Непрохані гості

ЯН ЛАПАРРА, начальник відділу безпеки УАРС

Пейзаж я вибрав осінній: узлісся майже голого осикового лісу, обрив берега річки, низькі волохаті хмари, готові ось-ось пролитися дощем. Такий пейзаж не дозволяв відволікатися. Запахи мокрого листя, трави, землі й диму сповнювали кабінет, і якщо б не стіл — ілюзія куточка природи була б повною.

По чорній дошці стола все ще повзли світляні рядки бланків-повідомлень, я побіжно проглянув останні й перемкнув приймання та обробку інформації на кіб-секретаря.

Походивши “по мокрій траві над обривом”, згадав слова Ромашина-молодшого і викликав координатора відділу:

— Прошу дати зведення подій за останніх півроку.

— По всій Землі чи по окремих районах? — поспитав координатор жіночим голосом.

— Регіональне, по Північно-Американському континенту. З часу загибелі “сто сімнадцятої” Шерстова.

— Зведення буде готове за три хвилини.

Я знову став обходити “узлісся”, по думки повертаючись до відкриття Гната. Те, що лабораторію “Суперхомо” виявлено у Ховенвіпі, мене не здивувало. Територія заповідника, дика, недоглянута, цілком підходила до надсекретної лабораторії, про яку історія зберегла тільки факт її існування. Насторожувало інше: збіг місця загибелі групи чистильників із “Аїд” з місцем розташування лабораторії. У випадковий збіг таких подій я не вірив. “Суперхомо”… надлюдина… Над чим же працювали вчені цієї лабораторії з такою претензійною назвою? Чи над ким? Над новим варіантом Голема? Над суперлюдиною за Ніцше, Гітлером чи все ж — над “гігантом духу і думки”? Втім, який “духовний гігант” може народитися у войовничих маніяків епохи капіталізму, — можна здогадатися. Залишається загадкою кінцева мета роботи лабораторії: людина, її тіло й інтелект, чи над машина, яка робить її надлюдиною, диктатором… А можливо, назву лабораторії дано суто алегорично?..

Навпроти раптом виник відеопривид Анатолія Первицького, мого заступника.

— Я потрібен? Чи моя Інтуїція мене підвела?

Я пробіг очима кілька лаконічних текстів зведення подій, виданих автоматикою стола. Чорт, скільки їх тут! Невже так багато подій за півроку? Кинув погляд на заступника.

— Не підвела.

Первицький, худий, високий, рудий, із запалими очима і ротом-ґудзиком, зняв з голови емкан обчислювача.

— Тоді слухаю.

У нього була одна вада: він мимовільно копіював міміку співрозмовника. А яка у мене міміка? У того, хто спить, і то виразніша.

— Пам’ятаєш випадок на Сааремаа?

— Чого ж не пам’ятати, минув лише день.

— Гнат там бачив Зо Лі, випадково. Саме в момент вибуху.

— Третій випадок…

Первицький мав на увазі те, що Зо Лі двічі до Сааремаа бачили в районах аварій: в Орхусі — коли сталася катастрофа з прогулянковим лайнером “Данія”, і на одному з островів Азорської дуги — Сан-Мігель, під час дивного виверження вулкана. І ось третій випадок.

— Чи не забагато збігів? Зо Лі — єдиний, хто вцілів після трагедії на Ховенвіпі. Тепер зістав ці факти з тим, що саме на Ховенвіпі функціонувала двісті років тому лабораторія “Суперхомо”.

Первицький закліпав світлими ріденькими віями.

— Не ображайся, але я поки що особливого зв’язку не бачу. По-твоєму, Зо Лі якимсь чином інсценує аварії? Нехай так, хоч я в це не вірю. Але до чого тут лабораторія?

— Якби я сам знав. Спробую проаналізувати події, що входять до нашої компетенції, за півроку, а ти зв’яжися з інформслужбою “Аїд” і попроси дати карту операцій “Аїд” по Арі-зоні. Чи немає поблизу Ховенвіпу чогось іще такого, що потребує нашої уваги?

Я вивчав зведення. З усіх подій, що трапилися на Північно-Американському материку за минулі півроку, мою увагу привернули три: в Ель-Пасо — це зовсім недалеко від Ховенвіпу — впав у ріку цілком нормальний міст; у Х’юстоні — витік енергії на енергостанції і в Тампа — дикий, зовсім не зрозумілий спалах пристрастей на стадіоні під грифом “антисоціальна поведінка”. Всі три випадки вкладалися в часі у ланцюжок: Ховенвіп — Ель-Пасо — Х’юстон — Тампа… І ось через три місяці після подій у Тампа — Сааремаа. А що між ними?

Довелося знову потурбувати координатора.

— Прошу точно таку ж довідку по Атлантиці та Європі. Строки ті ж самі: шість місяців, із січня по цей день.

За кілька хвилин стіл видав набір бланків-повідомлень. Я прочитав довідку, вибрав події, що вкладалися в мою гіпотезу, і записав дані у пам’ять машини термінових, оперативних робіт. Після цього з’єднався з начальником “Аїд”.

Гриффітс уважно вислухав мої міркування, подумав, випнувши товсті губи. Ніс у нього був прямий і тонкий, а очі зелені, з косим розрізом, тому здавалося, що він тільки загримувався під негра, а не справжній негр. Я знав, що його мати була новозеландкою, а батько — американський негр, одначе контраст чорної шкіри та європеїдного складу обличчя діяв і на мене.

— Не думаєш же ти, — Мартін говорив російською трохи повільніше, ніж рідною мовою, — що Зо Лі міг бути причиною подій? Тим більше, що в деяких випадках його алібі бездоганне?

— Не думаю, — зізнавсь я. — Але збіги надто разючі, а наслідки, в разі недооцінки небезпеки, вельми серйозні, щоб не перестраховуватися.

Гриффітс знову випнув товсті губи.

— Згоден. Чим можу бути корисним?

— Поки що нічим, але до тебе скоро звернуться мої працівники. Цілком може статися, що справа і виїденого яйця не варта.

— Припускати ми можемо тільки зворотне, на жаль.

Гриффітс вимкнув канал із свого боку, а я вимкнув апаратуру кабінету і кілька хвилин роздумував, чи справиться Гнат із завданням, обсяг якого він ще собі не уявляє? Як, між іншим, і я. Помічник же із Сосновського ніякий: що може знати і вміти хлопчина в дев’ятнадцять років? Щоправда, за слонами самого Гната, Вітольд сумлінний, наполегливий, а така оцінка в устах інспектора багато важить. З другого боку, в самому Гнатові я цілком впевнений — як у самому собі.

— Ромашин… — вимовив я вголос.

Цієї ж миті з гонгом прямого зв’язку — я спеціально поставив зумер на канал зв’язку з директором Управління — навпроти з’явився Пилип Ромашин, директор УАРС, батько Гната.

— Роздумуєш? — запитав він ствердно.

Я мовчки чекав, що він далі скаже.

Обличчя у Ромашина-старшого жорстке, по-чоловічому красиве, погляд гострий, холоднуватий, розумний. Подобається він, мабуть, жінкам, подумав я з несподіваною для себе самого заздрістю, ми з ним однолітки, а виглядає він років на п’ять молодшим…

Пилипа я знаю уже вісім літ — познайомилися, коли він був другим заступником директора. Уже тоді я відзначив у ньому якості, які ціную в керівникові: волю, гнучке, розкуте мислення, самовладання, почуття обов’язку і вміння працювати з людьми. З роками поряд з цими якостями з’явилися нові, але вони тільки зміцнили мою повагу до Пилипа. Працювати з ним було нелегко, але цікаво.

— Що нового по Ховенвіпу?

— Накреслюю контури споруди. Працюватиме Гнат.

— Знаю, він мені вже сказав. Що це за організація — “Суперхомо”?

— Не знаю.

Ромашин гмукнув.

— Погано.

“Що ж тут хорошого”, - подумав я.

— По-моєму, Гнат сам не справиться. Я ще раз проглянув звіти комісії по розслідуванню обставин загибелі групи Шерстова. Потрібно нове розслідування. І якнайшвидше.

Мене не треба було в цьому переконувати, але і я мав у руках лише звіти тієї ж комісії, зведення загадкових подій з участю Зо Лі, єдиного свідка загибелі групи, та ще якісь туманні здогадки, припущення. Чи не пізно я залучив Гната? Втім, раніше не було особливих причин ворушити цю справу, до того ж Гнат повернувся з експедиції лише місяць тому.

— На початковій стадії розслідування достатньо одного-двох чоловік, — сказав я. — Потім, за потребою, як то кажуть, вводитимемо свіжі сили.

Ромашин кивнув, поклав підборіддя на сплетені пальці рук, повторив:

— Так, не подобається мені ця історія… Три дивних аварії — і всюди бачили Зо Лі… Читав акт медекспертизи? Чому так довго медики не могли визначити, що сталося? Від чого загинули чистильники?

— Влада авторитету.

— Як? Не зрозумів.

— На жаль, ще й досі зустрічаються випадки, коли заява одного з корифеїв вважається правильним апріорі, бо її зробив, бачите, незаперечний авторитет. Так було і цього разу. Керівник медкомісії визначив винуватцем смерті чистильників рідкісний вірус, за вивчення якого він років тридцять тому одержав академічний ступінь. Вірус викликає спастичне скорочення серцевого м’яза і майже миттєву смерть. Слів немає, дуже схоже… Професору пробували несміливо заперечувати, але він зумів відстояти свою точку зору. І лише через п’ять місяців знайшовся медексперт, один з опонентів професора, в якого виникли сумніви і який наважився зробити аналіз і доповісти комісії про результати. Професор потім…

— Я знаю. Що ж, помилки треба визнавати. Мені шкода його. Як назвеш цю справу?

Я стенув плечима, подумав.

— Можливо, “Надлюдина” — за назвою лабораторії?

— А якщо — “Демон”? До речі, чому ти в’яжеш в один вузол Ховенвіп, Зо Лі й “Суперхомо”?

— Чому в’яжу? — похмуро здивувавсь я. — Хіба не Зо Лі пов’язав ці події? Щодо самої справи, то нехай буде “Демон”.

Директор кивнув: “Ну, бувай” — і зображення зникло. Знову я залишився сам у кабінеті, загубленому в надрах оперативного центру УАРС.

— Час додому, — долинув голос з пульта. Кіб-секретар. У його кристалічний “мозок” хтось із підлеглих увів програму турботи про начальника відділу, і він часто “по-батьківськи” нагадував мені про необхідність відпочинку, психологічного розвантаження і дотримання режиму харчування.

Я подзвонив Первицькому, передав йому керівництво відділом до ранку і раптом подумав, що директор Управління, мабуть, знає про трагедію на Ховенвіпі більше, ніж я, інакше він не став би так називати нове розслідування — “Демон”…

Хто демон, чи не Зо Лі часом?

Я мимохіть посміхнувся і глянув на годинник: перша година ночі восьмого липня триста восьмого року.

Проходячи повз кімнату з номером “21”, я побачив, що зелене коло номера світиться: очевидно, хтось із господарів забув заблокувати дверний автомат. Непорядок. Я ступив до дверей і побачив Гната, який сидів на столі з бутербродом у руці й склянкою молока в другій.

— Так, — сказав я. — Бенкет у час сну. Кого ждеш?

Гнат замість відповіді хутко поставив недопиту склянку на стіл, гортанно скрикнув і стрибнув до мене через усю кімнату — це метрів шість. Я з трудом відвихнувся від удару в голову, зафіксував відповідний удар у живіт, але Гнат незбагненним чином перехопив прийом і відповів серією “коліно-печінка-шия”. Спритний, шельма!..

— Ну, досить, — буркнув я, потираючи шию. — Що я тобі, тренажер? Був би я молодшим… Чому засиджуєшся?

— Читав деякі документи про древні військові організації, союзи і спецслужби типу НАТО, СЕНТКОМ-2000, Норд-армад, Пентагон, ФБР, ЦРУ, Какуредан тощо.

— Навіщо!

— Щоб виграти битву, треба добре знати не лише свої можливості, а й можливості противника. Аксіома. Військові союзи давно вимерли, як динозаври, а ми все ще воюємо з ними. Майже два сторіччя воюємо! Це ж стільки помилок пращурам треба було наробити, щоб нащадки сотні літ їх виправляли!

Легше, друже мій, легше. — Я сів за стіл, з цікавістю поглянув на сторінку якогось древнього манускрипту, відтвореного в глибині чорної панелі столу. — Ми також часом робимо помилки, не турбуючись про їх наслідки. Не всі пращури були однакові, і не всім їхнім нащадкам можна судити про минуле з позицій холодного розуму. Хоча, з другого боку, не треба забувати і про те, що людство у недавньому минулому нагадувало канатохідця, що балансував на тонкому нерві командира однієї із стратегічних ракетних установок. Слова не мої. Я не сперечатися зайшов. Пізно уже, пропоную завітати в найближчий хобі-клуб: посидимо, повечеряємо — і по домівках. Підходить? Чому ти мовчиш?

Гнат повагався трохи, я здогадався, що він на когось чекає.

— Розумієш, мені дзвонити мають.

— Жінка? — поцікавивсь я.

— Взагалі-то… дівчина одна…

— Часом не сестричка стажиста?

Гнат витріщився на мене, я поблажливо засміявся.

— Не переживай, це не витік інформації, а лише інтуїція. Дівчина допомагала мені шукати в архіві відомості по “Суперхомо” і запитала, чи не твій я начальник.

Гнат не встиг відповісти, нявкнув сигнал виклику. Ох і звук!

Засвітився віом зв’язку. Ну, звичайно, Девіз…

Я поплескав Гната по спині — не переживай, мовляв, за мене, все розумію — привітався з Деніз і вийшов. І лише в коридорі спохопився, що забув попередити Гната про обережність щодо контактів із Зо Лі. Демон не демон, а береженого й бог береже, як казали колись.