Непрохані гості

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ

Уже вдруге мене викликали в кабінет начальника відділу, разом Із Гнатом, зрозуміло, але звикнути до манери Лапарри розмовляти за такий короткий час я, природно, не встиг.

— Дуже цікаво! — сказав він, розглядаючи нас по черзі своїми прозорими, некліпними очима. — Яким чином “дракон” міг опинитися в того, хто стріляв? У наш час простіше дістати променевий пістолет, аніж ракетний карабін.

Гнат знизав плечима. Було видно, що його захопила якась ідея, одначе я був не настільки досвідченим фізіономістом, щоб розбиратися у виразі його обличчя. Та й розбиратися, власне, не було в чому: лице у Гната завжди спокійне, уважне і серйозне, і лиш іноді в очах змигують іронічні чи насмішкуваті вогники, а це свідчить, що у нього є почуття гумору.

— Ну, добре, — Лакарра вимкнув відеопласт, безкрайня савана, в центрі якої стояв стіл начальника відділу, перетворилася на кабінет з двома вікнами. — Ще одна загадка до сонму попередніх, причому тривожна. Давно ми не працювали по соціальні) небезпечних…

— Витік виключається? — швидко поспитав Гнат.

Лапарра спідлоба зиркнув на, нього.

— Не виключається, але малоймовірний. “Дракони” на Землі є лише в трьох місцях: у сейфах нашого відділу, в навчальному центрі Інституту Дальрозвідки та у Військово-історичному музеї, 3 наших сховищ витік виключається повністю, що стосується Інституту і музею… з’ясуйте. Чим швидше, тим краще. Тепер про наші подальші плани. Наскільки я зрозумів, ви не дізналися нічого нового про групу Шерстова…

— У нас було обмаль часу на ретельне розслідування, — сухо мовив Гнат. — Ближчим часом плануємо провести в Ховенвіиі пошук з допомогою великих комплексів. Крім того, виявлено цікаві деталі стосовно конфігуранта Зо Лі.

Лапарра зметнув угору брови.

— Пошук на БІІМах? На якій підставі?

— По-перше, тому, що Ховенвіп — це близько шести тисяч квадратних кілометрів гірського хаосу, і виявити точне місце базування “Суперхомо” іншим способом неможливо. По-друге, ми зі стажистом виявили залізницю неподалік місця загибелі чистильників; про неї ж у звіті експертів жодного слова, і це принаймні дивно; вони неодмінно мали помітити цю залізницю. По-третє, джерел інформації про вибух, що стався в тих місцях недавно, ми не маємо. Ніхто його не чув, але він був. Загадково близько від місця подій.

Гнат сидів так само непорушно, як і Лапарра, і я подумав, що вони дуже схожі, не зовнішньо — внутрішньо.

— Зо Лі втік із Симуширського медцентру ще в середині лютого, і відтоді його ніхто не бачив… крім свідків незвичайних аварій і катастроф, подібних до вибуху Сааремського орбітального ліфта. Не з’явився він ні на роботі, ні вдома. Експерти, які розслідували цю справу в січні, із Зо Лі не зустрічалися, бо була підозра про “бактеріологічне” зараження групи Шерстова. Зо Лі, як свідок, виявився непотрібний. У всякому разі, працівники спец-сектора перестали його шукати, передали справу медикам, а там документи потрапили у статистичний відділ, де і пролежали до приходу стажиста.

— Так, щодо Зо Лі ми тоді спрацювали погано, — погодився Лапарра. — Я поклався на помічників, а ті на медиків. Не було підстав не вірити висновкам комісії. Відомо, як поводився Зо Лі у медцентрі?

— Дуже мало. Він пролежав лиш п’ять днів і втік.

Лапарра підняв долоню.

— По порядку. Спочатку — хто він такий, біографічну довідку, потім усе інше.

Гнат обернувся до мене, ледь помітно підморгнув.

— Давай, варяже.

Я кашлянув, згадуючи пам’ятний мені візит до Симуширського центру нервових захворювань…

— Цікаво, — сказав тоді головлікар, розглядаючи мій сертифікат — срібний дискос із зображенням Землі в долонях і вибитим на зворотному боці ім’ям. — Адже Зо Лі — ваш співробітник?

— Зараз він… свідок, — вагомо проказав я і додав: — У дуже важливій справі.

Головлікар здивувався: вийшло це у нього добре.

— Хіба вам не повідомили?

Тепер здивувавсь я і стривожився водночас.

— Про що?

— Про те, що пацієнт Зо Лі втік з медцентру півроку тому. Він пробув у нас на лікуванні всього п’ять днів.

Такого повороту подій я не чекав і навіть, грішним ділом, недобре подумав про Гната: він же мав попередити мене. Я намагався зберегти гідність, але, угледівши сміховинки в очах головлікаря, зрозумів, що це мені не вдається зробити.

— Зо Лі був, здається, з другого відділу, — прийшов він мені на виручку. — В нього був такий же самий диск, але з іншою емблемою: в чорному колі маленький золотий чортик.

Зо Лі справді працював в іншому відомстві, - золотий чортик в чорному колі — емблема “Аїд”, але я вже не міг зізнатися головному лікареві, що сам поки що не перебуваю в жодному відділі і мій сертифікат — документ стажиста, а не рятувальника-професіонала. Земна куля в долонях — це загальна емблема УАРС, а емблема відділу безпеки — щит із зіркою в центрі.

— Зо Лі — працівник бригади “Аїд”, - сказав я, аби хоч що-небудь сказати. — Де ж він зараз?

Головний лікар медцентру розвів руками.

— Вибачте, по-моєму, це ви повинні знати, де він зараз. Ми того ж дня сповістили у ваше Управління про зникнення пацієнта. Сумніваюся, що ми будемо вам чимось корисні. Якщо хочете, поговоріть з лікарем, який лікував Зо Лі, це все, що я можу для вас зробити.

Я зітхнув.

— Мабуть, так. Як мені його знайти? Лікар ткнув пальцем в індикаторне віконце на панелі селектора.

— Шоллак на прийомі, - озвався злегка гаркавий чоловічий голос.

— Вацек, прийми гостей. Кімната двісті шість, — звернувся до мене головлікар. — Удачі вам.

Лікар, що лікував Зо Лі, був з вигляду таким же молодим, як і я. А очі мав веселі й зухвалі.

— Зо Лі потрапив до нас із клініки “швидкої допомоги”, - кинув він, умощуючи мене в крісло перед зовсім прозорим вікном-стіною, що виходило на бухту Броутона. — Йому потрібен був депрограміст, тобто психіатр, який лікує від нав’язливих, навіяних ідей. За п’ять днів, що він у нас побув, причин його хвороби встановити не вдалося, хоч у пацієнта був цілий комплекс маній.

— Маній? — перепитав я, спантеличений почутим.

— По-перше, він марив якоюсь надлюдиною на ймення Зеро, яку не можна випускати на волю. По-друге, йому здавалося, що за ним стежать, — так звана манія переслідування. По-третє, він усім доводив, що ні в чому не винен. — це комплекс неіснуючої вини. Ну і тому подібне.

— Як же йому вдалося вийти від вас у такому стані?

Шоллак зніяковів.

— Розумієте, неймовірно, але факт — він якимсь чином змінив параметри реєстраторів, що стежать за станом здоров’я, й автомати відчинили двері палати. Досі не збагну, як це йому вдалося.

Мені це також було дивним, але я розважливо промовчав. Не люблю виказувати невігластво в технічних питаннях. Я попросив інформацію про Зо Лі, яка малася в медцентрі, одержав кристали відео та реєстрокарту і пішов…

— Умгу, — невизначено мовив Лапарра, вислухавши мене. — Зо Лі марив надлюдиною… Чи це не твій “Суперхомо”? — І по хвилі: — У тебе все?

— Все, — сказав я, провинно опустивши голову.

— Мало. Неоперативно працюєте. Є давнє — йому близько двох десятків віків — прислів’я: “Роби все непоспіхом, ніби тобі ще жити тисячу років, але так ґрунтовно, ніби завтра помреш”. Тож ваші відправні точки: Зо Лі, “дракон”, лабораторія “Суперхомо”. Запитання є?

— Нема, — сказав Гнат, який, як і я, не бачив особливих причин для невдоволення начальника відділу.

У своєму кабінеті ми сіли на диван, замовили в барі традиційну нордику і стали неквапливо потягувати тонік, думаючи кожен про своє.

— Нічого я щось не розумію, — зізнався, зрештою, Гнат. — Стадія накопичення туману триває.

Він підвівся і поставив у бар порожні бокали.

— Сьогодні ти знову займатимешся Зо Лі. Спробуй дізнатися, де він тепер, що з ним, чому втік з лікарні, не закінчивши курс лікування… До речі, дивне ставлення у медицини до зникнення пацієнтів: лікарі повинні самі шукати Зо Лі, знайти і вилікувати. Але я це з’ясую сам. Ти ж, окрім усього іншого, довідайся про Зо Лі все, що можна, в його колег по загону. Для розшуків потрібен його фізичний та психологічний ідентифікат, а мені чомусь здається, що доведеться оголошувати щодо Зо Лі всеземний розшук. Можеш скористатися інформаційним каналом особливої терміновості, дозвіл на твою проводку по каналу одержиш через півгодини. Завдання зрозуміле?

Я подумав і замовив ще один бокал нордики.

— Невже інформація вцілілого свідка катастрофи така цінна? Його ж знайшли безтямним, що він може знати? Та якби він хоч щось і знав, то давно розповів би. І взагалі дивно, що цією справою зайнялися аж через півроку.

— От саме! — підняв палець Гнат. — Ось так, варяже. Неспроста начальство зацікавилося цією справою повторно. Треба нам з тобою поквапитися. Я постараюся домовитися з Центром підготовки далеких зоряних експедицій про надання нам кіберкомплексу БІІМ, і завтра ж прочешемо всю територію Ховенвіпу. Не дає мені спокою ота залізниця, на яку ми натрапили.

Я випив третю склянку напою і знехотя встав. Здавалося, що Гнат доручив мені найнезначнішу частину завдання, але висловлювати свої сумніви вголос не наважився.

— Тобі вітання від Деніз, — сказав я через плече уже на порозі. — Завітав би якось, вона там щодня жде твоїх дзвінків…

Я пильно глянув на Гната. По-моєму, я вперше побачив на його обличчі щось схоже на розгубленість. Але я казав правду: Деніз кожного дня запитувала мене про Гната.

Дорогою до архіву я прикинув, скільки часу знадобиться мені на виконання завдання, і згадав про це надвечір, коли подальші події показали, що вільного часу в стажиста менше, ніж йому хотілося б мати.