Непрохані гості

ГНАТ РОМАШИН

О п’ятій ранку мене розбудив Лілов. Ліг я о четвертій, тому минула якась мить, перш ніж я дібрав, хто переді мною, і сон з мене як рукою зняло: експерт техсектора міг подзвонити серед ночі лише в справі Демона.

Він помітно хвилювався — навіть не вибачився за такий ранній відеовізит.

— Ви можете приїхати в Новгород?

— Навіщо?!

— Подивитися на місце недавньої катастрофи з мостом.

Я зиркнув на годинник, потім на Лілова: навряд чи людина з таким виразом обличчя здатна жартувати.

— Гаразд, буду за… хвилин двадцять п’ять.

— Чекаю біля таймфагу на машині. Зв’язок перервався.

Я оцінююче глянув на себе в дзеркало: спав я останнім часом мало, і це починало позначатися на зовнішньому вигляді.

За десять хвилин умився, одягнувся, перемовився кількома словами з батьком — йому також не спалося — і поспішив до циркулера, який виніс мене до таймфагу Басове. Рівно за чверть години я вийшов з таймфагу у Новгороді і на стоянці малих машин одразу помітив Лілова.

Мовчки сіли в машину, швидко злетіли в повітря.

Сонце вже встало, але місто під нами все ще було в тумані. Він смугами слався над рікою і в низовинах по берегових відкосах, на полях і в перелісках.

Швидколіт завис над Мстою. Ніщо не нагадувало, що тут учора звалився у ріку міст: руїни його щезли, тепер береги сполучав елегантний проліт нового моста, спираючись на дві ажурні опори заввишки три десятки метрів. Фаст-технологія — так це називається. Викликали, певне, комплекс МСК і за кілька годин зліпили міст з кремнійоксидів: піску тут вистачає. Все ж я не втримався:

— Швидко впоралися!

Лілов замість відповіді повів швидколіт на зниження, і незабаром ми сіли на пляжі, за кілька метрів од води. Вилізли з кабіни. Новий міст сріблястою струною пронизував повітря ледь-ледь збоку. Пляж був безлюдний, відпочиваючі ще спали. Я хотів було поцікавитися, навіщо експерт мене сюди приволік, і в цей час побачив широку блискучу смугу голубого кольору, схожу на лист дзеркального скла. Підійшов, нагнувся і поторкав гладеньку поверхню “скла”: тверда, тепла і суха на дотик, незважаючи на вологий од роси, прохолодний ранок.

— Я це вже бачив, — сказав я, випростуючись. — Під Псковом на місці падіння атмосферного заводу.

— Справа в тому, — заговорив нарешті Лілов, — що ні під Псковом, ні тут ми не змогли взяти аналізи цієї речовини. Товщина смуги — три ангстреми, жоден щуп не зможе її пробити. Але не це головне.

Лілов пройшовся вздовж смуги, поманив мене за собою.

— Бачите? Смуга описує окружність, просто частину її не видно у воді. Так ось, у центрі цієї окружності коїться щось неймовірне! Але видно це лише з деяких точок, там, де в смузі є ось такі вкраплення. — Лілов показав рукою на темну пляму в “склі”, схожу на котячу лапу з висунутими кігтями. — Ставайте поруч.

Я слухняно став на поверхні смуги, за жестом експерта повернувся в потрібному напрямі і завмер.

Там, де до цього я бачив просто частину пляжу і ріку, — в центрі кільця, — клубочилася фіолетова мла, то згущаючи кольори до чорного, то раптом розходячись хмарами врізнобіч і відкриваючи поглядові колодязь запаморочливої глибини.

Клубки фіолетової мли сходилися, ущільнювалися, “колодязь” зникав, щоб за хвилину виникнути знову на коротку мить…

Лілов доторкнувся до мого плеча, і я, як сомнамбула, ступив за ним.

— Що це?

Експерт техсектора похмуро посміхнувся, ховаючи руки в кишені куртки.

— Ну, на це запитання я можу відповісти цілком точно: не знаю!

— А чому тут нікого немає, крім вас?

— Бо всі зараз під Псковом, я просто здогадався прилетіти сюди сам-один, нашвидку зробив експрес-аналіз, сфотографував кільце на плівку і подзвонив вам. До речі, біля Пскова смуга ця постійно зменшується, щезає, як… шагренева шкіра у Бальзака. Але ми постараємося видобути максимум інформації.

Я кивнув, знову став на “котячу лапу” в глибині голубої блискучої смуги, кілька хвилин зачудовано розглядав якісь привиди на дні “колодязя”, намагаючись збагнути, що б значили ці видіння, і зійшов на пісок.

— Ви кажете, смуга розсотується. Тоді ми запізнилися.

— Не второпав…

— Такі смуги могли утворюватися всюди, де побував Демон. Розумієте?

— Я це зрозумів одразу, як тільки прилетів сюди і знайшов смугу, і вже послав людей за відомими мені адресами. Було б добре, якби ви дали координати інших місць, які відвідав Демон.

Я по пам’яті продиктував райони аварій і катастроф, винуватцем яких був Демон, і Лі-лов відвіз мене до таймфагу Новгорода, не промовивши ані слова.

Просто із таймфагу я подзвонив Басилашвілі, передав усе почуте і побачене мною і тільки потім пішов до Лапарри.

О пів на сьому ранку я підлетів до “вігвама” Лапарри.

Ян жив у стандартному модульному будинку системи Панасенка: сорокавосьмиповерхове “гроно винограду”, кожна квартира — окремий модуль. За бажанням можна відстикувати будь-який модуль від цієї споруди і зістикувати з іншим таким самим будинком у будь-якій частині земної кулі.

Пневмоліфт виніс мене на майданчик сходів, я подзвонив, двері відчинились, і автомат запросив мене увійти.

— Проходь, — пробурчав Ян, відступаючи в глиб передпокою, провів мене у вітальню. — Посидь, я зараз.

Моєму ранньому візитові він не здивувався, видно було, що і сам встав рано.

Я з цікавістю роззирався: дім Лапарри я відвідав уперше.

Одна стіна кімнати була зовсім невидимою, і вранішнє проміння сонця пронизувало її наскрізь. Стіна поруч являла собою фасад кристалобібліотеки, дві інші були обвішані стереофотографіями дивовижних пейзажів, очевидно, пейзажів інших планет. Я впізнав чотири з них: марсіанський Великий Каньйон, Плато Жари на Венері, туманно-волокнистий ландшафт Титана, супутника Юпітера, і болото Тритона. Інші знімки були незнайомі. Я зупинився біля однієї фотографії: біла пустеля, тверда, як кістка, частокіл тонких голубих жердин з шапками білого пуху з дерева. Біле небо і білясте, дуже сплющене світило, і чудернацькі істоти на летючій коробчастій конструкції…

— Цікавишся? — Лапарра став поруч, сунувши мені в руку бутерброд з гарячим тииксом. — Поїж, адже ж не снідав, — і показав на знімок: — Це Орилоух.

— Орилоух? — здивувався я. — Але ж ми з ними не контактуємо. Наскільки мені відомо, вони не пропустили на поверхню своєї планети жодної експедиції.

— Я не кажу, що фото зроблене нашою експедицією, хоч розвідники працюють і там. При одній із спроб безпосереднього контакту апаратура контакторського космольота впіймала передачу з планети, це фрагмент. Сідай, у ногах правди немає.

Я сів на диван, що висунувся із стіни. Лапарра вмостився поруч, зосереджено жуючи бутерброд і запиваючи молоком. Я з’їв свій, відібрав у нього склянку і допив молоко.

— Ну? — сказав він, витираючи губи. Виглядав Ян кепсько — обличчя бліде, худе, кола під очима… Не спав. Чорт, забув запитати у медиків про його хворобу. Можливо, йому шкідливо нести навантаження начальника відділу?

— Зо Лі приходив до стажиста, — я переказав усе, що довідався од Вітольда.

— Знову КОТ. Стандартний прийом, чи не так? Де він їх дістає, КОТи ці, хотів би я знати… Можливо, перевірити театри? Чи базу театральних товариств? — Ян підвівся, сходив на кухню і приніс іще склянку молока.

— Не хочу… — заїкнувся було я, але він мовчки тицьнув мені склянку, і довелося випити холодне молоко. Не без задоволення, треба зізнатися. Бо виклик Лілова позбавив мене сніданку.

— КОТи застосовуються досить широко, — сказав я. — Зо Лі міг дістати їх де завгодно, в тому числі, й там, де дістав патрони до “дракона” — у відділі комплектації космоекспедицій. Я попросив Аристарха перевірити витік матеріалів.

— Він уже перевірив: із звітністю все гаразд, але контроль за втрачанням і збереженням спорядження епізодичний. Між іншим, начальник індивідуальної підгонки Тхи Ланг — приятель Зо Лі, але він або нічого не знає, або приховує від нас свої контакти з чистильником. За його словами, Зо Лі не з’являється у нього два з лишком місяці. Загалом у цьому напрямі визначився елементарний тупик. Не станемо ж ми звинувачувати Тхи Ланга в брехні. Значить, кажеш, комунікатори місто перекрили, але Зо Лі не знайшли?.. Цього й слід було чекати. Цікаво, якщо Зо Лі не викрадав документів, то хто ж це зробив?

— Той, хто маскується під нього, мабуть…

— Тоді це розвідник.

Я зрозумів Яна, він говорив про розвідника іншої цивілізації. Якщо Демон — об’єкт позагалактичного походження, то “другий Зо Лі” цілком міг прилетіти за ним чи на його виклик.

— Пора переходити на форму “екстра”, як ти гадаєш?

Я вже давно думав про це. Форма “екстра” — стан підвищеної готовності до великомасштабних операцій, настав час оголосити його по сектору, якщо не по всьому Управлінню.

Лапарра зрозумів усе по моєму обличчю.

— Ти маєш рацію, пора. Твій план на сьогодні?

— Спочатку потривожу синоптиків, потрібен планетарний контроль атмосфери.

— У метеоцентр я подзвоню сам. Демон рухається не досить швидко і не встиг далеко віддалитися від останньої точки виходу біля Новгорода. Треба починати з цього району, брати в радіусі…

— Кілометрів триста.

— Менше, кілометрів сто п’ятдесят. Що далі?

— Полечу до фізиків. Вони обіцяли до восьмої ранку продемонструвати свій “Демон-індикатор”. Потім підключу групи до синоптиків і також обшукаю з індикатором район Новгорода. Тоді зв’яжуся з Дугласом, можливо, є відомості з Ховенвіпу, хоча навряд, у них зараз працює комісія на чолі з Калашниковим по розслідуванню викрадення. Розумієш, забув тобі зразу розповісти… Тут з’явилися нові обставини… Я щойно повернувся з-під Новгорода, викликав Лілов…

Я розповів Янові про виклик Лілова і про відкриття ним таємничих “психофізичних” районів у точках виходу Демона під Псковом і Новгородом.

— І що ти про це думаєш?

— Ще не встиг подумати. Але твій батько має рацію: найімовірніше, ми вийшли на контакт з позагалактичним розумом.

— Щось Демон мало схожий на представника розуму.

— Не повторюй загальноприйнятих помилок. Розум, який володіє енергіями, що переважають ті, якими володіємо ми, не обов’язково повинен мати земноподібний, близький до людського морально-етичний кодекс. Ще треба визначити, що таке взагалі вищий, порівняно з людським, розум. Я говорив про контакт не з Демоном, а з його господарем. Якщо буде щось нове від Лілова, дзвони негайно. Я зле себе почуваю і, мабуть, буду поки що вдома, але до обіду постараюся вибратись у відділ.

— Може, викликати лікарів? Навіщо невиправданий ризик?..

— Треба буде — викличу сам, — відрубав Лапарра. — Йди. Дзвони частіше, не подобається мені активізація Зо Лі та його натяки щодо нашого з ним контакту. Як він назвав Демона?

— Джином.

— Дивна назва. Арабських казок начитався? Значить, він усе ж знає Демона більше, ніж ми, і приховує це. Навіщо? Невже не бачить, що Демон уже накоїв? Чи знає, що Демон небезпечний, і демонструє нам свою не-уразливість, неприступність і силу?

— За словами стажиста, Зо Лі побоюється свого двійника, — обережно сказав я. — Тому й ховається нібито від усіх, у тому числі й від нас.

— Ти в це віриш?

— Не знаю… хотів би вірити.

— Я також.

— Інакше він просто хворий. Патологія моралі та етики не виявляється просто так, без подиху вітру. Зоологічні атавізми людини: агресивність та егоїзм — треба розбудити.

Хворий він чи ні — не так важливо, — Лапарра провів долонею по потилиці, поморщився. — Важливо, що Зо Лі такий же небезпечний, як і Демон, якщо тільки він не є сам Демон… Іди. Ти нині координатор операції по Демону, в Первицького багато інших клопотів. Я, певне, звалюся…

Обережно потиснувши гарячу й вологу долоню Лапарри, я вийшов. З даху будинку викликав до нього чергового лікаря Управління.

У лабораторії мікротехніки мене зустрів невблаганно-ввічливий Вахтанг Басилашвілі в оточенні своїх “диво-богатирів сучасного електронного моделювання” і вручив щось прозоро-сріблясте, ажурне, з двома “вухами” антен і крихітною панеллю управління — все це розміром у три чоловічих кулаки.

— Д-індикатор, — мовив експерт безпристрасно; не поважаю я, чесно кажучи, такої манери розмови. — Радіус дії до трьохсот метрів. Принцип…

— Не треба, — поквапом сказав я. — Поясни лиш, що натискувати, куди дивитися і за що тримати.

Працівники лабораторії, що оточили нас, засміялися. Вахтанг поглядом звелів підлеглим розійтися по робочих місцях і стисло пояснив, як працює датчик.

— Відмінно! — вигукнув я. — Скільки ви їх виготовили?

— У нас не завод, — сказав Басилашвілі. — Готовий поки що лише один прилад. До вечора, можливо, доведемо до ладу ще один. Як тільки скінчимо, я подзвоню.

— Добре, Вахтангу, вибач. Як справи у нашого гостя, Сурова? Що він може дати?

— Завітай до нього сам, в обчислювальний. Він, по-моєму, уже завершив уточнювальні розрахунки гіпотетичної траєкторії Демона.

Обчислювальний центр Управління — це чотири поверхи будівлі загальною площею понад десять тисяч квадратних метрів. Сурова я відшукав на четвертому горизонті великих машин типу “Аналітик”. У трикутному залі, заставленому терміналами комп’ютера, крім Сурова, працювали ще семеро, кожен біля свого пульта. Фізик зустрів мене стримано, говорив дуже коротко. Аналізуючи появу Демона на поверхні Землі, він розрахував геодету — траєкторію його руху в просторі над Землею, припускаючи при цьому, що Демон — самостійне явище, не пов’язане з певними діями невідомих господарів. Останнє ще треба було довести, адже зв’язок Демона із Зо Лі все-таки був, і хто знає, може, Лапарра і не далекий од істини, підозріваючи, що командує Демоном саме Зо Лі, хоч за моїми передбаченнями це робить таємничий незнайомець, який “працює” під Зо Лі і затято ховається від нас у лісі під Новгородом.

За розрахунками Сурова, виходило, що наступну появу Демона слід було очікувати в районі Торжка, за двісті п’ятдесят кілометрів од точки його останнього виходу з Новгорода.

— З точністю плюс-мінус двадцять кілометрів, — докінчив Суров.

У його очах раз по раз спалахували насмішливі вогники, ніби він заздалегідь знав обсяги мого скепсису і готовий був до захисту своїх теоретичних побудов. Але я його розчарував — узяв кристал з обчисленнями, подякував і попросив повідомляти все, що “збреде” в голову стосовно Демона. Суров, розумака, на “збреде” не образився, зате докинув інформацію до роздумів. Після мого дзвінка вранці Басилашвілі розбудив фізика, вони вирушили в Псков, до Лілова, де взяли участь у дослідженні “зони Лілова” — термін придумався сам по собі, причому одночасно в кількох людей.

— Ну, і яке в тебе враження? — спитав я спрагло.

Суров уловив мій інтерес і ясно усміхнувся очима.

— Фізика цього явища мені не відома. Слід під Псковом уже зник, “скляна смуга” повністю розсоталася, а під Новгородом ще тримається, але до вечора щезне і вона. Навряд чи за цей час ми взнаємо достатньо, щоб зробити правильні висновки. Вчора я взявся проаналізувати емоційний стан усіх відомих очевидців появи Демона. Виходить ось що: кожна подія тягне за собою принаймні три стійкі психологічні смуги. Перша — відчуття холоду, друга — відчуття страху і розверзнутої безодні, третя — ілюзія виникнення дивовижних пейзажів. Останнє перегукується зі сприйняттям “зони Лілова”. Ваш експерт, очевидно, близький до істини, вгадуючи в Демоні носія псі-енергії, енергії думкозв’язку, чи, як нині кажуть, па-розв’язку.

— Вчені давно працюють над цим.

— Ось саме їх і треба було б залучити до вивчення Демона та його слідів. Зв’яжіться з відділом біоенергетики Академії наук!

— Неодмінно. Лілов мені особисто нічого не передавав?

— Нічого. Я його майже не бачив, але думаю через годину знову навідатися до Новгорода. Щось передати?

— Мабуть, не треба, я сам його знайду. Дякую за допомогу.

Я залишив Сурова у залі, але він наздогнав мене у коридорі.

— Прошу врахувати ось що, — сказав він. — Судячи з хронології подій з участю Демона, його виходи частішають, час від одного до другого скорочується. Для порівняння: вибух ліфта над Сааремаа стався восьмого червня, катастрофа на атмосферному заводі під Псковом — шістнадцятого, а міст обвалився під Новгородом — уже двадцять першого. За моїми викладками виходить, що нашестя Демона на Торжок слід чекати двадцять четвертого — двадцять п’ятого червня.

— Зрозумів. — Я прикинув, що встигну зробити за цей час; не те, що я одразу повірив у реальність розрахунків, але й знехтувати цей шанс не мав права.

— Окрім того, — провадив далі Суров, — я уже казав, та повторюся ще: потужність катастроф щоразу зростає. За розрахунками, потужність появи Демона над Торжком дорівнюватиме сорока — п’ятдесяти кларкам. Мається на увазі, що Демон — як ми назвали зону поглинання енергії — відніме цю енергію у навколишнього середовища, а це означає, що під загрозою життя ста п’ятдесяти тисяч жителів регіону, пам’ятки культури та заповідник мамонтів.

Спантеличений такою перспективою, я полишив обчислювальний центр. Якщо розрахунок фізика правильний, у моєму розпорядженні залишилося дві доби до наступного приходу Демона. Хто ж він, що просидів у породах Марса мільярди літ?! Жива істота чи “забутий” робот, якщо тільки доречні для його описання людські аналогії? Чому Зо Лі називає його джином? Що він сидів у “пляшці” — своєму кулеподібному коконі? Чому він невидимий? Чому творить зло і творить активно? За що? Хто його образив? Той, хто засунув у “пляшку”? Працівники “Суперхомо”, які, зрештою, перестріляли один одного, щоб заволодіти Демоном самочинно, чи хтось іще?..

У відділі я проглянув матеріали Сурова пильніше, викликав Аристарха і запропонував обстежити Новгородську та сусідні з нею області згори — з допомогою локаторів системи СПАС.

— На всю глибину атмосфери? — уточнив урівноважений до флегматизму Видов; понад усі достоїнства він цінував у людях розважливість, не дивно, отже, що сам володів цією якістю.

— Захопіть й іоносферу, — підтвердив я. — Сам розумієш, це перестраховка, навряд чи ми щось побачимо з орбіт СПАС. Зідзвонися із синоптиками. Ян хотів посилити планетарний контроль атмосфери над всіма Російськими рівнинами, можливо, виявилися якісь аномалії.

Видов зібрав свою оперативну групу, поставив перед усіма завдання і непомітно зник.

Дайніс усе ще працював по закритому каналу розшуку Зо Лі, і хоча особливих успіхів я від нього не очікував, усе ж вирішив поки що не турбувати його. Я був упевнений, що Зо Лі рано чи пізно засяде в гребінці всеземного розшуку, ідентифікат його особи було розіслано всім лінійним відділам УАРС. Лапарра зняв обмеження на пошук, і комунікаторам можна було брати чистильника в будь-яких умовах і будь-якими способами.

Стажист, що чекав на мене з самого раннього ранку, почав було згадувати подробиці своєї сутички із Зо Лі, але я перебив його запитанням: що бачили свідки появи Демона в Орхусі, Тампа і Х’юстоні? — хоча міг передбачити відповідь і сам. Він осікся і не заважав мені цілих півгодини, поки я дзвонив Лапаррі, тоді батькові у його директорську резиденцію і Деніз в архів Управління. Потім він почав переказувати бредню очевидців, і я знову згадав слова Сурова про “дивовижні неземні пейзажі” і свої враження від “зони Лілова”, і стало мені моторошно на душі, бо я раптом зрозумів: не дуже вже й далекий від істини фізик у своїх гіпотезах “про другий вимір і чорні діри”. Непростий наш Демон, вельми непростий!.. Зона активного поглинання енергії… Джин, за термінологією Зо Лі. Чому все-таки Джин? Наскільки я пам’ятаю казки, прочитані мною в дитинстві, джин — це дух, здатний творити чудеса. Виходить, Демон — джин. Істота, створена з чистого вогню. Нісенітниця!.. І все ж щось знаєш ти, волею випадку фігурант усеземного розшуку, про Демона, щось же знаєш, чого не знаємо ми… Чому б тобі не поділитися своїми знаннями? Багатьох би попередив, застеріг од непотрібного ризику, багатьох би заспокоїв… Чи не можеш забути дріб’язкових образ, завданих товаришами, образ, які, по-твоєму, вимагають “помсти”? Яким чином розгадати сфінктуру твоєї душі? Ех, Зо Лі, Зо Лі…

— Все, поїхали, — знову перебив я стажиста, побачив його ошелешене обличчя і зрозумів, що поводжуся неґречно. — Даруй мені, варяже, потім докажеш, ми зараз із тобою прочистимо простір над Новгородом з новим Демоном-індикатором. Пощастить, то зустрінемо Демона…

Але нам не пощастило.