Непрохані гості

ГНАТ РОМАШИН

У Новгороді мені ще не випадало бувати, хоч я знав, що це старовинне російське місто-пам’ятник і в ньому є що подивитися. Однак і цього разу було не до його архітектурних та інших красивостей, бо мчали ми до міста з одчайдушною швидкістю. І все-таки ганебно запізнилися.

Катастрофа сталася в той момент, коли вантажний магнітопоїзд виїхав на міст через ріку Мсту. Ширина ріки біля моста була десь метрів сто п’ятдесят, і міст обвалився на всю цю відстань. Ну нехай би одна опора (міст, звісно, старий, триопорний, із склобетону), а то ж усі три!

Наш швидколіт прибув у ті хвилини, коли над киплячою біля руїн моста рікою завис модуль ІІСЛ — патруля стихійного лиха. Рятувальники діяли швидко, спритно і нашої допомоги не потребували, та ми і не пропонували її, у нас були свої завдання.

Лапарра ще в центрі послав у ефір “Шторм” по відділу, і швидкольоти з емблемою спецсектора прибули після нас із запізненням лише на п’ять-шість хвилин. Попервах ми перекрили радіобар’єром увесь район катастрофи площею двадцять п’ять квадратних кілометрів, щоб ніхто не вийшов з цього району непоміченим. Затим усією наявною на бортах машин апаратурою прочесали повітряний простір на предмет виявлення Демона. Перше, що ми подумали, почувши повідомлення про катастрофу, було: “Демон, його “рук” справа!” І лиш потім, не виявивши нічого схожого на зону поглинання енергії, почали планомірний пошук “підозрілого” в оточеній зоні.

Я зі згоди Лапарри приєднався до експертної групи техсектора, яку очолював уже знайомий мені по Пскову Младен Лілов.

— Це ви? — зоригінальничав я, вітаючись.

— Ні, це не я, — похмуро відповів Лілов. — Нам з вами фортунить на безглузді катастрофи.

— Знову щось дивне?

— Ще б пак! Зовсім міцний міст, який ще навіть не дожив до свого першого капітального ремонту. Як у казці: дмухнув злий чаклун — і міст розсипався. Весь, цілком!

— Справді, дивно. Наш відділ займався такими випадками. Думається, що джерело катастроф одне і те ж — Демон. Між іншим, в Ель-Пасо два місяці тому трапилася точнісінько така ж сама історія з мостом — обвалився на всю довжину.

Я полишив заклопотаного Лілова, і зненацька мене пойняв знайомий неспокій: підсвідомість зафіксувала якусь небезпеку, і тут же спрацювали сторожові центри тіла, які не засинали навіть уві сні. Запраглося діяти, щось робити. Я викликав по мікро Лапарру і розповів йому про свої відчуття. На мій подив, Ян не став іронізувати, а поміркував і запитав:

— Зону ми оточили, але якщо він тут, то як ми його відшукаємо?

— Найпростіше було б провести перекличку на хвилі “чотириста” і підняти всю нашу гвардію в повітря, одночасно пильнуючи за землею. Якщо Зо Лі залишиться біля моста, ми виявимо його хомодетекторами.

— Правильно, дій. Я піднімуся вище і візьму на себе контроль зв’язку і перевірку машин, які злітають.

Швидколіт Лапарри злинув у небо, а я, уздрівши стажиста біля машин “швидкої допомоги”, велів йому йти за мною і почав давати команди, не впевнений до кінця в тому, що У нас щось вийде.

— Увага! Патрулям горизонту перейти на зв’язок на хвилі “чотириста”. Відповіді за ранжиром. Як прийняли?

На панелі монітора зв’язку перемигнулися зелені цифри: всі десять патрульних машин почули наказ:

— Починаю перекличку. Після відповіді кожен стартує на висоту триста метрів.

Один за одним стартували швидкольоти патруля спецсектора, дійшла черга до машин Новгородського лінійного відділу УАРС.

Я дав у ефір “дві трійки” — сигнал особливої уваги всім рятувальним групам і передав той же наказ піднятися в повітря.

— Не розумію, повторіть, — відповів мені чийсь уривчастий різкий голос. — Хто командує?

— Це я, Зігмасе, — озвався Лапарра. — Потім поясню. Піднімай своїх, це ненадовго, тільки дай перекличку на хвилі “чотириста”, щоб я бачив і слухав.

— Ян? Що ви там мудруєте? Ви ж бачите, чим ми зайняті.

— Треба, Зігмасе. У мене “Шторм” по відділу.

Коротке мовчання.

— Зрозумів. Ну, дивися.

Невідомий мені начальник лінійного патруля Зігмас мерщій провів перекличку, і в небо злинули останні швидкольоти та ремонтні “тюлені”. На березі річки зосталися чийсь одномісний швидколіт, безпілотний енергокатер і модуль ПСБ.

— Наші всі? — поспитав Лапарра.

— Всі.

— Чий швидколіт лишився?

— Не знаю, не наш.

— І не наш, — озвався Зігмас. — Що далі?

— Кінець відкритого зв’язку! Дайте чистий ефір. Гнате, всім групам почати прочісування району за допомогою хомодетекторів. Брати всіх, хто опиниться в зоні. Починай. Модуль і катер я перевірю сам.

Ліс під нами обабіч ріки був напоєний сонцем і своїм звичайним щебетливим, шелестким життям, з висоти в ньому нічого не можна було розгледіти. Але за лічені хвилини пошуку подав голос Полєсов:

— Я — перший, бачу об’єкт!

— Ромашин, дві групи машин униз! — почувся голос Лапарри.

— Дайнісе, до Полєсова. Я — за вами.

Кілька хвилин стрімкого плину — і ми опинилися під швидкольотом Полєсова, від якого донизу вдарив тонкий рубіновий промінь лазера, вказуючи напрямок. Ліс посунувся на нас, тіні й контури дерев виросли довкола миттєво, і швидколіт торкнувся землі. Відскочив ковпак кабіни, я стрибнув на траву, оглянувшись на інших, дав їм знак іти за мною.

Ми сіли в долині, зарослій молодими дубками та горішником. Ліворуч місцевість слалася низько, впиралася в недалеку ріку, праворуч схил горба був безлісний, зате трава тут росла висока, майже по пояс. Там, під самотньою сосною стояла людина у зеленому комбінезоні лісничого і з цікавістю поглядала то на нас, то в небо, де кружляв швидколіт Полєсова. Це був не Зо Лі, я помітив одразу.

— Обережно! — нагадав про себе Лапарра через мікро, закріпленому на мочці вуха, — Він дуже небезпечний!

— Це не Зо Лі. Вперше бачу. Найскоріш, це лісничий і тут опинився випадково,

— І все ж…

— Я Видов, бачу об’єкт біля контрольованої зони. Рухається швидко, може зникнути.

Серце “тенькнуло”, як заведено казати у таких випадках, я сам чітко і ясно зрозумів: цього разу знайшли саме того, хто потрібен.

— Полєсов, — покликав я. — Затримайте цього, тільки тихенько, не злякайте. Я прямую до Аристарха.

Лапарра незадоволено кинув: “Не поспішай”, - але я вже вскочив у кабіну швидкольота і дав старт.

Швидколіт Аристарха був над шпилем голого глинистого горба, і коли я підійшов ближче, спікірував до соснового бору біля його підніжжя. Я кинув машину слідом, приземлився.

Позаду в мене почулося якесь шамотіння. Удар, скрик. Я оглянувся — стажист! Коли це він устиг залізти до кабіни?!

— Варяг? Ти як тут опинився. Ану марш до моста!

Не оглядаючись, я побіг туди, де Видов уже командував своїми оперативниками.

— Де він? — видихнув я, угледівши Аристарха за стовбуром старої сосни.

— Метрів за п’ятдесят од нас, іде на північний схід, у бік Малої Вишери.

— Оточили?

— Ведемо по екранах хомодетекторів, але… знаєш, сигнал якийсь дивний…

— Що значить дивний?

— Поглянь.

Видов підкликав одного із своїх підлеглих. На плечі в того була труба хомодетектора з металевим стрижнем, який підтримував плаский і тонкий екран, розкреслений координатною сіткою. Екран ледь помітно світився, і в центрі його пульсувала жовта промениста зірка. Я з подивом вибалушився на неї. Людина-ціль на екрані хомодетектора завжди позначалась набором світляних окружностей, вкладених одна в одну, але — зірка!.. І в той же час детектор спрацював. Значить, попереду була людина?

Мене пойняло гостре відчуття небезпеки, біди…

— Яне, — запитав я, — хто він, той перший затриманий?

— Звичайний собі лісівник. А що у вас?

— Негайно перекрий зону згори! Не знаю, в чім річ, але в мене спрацювала екстрасенсорна… я бачу небезпеку! По-моєму, потрібні енергобар’єр і силове загородження. Стежте за повітрям, я піду до нього сам.

Лапарра якусь хвилю зволікав, потім мікро у вусі писнув:

— Зрозумів. Дозволяю застосувати зброю… Якщо…

Він не доказав, але й так було ясно, що стоїть за цим “якщо”: якщо виникне пряма загроза для життя.

— Усім залишатися на місці, - сказав я і помітив Вітольда. — Знову ти тут? Що це з тобою?

Під оком у стажиста — свіжий синець.

— Це я в кабіні, - виправдовувався Вітольд.

— Аристарху, поглянь за ним.

Я перевірив, як на мені сидить костюм — чи не сковує рухи? — відстебнув клапан на кобурі “універсала”, увімкнув відеокамеру на лацкані куртки і, пригнувшись, пірнув у зарості, побіг. Незабаром під кущем глоду побачив якогось чоловіка. Він був у чорному костюмі випробувача зі шнурівкою на грудях, плечах і стегнах. Але це також був не Зо Лі. Сказати, що я був розчарований, значить, нічого не сказати. І все ж дивне відчуття темної безодні, що розверзлася біля моїх ніг, не полишало мене.

— Хто ви? — хрипко поспитав я, повільно наближаючись до незнайомця.

І зненацька відчув, що не можу ступити далі ні кроку. Що за чортівня? Став, пильно стежив за незнайомцем. Той також не рухався з місця, схилив голову на плече, ніби прислухався до чогось. Я знову рвонувся до нього — і знову ніби вперся в стіну! Невже у нього генератор поля? Наче ж не видно…

Цієї миті позаду незнайомця заворушилися кущі й на стежину вискочив стажист. Незнайомець обернувся, Вітольд, як від поштовху, впав і покотився в кущі. Пістолет був у мене в руці, але стріляти я не міг, невидима стіна все ще відгороджувала мене від чоловіка в чорному. Він поглянув у мій бік, підстрибнув (мені здалося, що його смикнули за “ниточку” — тонкий, світлий промінчик), злетів над деревами, завис на мить, мовби привертаючи увагу швидкольотів, що мчали на нього зусебіч, і зник! Ні звуку, ні шелесту, ні сліду!

— Де він?! — Із-за кущів вискочив Аристарх з “універсалом” напереваги. За ним бігли інші. Останнім з’явився Вітольд. Слава богу, живий!..

Я мовчки сховав пістолет в кобуру і ступив до стажиста.

— Хлопчику, за такі речі ти можеш запросто вилетіти із загону… якщо наступного разу залишишся в живих! Кажу це тобі вперше і востаннє.

У Вітольда скривилися губи, він почервонів так, що мені стало його жаль. І все ж нехай знає — без дисципліни в УАРС робити нічого. Без самодисципліни — в першу чергу.

— Іди, візьми в машині вітальгінову мазь, — насупившись, буркнув я.

— Втік? — запитав Аристарх. — Як?

— Не знаю, — відповів я, згадуючи промінчик світла, що вихопився з голови незнайомця.