Непрохані гості

ПРОЛОГ

Приліт зоряної експедиції завжди подія, надто коли посланці Землі повертаються з глибинного пошуку. Але крейсер “Лідер” філіалу відділу безпеки Управління аварійно-рятувальної служби прибув непомітно, тримаючи зв’язок лише з керівництвом спецсектора. Він виконував особливе завдання і мав на борту специфічний вантаж — зброю.

Чотири роки тому історики, вивчаючи документи кінця двадцятого — початку двадцять першого сторіччя, виявили надсекретні матеріали блоку НАТО — військового союзу провідних капіталістичних країн. У цих документах ішлося про відправку в космос армади автоматичних космічних кораблів зі зброєю. Маніяки, що чіплялися за тезу нарощування озброєнь “для захисту Землі від космічного нападу”, не могли спокійно дивитися, як після виходу документів ООН про загальне роззброєння знищуються запаси ядерної та звичайної зброї, і таємно відправили небезпечний вантаж з тим, щоб перехопити його в слушний час і використати за призначенням, якщо і не на Землі, то десь в іншому районі космосу.

Відомостей про перехоплення в істориків не було, але не перевірити правдивість документів служба безпеки людської цивілізації двадцять третього століття не мала права, і “Лідер” було послано в космос за вектором гамми Геркулеса — саме в цьому напрямі рухалися б ракети зі зброєю, які вилетіли з планети Земля два сторіччя тому.

Три роки пішло на обчислення траєкторії ракетного поїзда та пошуки вантажу, і ось “Лідер” повернувся зі зброєю, точніше, зразками зброї — для музеїв історії та військової техніки, решту її було знищено далеко від Сонячної системи. Представники конаючого блоку НАТО так і не змогли наздогнати свій страхітливий, смертоносний і небезпечний арсенал…

Крейсер прибув до однієї з фініш-баз рятувального флоту, “прив’язаної” орбітальним ліфтом до Марса, і запросив дозволу на стикування. Через півгодини його екіпаж було відправлено на карантин, що тривав три доби.

Останніми крейсер після карантину покидали його командир Калаєв та керівник десанту Гнат Ромашин.

— Ось ми і вдома, — мовив Калаєв, розглядаючи на головному екрані близьку брилу Марса.

— Удома. — Ромашин мигцем зиркнув на екран, пакуючи речі у велику білу сумку.

Калаєв перевів очі на його схилену, збугрену м’язами спину, гмукнув.

— Навіщо тобі це барахло?

— Сувеніри. Пам’ять. Якби Ростовський почув, що ти назвав його безцінні реліквії барахлом, він би цього не простив. Добре, що мені вдалося приспати його пильність і прихопити зайві екземпляри, бо не дав би.

— І правильно зробив би. Карабін ще можна почепити на стіну як трофей, хоча це чистісінький снобізм, а військовий мундир?

— Це не просто мундир, а парадна форма американського десантника. У двадцятому сторіччі вона називалася “зелені берети”.

— Тим більше не розумію. Наскільки мені відомо з шкільного курсу історії, “зелені берети” не відзначилися подвигами в ім’я ідеалів добра і справедливості, навпаки…

Ромашин застебнув “блискавки” на сумці і закинув ремінець через плече.

— У мене є друг в “Аїд”. Вивчає історію військового костюма з доісторичних часів. Бачив би ти його галерею. Це йому презент. Треба мати і такі — сумнозвісні — зразки. Ходімо?

Калаєв узяв свою сумку з емблемою Дальрозвідки, обвів поглядом рубку і сумовито мовив:

— Це мій останній далекий похід, Гнате. В наступну експедицію підеш з іншим командиром.

— Не піду, — усміхнувся Гнат. — Пообіцяв Лапаррі повернутись у відділ.

— Наземний сектор?

— Наземний. Гарно звучить? Земний, наземний, земля…

Пилип Ромашин, директор Управління аварійно-рятувальної служби, саме закінчував вранішню відеоселекторну нараду і появу сторонньої людии в переповненому кабінеті спершу просто не помітив. Потім збагнув, що його не слухають. Перемовляються, поглядають у бік дверей. Він і собі кинув позирк туди. На порозі стояв і усміхався… Гнат.

Певно, директор машинально торкнувся сенсора відбою зв’язку, бо кабінет миттю спорожнів і лиш усміхнений Гнат зостався біля дверей. Пилип підвівся, сліпо шарячи руками по столі-пульті, ступив назустріч, але син не дав йому підійти, підбіг і притиснувся обличчям до нього — так, як це робив колись, у дитинстві. А. за хвилю тихо сказав:

— Прости, що не попередив, батьку.

Пилип злегка відсторонив його від себе, дивився, впізнавав і не впізнавав. Не було в сина раніше такого обличчя: твердого, з вогником якоїсь владної волі в очах.

— Мамі поки що не кажи, — попередив Гнат, теж розглядаючи батька.

Відчував, як з глибини серця зринає, наростає хвиля співчуття до нього, посивілого, в зморшках.

— А де вона зараз? — спитав по паузі.

Батько враз спохопився, глянув на годинник і тицьнув пальцем у сенсор інтеркому відділів.

— Прошу вибачити за відбій зв’язку. Нарада переноситься на десяту нуль-нуль, відділи працюють за своїми планами.

Вимкнув інтерном і глянув на Гната.

— Мама на роботі, можеш їй подзвонити. Вона буде рада.

Гнат заперечливо похитав головою, примружився-також щось нове у його міміці.

— Відеозустріч — не зустріч.

— Це для неї буде такий сюрпризі — Пилип заметушився, став вводити кіб-секретареві програму дня. — Даруй, робочий час директора УАРС, на жаль, розписаний до хвилини і не розрахований на повернення сина після трирічної відсутності.

— Розумію. То я піду? Ти не уявляєш, як я знудьгувався за вами з мамою. Коли тебе ждати?

— Годині о п’ятій, якщо не викличуть у Раду.

Гнат узяв з підлоги свою грубезну сумку, махнув рукою і вийшов. Крізь стіну кабінету, що стала прозорою, — автомат виконав німий наказ директора, — було видно, як він крокує коридором, високий, гнучкий, сильний — стиснута пружина…

Пилип пройшовся кабінетом, заклавши руки за спину, зупинився біля столу, по чорному склі якого повзли рядки оперативних повідомлень, що їх відбирав для нього кіб-секретар. Змигували вогники викликів, проносилися у віконцях стріли бланк-команд.

На панелі селектора спалахнув голубий вогник — особистий виклик. Пилип злегка здивувався, торкнувся вогника пальцем. Об’єм відеопередачі, розкрившись, увів його в просторий хол якогось адміністративного центру. Біля колони з диском віома стояла Аларіка.

— Директор УАРС зайнятий?

Пилип заперечливо похитав головою.

— Щось трапилося?

— Нічого не трапилося, просто хотіла порадитися з тобою щодо переведення нашого інституту на Місяць. Утекла з кабінету, незручно радитися при підлеглих. Але у тебе, бачу, якісь неприємності.

— Невже помітно?

— Для інших, можливо, й ні, та не для мене. Зізнавайся. Зможу чимось допомогти?

— У мене все гаразд, чесне слово.

— Тоді… - Аларіка зблідла. — Може, Гнат… Що з Гнатом?

— Живий, живий і здоровий, — заспокійливо мовив Пилип.

— Він повернувся?.. Коли?!

— Щойно. Поїхав додому. Щоправда, не велів тобі казати, хоче зробити сюрприз, то вже не видавай.

— Ти попередив його, хто у нас? — усміхнулася крізь сльози Аларіка.

— Ні. Це вже для нього сюрприз.

— Гнат не впізнає Деніз, не бачив, мабуть, років чотири. До речі, вона там сама, готується до екзаменів.

— А Катя де?

— Зі мною, ми ж хотіли взяти дозвіл на оформлення третього місячного заповідника… Боюсь, не витримаю я, Пилипе, — раптом жалібно схлипнула Аларіка. — Полечу додому, так?

— Як хочеш, матір, але ж три роки чекала…

— Тобі добре, ти його вже бачив. Як він виглядає? Ні, не кажи, сама побачу.

Аларіка глибоко зітхнула. Тридцять років, Що минули після їхнього весілля, майже не змінили її, хіба що додали жіночності і статечності.

У холі було людно. До Аларіки підійшла невисока повна жінка зі строгим обличчям. Це була Катя Сосновська, подруга Аларіки і мати Деніз.

— Ти плачеш? — здивувалася вона. — Здрастуй, Пилипе. Чим ти її опечалив?

— Гнат повернувся, — знову схлипнула Аларіка і поспіхом приклала до очей хустинку.

— То чого ж ти стоїш? Їдьмо зараз же додому! Попередь заступників, і їдьмо.

— Ні, - Аларіка кволо помахала Пилипові рукою. — Звільнюся і поїду. Чекала три роки, то хіба не зачекаю дві години?

Катя осудливо глянула на директора, ніби він був у чомусь винен, але віом уже погас, — Аларіка вимкнула зв’язок.

Пилип посидів перед селектором, ні про що не думаючи, — якийсь світлий туман стояв у голові, хотілося говорити і сміятися, — і доторкнувся до пластини інтеркому:

— Начальника спецсектора на одинадцяту до мене з планом підготовки кадрів. — Увімкнув канал кіб-секретаря: — Безперервно подавати дані на стіл. Зв’язок через коректора, звуковий супровід — вибірковий, за ступенем важливості.

— Виконую, — озвався кіб-секретар.

Гнат вийшов з батькового кабінету зі складним почуттям жалю, вини й радості. Виявляється, за ці три роки розлуки він відвик од Землі! Забув уже деталі, пам’ятав лише, що Земля — це щось велике, зелене, добре і радісне. І тепер “деталі” нагадували самі за себе: автоматикою будівель і технічних споруд, усмішкою сонця, голосами дітей, потоком людей біля станцій таймфагу. Він багато чого розучився, хоч розпорядок життя у космічному кораблі був точнісінько такий самий, як тут, розучився навіть поводитися, інакше чого б тоді люди оглядалися йому вслід? Може, тому, що в ньому ще живе тривога? Постійне очікування небезпеки? Готовність до негайних дій? Може… Батько помітив це одразу, а він-то розуміє…

Гнат лишив швидколіт на даху будинку, але потім згадав правила і скомандував кіб-пілоту: вільний. Швидколіт злинув у небо, прийнявши чийсь виклик.

А Гнат спустився ліфтом на свій поверх і за хвилину вже відчиняв двері, які наснилися-навиділися йому в далекій мандрівці.

— Вам кого?

Від несподіванки Гнат аж здригнувся. Підвів голову: з вітальні вийшла струнка мила дівчина у домашньому халатику, з дугою емкана на розкішному волоссі й здивовано, суворо дивилася на нього великими сірими очима.

— Вибачте, я, здається…

Йому таки подумалося, що переплутав поверх, але ж у квартирі все було до болю знайоме, рідне, все нагадувало дитинство; він був удома.

— Нічого не розумію… — стенувши плечима, мовив Гнат, ніби шукаючи підтримки в незнайомки.

Раптом якась здогадка майнула на обличчі дівчини, воно прояснилося, запромінилося усмішкою.

— Ой, не впізнав! І я зразу не впізнала. От здорово! Здрастуй, Гнате. А я гостюю у вас. Точніше, готуюсь до екзаменів…

— Деніз? Ну, звичайно, Деніз! — вихопилося в Гната.

Деніз Сосновську він пам’ятав ще тоненьким, як стебельце ромашки, дівчам, вуглуватим і довірливим.

— А я думаю, що воно за чоловік, що воно у нього за зброя…

Гнат розреготався: карабін зі змінною геометрією ствола, двома руків’ями своїм виглядом і справді міг настрахати. Потім він дістав із сумки сріблястий пакет (там було ще кілька таких), розгорнув фольгу і подав дівчині букет квітів.

— Це тобі. З оранжереї корабля.

Квіти були великі, яскраво-червоні, схожі на тріпотливі язики полум’я, і пахли незнайомо, ніжно, бентежно.

— Дякую! Які гарні! - і Деніз сховала в них обличчя, п’яніючи від пахощів, а потім спитала: — Ти мені так і не відповів, що ж це за зброя у тебе?

- “Дракон”, ракетний карабін з автоматичною зміною бою. Жахливо важкий і незручний.

— Ти стріляв з нього?

Гнат кивнув, засукав рукава і показав на лівій руці три продовгуватих білих шрами.

— Слід так званої кулі-віяла. Вона зрикошечує від будь-якого предмета, і від неї важко ухилитися, особливо коли розщеплюється на десять голок. Ми не знали, от і вийшло…

Помовчавши, він додав:

— Політ був каторжний. Багато моїх друзів поранено, один загинув. А я… я був обережний. А ти часом не мене чекаєш?

Деніз зашарілася і вибігла з кімнати.

Гнат переодягнувся у свій улюблений білий костюм. Відчуваючи деяку скованість у рухах, походив туди-сюди по вітальні, заглянув у передпокій і лице в лице стрівся з Деніз. Обоє зніяковіли. Гнат з подивом упіймав себе на цьому: уже давно не вірив, що є на світі речі, здатні змусити його ніяковіти.

— Це знову тобі. — Він поклав дівчині в долоню ажурний браслет з голубувато-сріблястого металу напрочуд тонкої роботи. — Ми знайшли цілий сейф таких “дрібничок”.

В очах Деніз були і радість, і збентеженість, і ще щось, чого не виповісти словами.

— Браслет із осмію, — пояснив Гнат. — Два сторіччя тому він коштував фантастично дорого.

— Але ж ти, певне, віз його для мами…

— Не хвилюйся, для мами також є подарунок. Надівай.

У цей час ледь чутно озвався дверний автомат. Прийшла мама…