Непрохані гості

ЛЮЦІЯ ЧІКОБАВА, пілот-випробувач космоцентру

Дивлячись знизу вгору на начальника монтажно-випробувального корпусу полігону, я раптом гостро запрагла побачити Гната. Очевидно, тому, що начальник чимось його нагадував, чи то суворим обличчям, чи то дужою статурою. Помітивши, що я перестала його слухати, він тільки рукою махнув.

— Не розумію вас. Модуль прекрасно витримав усі екзамени, атестований на Знак якості, а ви незадоволені. Чим конкретно?

Так, він мав рацію. Десантний модуль серії “Ігл” упевнено пройшов усі випробування на полігоні. Я тричі перевіряла його в екстремальних умовах, техніки полігону влаштували таке пекло, яке не снилося, мабуть, навіть теоретикам випробувань, але модуль витримав усе. Здавалося, можна запускати його в серію; потужні й надійні машини дуже потрібні косморозвідникам у далеких зоряних експедиціях, але мене не полишало дивне відчуття незадоволення, що виникло в останньому польоті, і це відчуття не дозволяло мені ставити свій підпис на бланку випробувань.

— Нічого конкретного, — сказала я нарешті, читаючи в очах начальника МВК іронічне: “Зв’язався на свою голову з жінкою!” — Однак дозвольте мені розібратися в цьому самій, перш ніж остаточно вирішити долю модуля.

Начальник, — звали його Павло Жданов, — треба віддати йому належне, стримувати себе вмів. Як Гнат. Ось звідки у мене відчуття, ніби вони схожі.

— Як довго триватимуть ці ваші… вагання? — з ввічливою усмішкою запитав він. — Чи не простіше ще раз “прогнати” програму випробувань? Упевнитися, хто має рацію: ви чи конструктор?

— Конструктори — теоретики, вони завжди мають рацію лиш відносно, — сухо сказала я. — Абсолютно праві експериментатори-практики. До побачення. Завтра о дев’ятій я повідомлю вам своє рішення.

Взагалі-то начальник МВК непоганий хлопець і давно намагається побачитися зі мною не в службовій обстановці, але до Гната йому далекувато. Ех, Гнате, Гнате, чому так несправедливо влаштовано: не ти шукаєш зустрічей зі мною, а я?..

З території полігону (Австралія, пустеля Сімпсон), я вилетіла додому (Рязань, парк Ентузіастів), перевдяглася в тюник з димчасто-сірого кларк-шифону, сколола волосся на скроні смарагдовим бандо з білим пером, критично глянула на себе в дзеркало і тільки тоді подзвонила Гнату.

Гнат був, як завжди, спокійний і врівноважений, однак я якимось восьмим чуттям вгадала, що він заклопотаний чи стривожений. І ще він поспішав: я перехопила його погляд, що упав на браслет відео. Тому не стала його розпитувати про настрій, погоду в тій точці земної кулі, де він перебуває, та інші премудрі речі, про яких ніхто ніколи не говорить щиро.

— Поспішаєш? — запитала я. — Не завадить, якщо і я з тобою?

Гнат якусь мить вагався, потім пожвавився.

— А таки, мабуть, не завадить. Чекатиму на тебе біля таймфагу в Мексікан-Хате. Потім поясню чому. Півгодини вистачить?

Я подумала.

— Вистачить і двадцяти хвилин.

Настрій у мене поповз угору, як стовпчик ртуті в старовинному термометрі, хоч десь у куточку серця холодніло крижане озерце суму. Як списом Геракла, рани від вістря якого заліковувалися доторком древка, Гнат діями своїми, ставленням до мене то несамохіть спричиняв біль, то гамував його, а я не могла прямо сказати йому про це. Дивна несміливість у жінки, яка не боїться нічого на світі, крім хіба що залежності від чоловіка… І тут я раптом “упіймала” ту причину неприязні до модуля серії “Ігл”, яка приховано мучила мене і змушувала відтягувати рішення по здачі його у серійне виробництво: відчуття сторонності. Модуль був напханий автоматикою і кібер-системами до такої міри, що міг цілком обходитися без людини. Пілот у його рубці був зайвим елементом, майже не впливав на виконання основного завдання: літати і доставляти розвідзагони космольотчиків на чужі планети. Я не відчувала задоволення при його випробуваннях, бо в екстремальних ситуаціях автомати все вирішували самі до того, як людина встигала усвідомлювати це. І хоча самостійність техніки, особливо космічної, раніше не дратувала пілотів, то тепер я зрозуміла, до яких меж поширюється ця самостійність. Якось я була свідком рятувальної операції одного із загонів УАРС: провалилася в карст частина селища Лукомор’я на Таймирі. Пам’ятаю, я була приємно вражена швидкістю, з якою діяли рятувальні групи, і, розповідаючи про цей епізод Гнату, похвалила рятувальників, їхній натренований автоматизм. А він вислухав, подумав і сказав, що автоматизм хороший до певної міри — коли люди відпрацьовують “награні”, передбачені тренінгом ситуації, але, на жаль, автоматизм цей надзвичайно шкідливий у ситуаціях позаштатних, тобто не розрахованих ніким. Так і у випадку з модулем серії “Ігл”: він був автоматом у повному значенні цього слова, здатним відреагувати на багато видів небезпеки, які передбачили конструктори. На багато, але не на всі! У тих же самих позаштатних ситуаціях, що виникали у космосі частіше, ніж де-небудь ще, автоматизм такого модуля може привести до катастрофи, до загибелі екіпажу…

Я хотіла тут же подзвонити начальнику МВК, та передумала. Рішення знайдено, слід відшукати переконливе формулювання для відмови.

У Мексікан-Хате я прибула, як і розраховувала, через двадцять хвилин після розмови з Гнатом. Він уже ждав мене біля входу з юнаком, якого називав то стажистом, то варягом. А ім’я в нього — Вітольд. Юнак був би цікавий собою, якби не рухливість обличчя, що відбивало щонайменші відтінки настрою. По-моєму, для мужчини це вада.

Гнат галантно поцілував мені руку, скоса глянувши на Вітольда, і ми попрямували до стоянки швидкольотів, розмовляючи про всяку всячину, приміром, концертну програму емоціоансамблю “Чотири стихії”; до речі Гнат напрочуд ерудований у цій галузі. Він неуважно поглядав на мене, а тоді раптом запитав, чим я розстроєна, і я подивувалася його чуйності: важко побачити в людині зерно поганого настрою, коли вона того не хоче.

— Цього не пояснити, — коротко відповіла я.

Розмова перервалася. Ми підійшли до стоянки, Гнат запропонував мені вибрати швидколіт до вподоби.

Не люблю водити комфортні швидкольоти типу “Шуо”, з їх кібер-няньками — так я називаю ніколи не вимкнені системи безпеки, і в заміських польотах віддаю перевагу метким швидкісним машинам з необмеженим запасом ходу і ручним управлінням. Таких машин на стоянці було всього дві: сірий краплеподібний “скуд” і яскраво-зелений “дхаммакханд”, схожий на голову хижого птаха.

Гнат сунув в щілину замка свій сертифікат офіціала УАРС — швидкісні швидкольоти дозволялося водити не всім, — і ми влізли в кабіну “дхаммакханда”.

— Куди? — поспитала я, чіпляючи на зап’ястя рук кільця маніпуляторів: місце пілота дісталося мені.

— Північний схід, — сказав Гнат, підморгуючи здивованому його рішенням стажистові. — Пейнтед-Дезерт, заповідник Ховенвіп.

— Пристебніться, — порадила я, відповідаючи Гнатові розуміючою напівусмішкою.

За двадцять дві хвилини ми були над Ховенвіпом. Я засікла на вказаній Гнатом частоті маяк посадочного майданчика, але він попросив раптом піднятися над кам’яною країною Ховенвіп метрів на вісімсот.

Піднялися, зависли.

— Тепер поглянь трохи лівіше, під нами. — Гнат показав рукою. — Майданчик бачиш? Що він тобі нагадує?

Я кілька хвилин розглядала в частоколі скель рівний, як стіл, простір. Майданчик був невеликий — три на чотири сотні метрів — і всіяний іржавими плямами, схожими на термічні удари. В центрі майданчика виднілося правильної форми напівкільце, до якого вів невисокий насип. Насип закінчувався біля скель, що оточували майданчик, але я запримітила, як саме в цьому місці стіну скель перетинає ущелина. Дорога?.. Стартовий майданчик — ось що це таке. Причому дуже давній: у наш час старти модульних кораблів будь-якого тоннажу не залишають слідів на ґрунті.

— Схоже на старовинний космодром, — сказав Гнат. — Так?

— Для космодрому місця малувато, але для стартового майданчика вантажних ракет годиться.

— Утямив, стажисте? — обернувся Гнат до товариша. — Поза всім іншим “Суперхомо” була пов’язана ще і з космічними дослідженнями. Ось де відкривається поле додаткового інформаційного пошуку. Гнат злегка погладив моє плече:

— Спасибі, Люці. Сьогодні ти наш експерт з транспорту минулих сторіч. Я знаю, що історія транспорту — твоє захоплення. Не заперечуєш?

Я не заперечувала. Я хотіла, щоб Гнат не запитував, а командував мною…

Сіли на узліссі букового лісу поруч з трьома вантажольотами і шерегою машин незрозумілого мені призначення. Поза кабіною було спечно, і я втішилася, що не одягла середньоширотний костюм.

Гнат одразу попростував до групи людей, що порпалася за півкілометра від нас біля широкої металевої колони. Колона вібрувала і гула.

— Диггер для шахтної проходки, — пояснив Вітольд у відповідь на мій погляд; залишити мене саму він не наважувався. — Швидкість проходки десять метрів на годину. Ходімо й ми.

— А зручно? — засумнівалася я, відчуваючи себе зайвою.

— Гнат же взяв вас із собою, — знизав плечима стажист і почервонів.

Відповідальність за мою появу тут лежить на Гнатові, зрозуміла я і запитала, аби не мовчати:

— А чим ви займаєтеся? Чи це секрет?

— Не секрет. — Вітольд почав розповідати про те, що сталося на Ховенвіпі з групою чистильників, але не докінчив: Гнат уже покликав його до себе.

— Мені треба йти вниз. І ти йдеш?

— Куди вниз? — не зрозуміла я.

— Під землю. Тут під скелями ціла печерна країна. Туди недавно пробурили шахту.

— Іду. — Я оглянула свій наряд. — Але в цьому платті…

Гнат відійшов до невеликого намету, який приліпився до прямовисної скелі, й приніс оранжевий комбінезон.

— Завеликий, але більше нічого немає. Ходімо.

Вхід під землю був за півкілометра від механізму, що довбав камінь. Шахту було вже обладнано підйомниками, і спустились ми вниз на глибину двісті метрів за якихось півтори хвилини. Там, на дні, нас ждав невисокий на зріст чоловік, вилицюватий, з виглядом упевненої в собі людини. Звали його Кіт Дуглас.

Я вперше опинилася під землею, тому з цікавістю розглядала печеру, в яку ми проникли через її стелю. Печера освітлювалася люмінесцентними лампами, прикріпленими до стін через рівні проміжки. По дну зміїлися різноколірні кабелі, стояли якісь апарати. Троє людей у таких само оранжевих комбінезонах, як і мій, працювали неподалік, біля печерної стіни.

— Метрів сорок, — сказав Кіт Дуглас, очевидно, продовжуючи розмову, й несхвально глянув на мене.

— Фарді, підійди.

Від групи людей відокремився довгов’язий хлопець з похмурим обличчям, мовчки привітався з Гнатом за руку:

— Пильнуй позаду.

Фарді похмуро блимнув у мій бік, і я пошкодувала, що послухала Гната. Однак відступати було пізно, хоч я і не розуміла, чим тут займаються ці люди і який стосунок до них має Гнат.

Так вервечкою ми й рушили: Гнат і Дуглас попереду, потім Вітольд і я, а останнім Фарді. Не розумію, навіщо знадобилося таке підстрахування.

Хід вивів нас на балюстраду величезної печери, яка мала форму ідеальної кулі не менш трьохсот — чотирьохсот метрів у діаметрі. Стелю її було проломлено, і в проломі виднілася частина тунелю, освітленого все тим же білим світлом люмінесцентів.

— У стінах — генератори поля, — сказав Дуглас Гнату. — Вимкнені порівняно недавно, з півроку тому. Живлення підводилося од автономного реактора.

— Реактор і досі працює? — здивувався Гнат.

— Працював у автоматичному режимі, а виробив ресурс і відключився.

Східцями, вирубаними в пористому матеріалі стінки сфери, ми спустилися на дно печери. Запах тут стояв ядучий, неприємний, у мене почало дерти в горлі й на губах з’явився металево-гіркий присмак. Я нахилилася: підлога сфери здавалася вкритою товстим шаром зеленуватого пилу, але це був не пил. Дуглас також нагнувся, копирснув пальцем підлогу — він був у рукавицях — і легко відламав шматочок, пористий, як спінений пластик, що відслужив своє.

Вітольд. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про лаву на Сан-Мігелі?

Гнат потримав у руках розсипчастий уламок, понюхав і викинув.

— Цікаво. А що там? — він кивнув на пролом у куполі печери.

— Природний хід. Ходімо поглянемо. — Дуглас обернувся до нас. — А ви, будь ласка, зачекайте тут.

Вони піднялися на балюстраду, і голоси їхні незабаром долинули уже з пролому в куполі.

— Не провалися, тут повсюди той же “пінний” шар…

— А куди веде цей хід?

— Якраз це найцікавіше: вихід точно над тим місцем, де загинули люди Шерстова.

— Далеко звідси?

— Кілометрів зо три.

Голоси поволі стихли, чувся лиш звук кроків — мовби люди йшли по хрусткій кризі.

— ТФ-удар, — повторив Вітольд, розминаючи в долонях грудочку матеріалу печери.

— Помиляєтеся, — несподівано озвався басом похмурий Фарді. — “Молекулярне танення” — порушення молекулярних зв’язків речовини. Кіт! — раптом гукнув він. — То я піду?

— Йди, — глухо почулося згори.

Фарді, ні слова не кажучи, щез. Ми з Вітольдом перезирнулися і засміялися.

— Досить непривітний товариш… Поки вони повернуться, хоч розкажіть, що все це означає, - попросила я.

Стажист почав розповідати. Коли хвилин за десять повернулися Гнат і Дуглас, я в загальних рисах була ознайомлена із ситуацією.

Гнат підійшов до мене, повагався, але відвертість була сильною стороною його характеру, і він сказав:

— Вибач, Люціє, я гадав, що все буде готово і ти зможеш проконсультувати нас з деяких питань, але бункер з технікою не очищено, і, виходить, я взяв тебе із собою даремно. Звільнюся, подзвоню.

— Гаразд, — погодилась я. — Проведи, будь ласка.

Гнат мовчки провів мене до підйомника і на мить затримав мою руку у своїй. Але ж я бачила, що думки його були зайняті не мною. “Суперхомо”… Що це за лабораторія?

— Гнате, — мовила я тихо. — А це… небезпечно?

— По-моєму, не дуже, — усміхнувся він. — Не хвилюйся, я буду обережний. До зв’язку.

— До зв’язку. Чекатиму.

Я квапливо поцілувала Гната, і підйомник виніс мене разом з моєю тривогою у спечний день Ховенвіпу.