Непрохані гості

Інформація до розслідування. Заповідник Ховенвіп, січень 21 — 308

Їх було дванадцять — група Шерстова, одна з кращих груп бригади “Аїд”, їх називали чистильниками — неофіційно, по-дружньому, віддаючи данину поваги людям цієї професії. Спеціалісти з “Аїд” займалися знешкодженням строкатої мілітаристської спадщини капіталістичних країн: військових складів, секретних лабораторій, законсервованих заводів по виробництву хімічної і біологічної зброї, могильників з радіоактивними та біологічно активними речовинами…

Група Шерстова спеціалізувалася на ліквідації баз і складів біологічної та бактеріологічної зброї.

Двадцятого січня в архівах “Сентком-2000” — об’єднаного командування військовими силами капіталістичних країн — експерти “Аїд” відшукали документ, в якому зазначалося, що в Північній Америці на території заповідника Ховенвіп розташовано склад бактеріологічної зброї майже трьохсотрічної давності. Двадцять першого січня о п’ятій ранку за місцевим часом Шерстов підняв групу по тривозі. О шостій всі дванадцятеро прибули на базу “Аїд” у Ньюкасл. Ще через годину керівник групи виходив з швидкольота на галявині в діброві: позаду й обабіч ліс, попереду обрив, за обривом — гірсько-пустельний масив Ховенвіпу.

До восьмої години територію заповідника в радіусі двох кілометрів од точки з координатами складу було обстежено згори на швидко-льотах. Магнітні шукачі зафіксували кілька аномалій, інші датчики допомогли зорієнтуватися точніше, і о восьмій нуль-нуль помічник Шерстова Зо Лі установив білий вимпел над хитро замаскованим входом до печери, де ймовірно був склад.

— Відпочивати, — скомандував Шерстов, дістаючи з багажника командирської машини пласку флягу. — Хто хоче пити?

Пити хотіли всі. Поки Шерстов розливав шипучий тонік з димком у скляночки, Зо Лі забрався на стометрову висоту, з якої було добре видно горби зеленуватого пилу внизу, червоний уступ за кілька кілометрів на північ, хаотичне нагромадження скель ліворуч від уступу і хвойний ліс на плато праворуч.

Зо Лі глянув на браслет власного інфора — рубінові цифри годинника показували сім хвилин на дев’яту.

І цієї миті зі стіни над урвиськом зовсім беззвучно вихопився величезний факел прозоро-голубого полум’я. Він накрив піщані горби, швидколіт, людей, що пили сік на кам’яних брилах, почав рости у довжину… По нервах ударило палюче й болісно. Зо Лі скрикнув, упав на коліна, розширеними від жаху очима дивився на шугання вогню.

Факел зблід, зібрався в прозору голубувату хмару. Щось гостро зблиснуло в хмарі — знову хвиля болю пронизала тіло Зо Лі, на вуха налягла глухота. Він відчув подих вітру — в безвітря! Потім холод охопив усе тіло, руки й ноги заніміли, затерпли, стало важко дихати…

Зо Лі звівся на ноги, але обважніле, сонливе тіло не слухалося, не міг ступити й кроку. А тоді йому здалося, що він збожеволів. Скелі раптом заворушилися, вкрилися довгим чорним мохом, перетворилися на потворних, страхітливих велетнів. У повітрі з’явилися птахи-змії, на плато виросли казкові палаци…

Голубувата хмара, в якій раптом з’явилася чорна діра — мов зіниця гігантського ока — впала на скелі, торкнулася Зо Лі крижаним диханням і, наче безодня, розверзлася перед ним — і він зрозумів, що це таке! Але прозріння тривало недовго: неймовірний холод стиснув серце кігтистою безжальною лапою, Зо Лі перестав бачити і чути, залишився тільки біль, що хлинув у мозок, як океанська вода в трюми потопаючого корабля…