилу й щебеню. З обох боків майданчик відгороджували скельні обриви, оторочені “хутром” листяного лісу, а з третьої — вертикальна стіна в мереживі печер і ніш; четверта відкривалася на пагористе плато, край якого губився в серпанку за обрієм. Попри вечірній час, було тут задушливо, від горбів пилу несло спекою і висохлим болотом.

Виявилося, що бригада чистильників, виділена Мартином, часу марно не витрачала. Плато було продірявлене в трьох місцях, і біля кожної шахти працювали люди й роботи.

Гнат підвів мене до віддаленої шахти, і підйомник поніс нас у надра плато. Жара змінилася холодом кам’яного склепу. Вибралися на перехресті вузьких горизонтальних коридорів-ортів явно штучного походження. Орти освітлювалися білими люмінесцентами, на їх стінах зі слідами грубої обробки вже висіли вказівники: “Бункер”, “Сейф”, “Центр” і “Центр-2”. Гнат попростував у бік вказівника з написом “Центр”.

Коридор вивів у невеликий природний грот, перегороджений рудою від іржі металевою стіною. В стіні чорнів прямокутник дверей, самі двері — з товстої броні з орнаментом із випуклих змійок — лежали на підлозі грота. Ми увійшли.

Приміщення було невелике: приблизно метрів з десять в діаметрі. Кругле, з куполоподібною стелею, вздовж стін — згаслі пульти із сотнями перемикачів та індикаторних ламп, над пультами — екрани різного калібру, переважно розбиті. П’ять крісел, три столики з ніжками у вигляді казкових драконів. Але не це привернуло мою увагу. На підлозі, захаращеній битим склом, осколками пластмаси, коробками, папером, гільзами та іншим дріб’язком, в різних позах лежали чотири скелети. Одяг на них повністю зітлів, лише на одному збереглося лахміття чорного кольору. В руках скелети тримали старовинні пістолети, точніше — їх іржаві зліпки, час не пощадив і металевої зброї. У двох кріслах біля пультів також сиділи скелети, в одного на кістках лежав автомат. Я уявив собі, яка драма розігралася тут близько двох сторіч тому, і на мить неприємне почуття бридливості пройняло мене.

— Убиті, - сказав Гнат, спостерігаючи за мною. — За всіма ознаками ми виявили імператив-центр “Суперхомо”. Сюди сходяться ланцюжки сигналізації та управління всіма бункерами, завдяки чому ми знешкодили багато пасток, розрахованих на непроханих гостей.

— Можливо, їх уколошкали за спецнаказом? — висловив я здогад.

У цей час до залу ввійшов низькорослий чоловік у костюмі чистильника. Під емблемою “Аїд” на його рукаві виднівся шеврон керівника групи.

— Доброго дня. З приводу вашого зауваження: ми відновили приблизну картину колишніх подій. Вони, — начальник показав на скелети, — перестріляли один одного. Відтоді в підземелля ніхто не проникав.

— Кіт Дуглас, — відрекомендував незнайомця Гнат.

— Зрозуміло, — сказав я. — Ось, значить, як… Злякалися власного дітища?

— Про що ти? — запитав Гнат. Я зітхнув.

— Адже лабораторія над чимось працювала? Над чим? Що вона зробила такого, щоб останні її господарі вбили один одного? Зі страху перед скоєним? Чи кожен хотів скористатися здобутими результатами?

— Ці вже не дадуть відповіді. — Дуглас скосив очі на скелети. — Може, щось скажуть документи. Ми, здається, знайшли архів чи технічну бібліотеку. З трудом просвітили, там броня два метри завтовшки, але відкрити поки що не вдалося.

— Ходімо подивимося, — Гнат рушив до виходу. В коридорі він упевнено попрямував у бік вказівника “Сейф”.

Через сто з лишком метрів коридор повернув ліворуч, поширшав, у стінах зрідка відкривалися глибокі ніші й вузькі — людина ледве протиснулася б — відгалуження. Здалеку долинали приглушене бурмотіння, металевий ляскіт і уривчасте гудіння. Попереду нас майнула спина когось із чистильників.

Гнат раптом насторожився, обличчя напружилося.

— Ти що? — упівголоса запитав я.

Він зупинився біля бічного проходу, куди звернув передній чоловік, прислухався.

— Можу поклястися, що це… зачекайте тут. — Він ступив у вузький коридорчик, щез у темряві. Ні звуку, ні шерхоту — тиша, мовби не людина йшла, а її тінь.

Я перезирнувся з Дугласом. Не знаю, про що думав начальник аїдівців, але в мене був на думці Зо Лі. В цей час із бічного ходу почулося шипіння, вигук Гната, і на нас виплеснула хвиля такого смороду, що мені мало не вивернуло нутрощі. Слідом вискочив Гнат, затискаючи ніс рукою.

Задихаючись од кашлю, ми відбігли коридором метрів двадцять, але хвиля смороду погнала нас далі, поки ми не наштовхнулися на одного з чистильників, що порпався в купі спорядження на підлозі коридору. Він з подивом глянув на нас, принюхався, ні слова не кажучи, розгріб цю купу і дістав респіратори.

— Етилмеркаптан, — глухо мовив з-під маски Дуглас і засміявся. — Гнат, очевидно, сполохав скунса.

— Звідки тут скунси? — здивовано запитав я. — На глибині понад сто п’ятдесят метрів під землею?

— І все ж ми знайшли сімейство скунсів. Спочатку думали — напад, спрацював один з хитромудрих пристроїв захисту лабораторії; ви ж знаєте, удар смородом по нюху діє не гірше дубця.

Гнат похитав головою, замислився.

— Зо Лі? — спитав я стиха.

— Видалося, що це він. Але я міг і помилитися. Що йому тут робити?

Помовчали. Дуглас у цей час привів команду своїх підлеглих, і ті взялися дезодорувати коридор. За чверть години сморід у коридорі зник.

— Ф-фу! — видихнув Гнат, знімаючи респіратор. — Піду все ж перевірю.

Він зник і незабаром повернувся в супроводі Дугласа.

— Нікого, — похитав головою. — Там далі — тупик.

— Ходімо, — сказав Дуглас. — 3 такими темпами ми взагалі не дійдемо.

— Зачекайте, — зупинив я їх. — Чоловік же туди заходив? Куди він міг подітися? Ти не помилився коридором?

Гнат якусь мить дивився мені в очі й кинувся назад. Він збагнув: людина, яка завернула в бічний прохід, не могла вийти через другий вихід, якщо коридор закінчується тупиком. Ми також нікого не бачили. Значить, одне з двох: або незнайомець одержав таку дозу етилмеркаптану, що знепритомнів, або… він не хотів, щоб його бачили, виявили реальне існування.

Я побіг до того місця, де ми уздріли невідомого. Нічого не второпавши, Дуглас біг позаду. З коридору вийшов Гнат, підсвічуючи шлях ліхтарем.

— Нікого. Дивно…

— Перевір інші коридори, може, він увійшов не сюди.

— Перевірив, тупики. Але він увійшов у цей, я пам’ятаю точно.

— Що це з вами? — поцікавився Дуглас. — Що ви ще виявили?

— Тут усі коридори закінчуються тупиками? — запитав я. — Немає виходу в паралельні штреки?

— Є, звичайно, хоча точно й не пам’ятаю, в якому місці.

Гнат поглянув на мене і пірнув у прохід, де його атакував зляканий скунс. Я подався за ним.

Коридорчик звично закінчувався тупиком: горбкувата фіолетово-коричнева стіна, яка нічим не відрізнялася від стін штреку. Але Гнат раптом сунув руку в цю стіну, і вона по лікоть увійшла в “камінь”. Інспектор нагнувся, понишпорив рукою, щось негнучке клацнуло, і стіна щезла. Коридор тут не закінчувався, йшов кудись у напівморок. На Гнатовій долоні лежав плаский білий брусок з віконцем і двома кнопками.

— КОТ, — сказав він. — Як я відразу не здогадався?

КОТ — це “конструктор тіней”, стандартний апарат, що створює відеозображення будь-якого предмета. Він може відтворювати — залежно від програми — навіть тіло людини в русі і застосовується досить широко — від театру, для швидкої зміни декорацій, до косморозвідки. Тут він комусь знадобився для маскування коридору, створив видимість глухої стіни.

— Дурниця якась! — мовив позаду Дуглас.

Логіки в тому, що сталось, я поки що також не бачив, Припустимо, це Зо Лі, невловимий, всюдисущий, чимось або кимось наляканий. Він ховається давіть од друзів і товаришів. Але навіщо йому повертатися на Ховенвіп? Що він може тут шукати? Стривай! Як це що? Він уже, безперечно, володіє якоюсь таємницею “Суперхомо”, інакше не ховався б навіть од лікарів. Але цієї таємниці йому замало! Є щось іще, конче необхідне йому, і це “щось” зараз тут!

Гнат поглянув на мене, і я побачив, що думки наші збігаються, хоч він не знав усього того, що знав я.

— Зв’язок з поверхнею є? — запитав я Дугласа.

Той тицьнув пальцем у ґудзик рації на комірці.

— Негайно перекрити виходи із підземелля! Нікого не випускати, аж до застосування сили! А ти, — я повернувся до Гната, — організуй прочісування всіх коридорів. Кіт допоможе людьми. Тільки… — я помовчав. — Будь ласка, обережніше. Найімовірніше, це все-таки Зо Лі. Комусь іншому просто немає чого стирчати на Ховенвіпі. Упевнений, і стріляв з “дракона” також він.

Дуглас продиктував по рації мій наказ і бігцем поспішив до своїх людей. Гнат — слідом за ним.

“Запізніла реакція, — подумав я, — він насторожений і не чекатиме, поки його накриють у підземних лабіринтах…”

Я мав рацію. Прочісування підземель лабораторії нічого не дало, хоча чистильники кинули всю свою техніку на відшукування нових, невідомих ходів і печер. Зо Лі зник: Він, очевидно, зник зразу ж, як тільки розрядив у Гната дапль-пістолет запахів, балончик з-під етилмеркаптану потім знайшли в клітці найближчого підйомника.

— Ось так скунс! — почухав потилицю Дуглас. — Але звірят ми, чесне слово, бачили.

Це могло бути і збігом, а могло бути й роботою того ж КОТа. Невідомий конспіратор користуватися ним умів.

Архів лабораторії, чи, як його називали чистильники, “Сейф”, відкрити того разу не вдалося. Ми з Гнатом вилетіли з Ховенвіпу пізньої ночі, за місцевим часом, так і не дочекавшись результатів.

У Москві була четверта година дня, моє чергування уже закінчувалося, проте я вирішив провести нараду в справі “Демон”. Гнат жартома називав такі наради “брифінгами”.[1] Та не встиг я почати, як подзвонив Ромашин-старший.

— Дуже добре, — сказав він, окинувши поглядом присутніх. — Якраз усі, хто потрібен. Прошу до мене.

У кабінеті директора вже було троє: старший експерт техцентру УАРС Вахтанг Басилашвілі (його я знав добре), Стево Інджич, начальник спецсектора, якого можна було побачити практично лише на оперативці в директора, і суворий на вигляд незнайомець, сивий, із залисинами, худий, довгорукий і незграбний.

— Сідайте, — Ромашин кивнув на стільці.

Я швидко оглянув свою “гвардію” — Гната, Первицького, Вітольда Сосновського — і пошкодував, що не дав Гнату в помічники досвідченішого інспектора ще на початку роботи.

Директор торкнув сенсор, і стіна зліва перетворилася на кабінет з таким же столом-пультом. За столом сидів начальник американського філіалу “Аїд” Мартін Гриффітс, навпроти — вже знайомий мені по Ховенвіпу Кіт Дуглас. “Бріфінг” досить представницький.

— Почнемо, — сказав Ромашин і глянув на мене. — Доповідайте, Яне. Справа номер одинадцять — “Демон”. Коротко про історію, висновки, заходи, пропозиції.

З усіх присутніх лише Басилашвілі та довгорукий незнайомець не були в курсі подій, і моя розповідь, очевидно, була адресована їм.

Я хутко і стисло переказав історію справи “Демон”. Про те, що на плато Пейнтед-Дезерт у заповіднику Ховенвіп загинула група “Аїд-117”, що розслідування трагедії не з’ясувало причини смерті чистильників, хоч висновок першої комісії був однозначним — витік невідомого вірусу; як цілком випадково визначився зв’язок єдиного вцілілого з групи — помічника начальника Зо Лі — із загадковими аваріями в Північній Америці, Атлантиці, Європі; як знайшлися раптом документи, які стверджували, що саме на Ховенвіпі знаходилась колись надсекретна військова лабораторія “Суперхомо”…

Я закінчив, і за хвилину в кабінеті було тихо. Потім Пилип поворухнувся і мовив:

— Це — поле подій. Ваші висновки, узагальнення? В цій справі мене зацікавили такі моменти: стрілянина з “дракона” по співробітниках відділу, зникнення інформації про “Суперхомо” з архівів Управління та Інституту соціології Землі, обізнаність таємного викрадача “дракона” з роботою відділу безпеки. Якщо це не Зо Лі, то хто? Якщо Зо Лі, то чому не оголошено цільовий розшук його?

Я помовчав.

— Не було впевненості, що Зо Лі має причетність до всіх цих подій, та й тепер немає. Проте, хоча всеземний розшук і не оголошено, однак Зо Лі ми розшукуємо.

— Сьогодні, зараз же дати орієнтування по розшуку Зо Лі, скласти його ідентифікат і розіслати всім лінійним відділенням правопорядку. Сама стрілянина, вчинена ним, свідчить про те, що він соціально небезпечний. Розберіться, навіщо він стріляв, яку мету переслідував. До речі, він має бути якимось чином зв’язаний з відділом комплектації та спорядження Дальрозвідки. Патрони до “дракона”, дапль-пістолет з етилмеркаптаном, апаратура КОТ… Почніть розшук і з цього боку. Цілком можливо, вийдемо на самого Зо Лі, принаймні на того, хто йому допомагав. Тепер про головне. Чому гадаєте, що аварії, про які ви говорили, також справа рук Зо Лі?

— Я так не казав, — запротестував я.

— Ну, не так, але зміст той самий. Підстави?

Гнат хотів щось сказати, але глянув на батька і промовчав.

— Фактів у нас справді немає, - сухо сказав я. — Можу запропонувати гіпотезу, що пояснює майже все. Під час трагедії на Ховенвіпі Зо Лі випадково заволодів якимсь фактором, назвемо його фактор “Д”, який є кінцевим результатом діяльності лабораторії “Суперхомо”. З допомогою цього фактора він і здійснює “диверсії” — ті самі незбагненні з точки зору логіки аварії.

— Малопереконливо, Яне, — прогув Гриффітс.

— Казав же — фактів немає, - роззлостився я. — Це гіпотеза. Пропоную використати її як прикидний варіант справи. Не сподобається — пропонуйте свої версії.

— Ти сказав, що твоя гіпотеза пояснює майже все, — проказав Первицький з провинною усмішкою; знаю я цю манеру — вгамовувати готові спалахнути пристрасті. — Чому майже?

— Тому, що вона передбачає кілька запитань типу “навіщо”. Навіщо, наприклад, Зо Лі коїти з допомогою фактора “Д” безчинства, ризикуючи попастися на місці злочину? Він же чудовий працівник… був принаймні. Всі про нього відгукуються схвально. Невиявлена патологія психіки? Хвороба? Звичайно, він міг звихнутися після катастрофи та загибелі друзів, але ж його дії поєднують у собі самовладання, безумовну винахідливість і розрахунок. Друге: навіщо Зо Лі намагається проникнути в підземелля “Суперхомо”? Створюється враження, що він знає про лабораторію щось таке, чого не знаємо ми, і хоче… що? Заволодіти чимось іще? Новим фактором “Д”? І третє: навіщо він стріляв у Гната й стажиста?

— М-да, — сказав Гриффітс після паузи, — “Суперхомо” — міцний горішок. Але дослідження лабораторії не завершені, і ми сподіваємося одержати відомості, які проллють світло на всі ці загадкові події.

— Я також тішу себе надією, — мовив Пилип. — І те, що Зо Лі якимось чином зв’язаний з аваріями і катастрофами, ще належить довести. Цілком імовірно, що йдеться тут про нове фізичне явище. Але не виключена можливість, що це…

— Прибульці, - серйозно сказав Гнат.

— Ось саме. — Ромашин-старший був спокійний. — Веселого тут, до речі, мало. Мені доповіли, що на плато поряд з підземним господарством лабораторії розташований космодром. Чому б “Суперхомо” не бути зв’язаною з космічними дослідженнями? Працювала вона під орудою Інституту військово-космічних досліджень і могла експериментувати з чимось чи з кимось у космосі. Пам’ятаєте, півтора сторіччя тому на Марсі виявили об’єкт “Зеро”? Про це тоді багато писала західна преса. Ну, звичайно, звідки вам пам’ятати діла давноминулих днів? Річ у тім, що з цим об’єктом працювала одна з таємних лабораторій Пентагону, раптом це була саме лабораторія “Суперхомо”? Підніміть архіви, пошукайте, можливо, з цього боку ми швидше вийдемо на розгадку таємниці лабораторії. Тож якщо ви не хочете робити висновки, спробую я.

Справа під кодовою назвою “Демон” рухається дуже повільно. Дії невідомого стрільця — будемо вважати, що Зо Лі поки що тут ні до чого, — підпадають під статтю “оголошено поза законом”. Звідси — посилити заходи по його розшуку, поки не сталося тяжкого злочину. Прискорити дослідження “Суперхомо”, спрямувати туди найдосвідченіших спеціалістів. Матеріали подавати мені на стіл через кожні дванадцять годин (Гриффітс кивнув). Для дослідження феномена “Демон”, чи як його назвав Ян, фактора “Д”, тобто власне причин аварій, залучаються експерти техцентру та вчені Академії наук, конкретно — старший науковий співробітник Фізичного інституту, спеціаліст у галузі фізики електромагнітного поля Ігор Суров. Ось хто цей сивий і довгорукий — фізик.

— Запитання є? — мовив Пилип.

— Одне, — знову подав голос Гнат. — Чи не краще назвати “Чеширський Кіт”.[2]

Ромашин-старший поглянув на нього, потім на мене.

— Нехай вирішує начальник відділу. Додам: не плодіть гіпотез. Безжально відтинайте непотрібне, те, що відволікає вбік. На розслідування даю вам… — він на хвилю замислився, — п’ять днів. Усі вільні.

У коридорі я сказав Гнатові упівголоса:

— Поводитися з батьком зухвало не варто, хлопчику, це погано закінчується. — Повернувся до всіх інших. — Прошу до мого кабінету, колеги.