Непрохані гості

ГНАТ РОМАШИН

Вчені — фізик Суров і експерт техцентру Басилашвілі — виявилися людьми доскіпливими. Тільки надобід вони перестали тероризувати запитаннями мене і Лапарру, і обидва ми, зрештою, полегшено зітхнули.

— Спробуйте все ж спочатку дізнатися, чому Зо Лі стріляв у вас, — сказав Ян, кривлячись од головного болю. Для мене його недуга — новина, він ніколи не скаржився, а тут раптом зізнався…

— Добре, — сказав я. — В мене є деякі міркування щодо цього, перевірю — сповіщу.

По-друге, перекрийте разом з Дугласом підступи до “Суперхомо”, але так, щоб зі сторони це було непомітно. Підключаю до твоєї групи Дайніса і Видова. Третє: перевір відділ підготовки експедицій Дальрозвідки. Твій батько має рацію — витік інформації відбувається, найімовірніше, там. І останнє: будь готовий до тривоги за формою “Шторм”.

— Ого! — присвиснув я. — По відділу?

Лапарра знову зморщився, з силою потер скроні.

— Ні, по сектору. Не подобається мені кивок твого батька на космос. До чого тут події сторічної давності? Об’єкт “Зеро”? Ну, з цим я сам розберуся. Займайся своїми справами і швидше закінчуй “нагромаджувати туман”, час намічати вектор основних зусиль по “Демону”. П’ять днів — занадто малий термін для розслідування такої справи. Я кивнув, помовчав.

— Що у тебе з головою? Сподіваюся, нічого серйозного?

Лапарра криво посміхнувся.

— Пропонуєш “поплакати в жилетку”, так тебе розуміти? Дякую. З головою у мене справді не все гаразд, поболює, наслідок давньої травми… минеться. — Він підозріло глянув мені в очі. — Що, помітно? Маю поганий вигляд? З чого б це ти такий турботливий зранку?

Образливе запитання, але тон його забороняв ображатися. Лапарра явно був сьогодні не в формі, міг би і в “жилетку поплакати”, я б зрозумів. Батько якось сказав, що рятувальниками стають за покликом серця, а не з раціонального розрахунку і вже тим більше не через “романтику ризику”. Ще він сказав, що коли раптом запрагнеться відпочити від цієї роботи, значить, вичерпалися ресурси доброти, значить, пора йти з Управління. Яну ще далеко до того, однак турбота і підтримка потрібні і йому.

Він усе ще дивився на мене запитально, потім вираз очей у нього змінився, вони стали сумними і втомленими.

— Гаразд, іди, — пробурчав він. — Дякую за турботу.

Я вийшов з кабінету, несучи в собі зігріваюче почуття взаєморозуміння. Треба все ж поцікавитися у медцентрі, чи небезпечні його болі. Не може бути, щоб це було невиліковне.

У відділі я попервах сповістив сусідам приємну новину, що вони спільно зі своїми опер-гРУпами тепер перебувають у моєму безпосередньому підпорядкуванні. Дайніс і Аристарх не заперечували, чудово розбираючись, коли я жартую, а коли ні. Дайніса я зразу послав на Ховенвіп для блокування виходів і входів “Суперхомо”, а хлопців Видова відрядив на місця подій, що відбувалися в Америці, Атлантиці та Європі після трагедії на Ховенвіпі, для опитування очевидців пригоди з участю Зо Лі.

Стажиста я відіслав до Первицького, нехай попорпається в зведеннях Управління, можливо, відшукає ще кілька дивних аварій, подібних до аварії на Сааремському орбітальному ліфті.

— А ти, — сказав я сам собі, - вмри, але знайди причину ненависті до нас невідомого стрільця!

Лапарра був переконаний, що стріляв Зо Лі, але я поки що цієї впевненості не розділяв. Згадався термін “сфінктура” — коефіцієнт невідомості. “Сфінктура душі” Зо Лі мені також була невідома, але особистість його із розмов з колегами по роботі та з особової справи викликала симпатію, ніякої “психопатології” в його попередній поведінці не помічалося, та й сам рапорт головлікаря медцентру УАРС, де ми всі були на обліку, категорично стверджував, що Зо Лі нормальна людина, в роду якої не було виявлено хворих із спадковими порушеннями психіки.

Бентежили, щоправда, дві обставини: те, що лікарі знали генеалогію Зо Лі до певної межі, нижче якої пращури чистильника цілком могли виявитися хворими, і те, що в особовій справі чорним по білому було написано — “пассіонарність до влади”. Я погортав довідник і знайшов, що пассіонарність — це характерологічна домінанта, непереборне внутрішнє прагнення, частіше неусвідомлене, до здійснення якоїсь мети. Характеристика, що не вельми прикрашує людину, але й не така вже страшна, якщо працюють стримувальні центри, а в Зо Лі вони працювали… до катастрофи.

— До катастрофи, — повторив я. — А після? Травма голови — ось вам і причина порушення психіки! Несподіваний поворот до цієї самої “пассіонарності” до влади…

Пообідавши, я раптом згадав про об’єкт “Зеро” і вирішив навести довідки незалежно від Лапарри. Цікаво, чому батько пов’язав воєдино “Суперхомо” та об’єкт “Зеро”? Невже тільки через те, що компанія хвацьких хлопців з Пентагону обслуговувала всі військові лабораторії? І взагалі, що це за історія з об’єктом “Зеро”? Нічого такого раніше не чув…

Звичайно, можна було зробити запит в архіві і з кабінету, інформацію вивели б на стіл-дисплей, але мені захотілося побачити Деніз, і я пішов до архіву. В залі видачі документації було, як і завжди, велелюдно, і я з трудом знайшов вільний стіл. Набрав шифр запиту. Мені були потрібні дані з космічних досліджень початку позаминулого сторіччя. Марс, район Аргир, об’єкт “Зеро”.

…У дві тисячі дев’яносто шостому році працівники приватної космічної компанії “Демони мороку”, що співробітничали з військовими фірмами, зайнялися розробкою рудників рідкісноземельних елементів у районі Аргир на Марсі, наткнулися на глибині двох кілометрів на величезну, близько чотирьохсот метрів у поперечнику, кулю. Тобто спочатку вони не знали, що це куля, доки не просвітили породу. Автомати-комбайни, що прокладали штреки, зупинилися: водоплазмові бури не брали оболонку кулі. Оскільки ідеальна форма і невідомий матеріал оболонки об’єкта явно вказували на його штучне походження, відкриття було засекречено, і наукова громадськість Землі так нічого й не дізналася. Дослідження об’єкта “Зеро” вели спершу лабораторії компанії “Демони мороку”, а потім Інститут технології військово-космічних сил блоку капіталістичних держав. Результати досліджень канули в Лету, а рудник з об’єктом “Зеро” одного прекрасного дня злетів у повітря, і тепер на тому місці вирва діаметром близько чотирьох кілометрів. Ось і все.

Я перечитав повідомлення і вирушив на Ховенвіп. Дорогою досить прискіпливо перебирав варіанти — як могли співробітничати лабораторія “Суперхомо” та Інститут технології військово-космічних сил, але нічого путнього не придумав. Об’єкт “Зеро” не вписувався у події, що сталися через двісті років на Землі. Сам по собі він, звичайно, був дуже цікавий. Ідеальна куля, що майже дорівнювала за віком Марсу! Слід найдревнішого у Всесвіті розуму? “Зерно життя”, кинуте невідомими сівачами, яке не зуміло прорости за мільярди літ? Тут моя фантазія вичахла, уткнувшись у бар’єр штампів мислення, і я переключився на “реальну дійсність”, тим більше, що зустрів чимось схвильованого Дугласа.

— Ми все-таки зламали “Сейф”, - сказав він, ведучи мене лабіринтом підземного господарства “Суперхомо”, - але не врахували, що господарі дуже не хотіли, аби хтось сторонній у цей “Сейф” проник. Це, ясна річ, архів. Напханий згори донизу контейнерами. А в них — блоки касет магнітозапису, є документація і на папері, точніше, була. Ми відкрили один з непошкоджених контейнерів, усередині прах або порожні касети. Спрацювали пристрої знищення.

Ми підійшли до входу в “Сейф” — арка у вигляді злютованих у поцілунку динозаврів, вирізані лазерами двері з випуклими змійками, біля дверей робот-прохідник з набором лазерних насадок-сопел. Усередині кубічного приміщення, вкритого чарункуватою бронею метрів два завтовшки, місиво пластмаси і скла на підлозі. Запахи тут витали неапетитні, кислі та неприємні. В глибині приміщення люди в знайомих оранжевих комбінезонах встановлювали над одним з уцілілих контейнерів решітки гамма-голографа і невідому мені апаратуру. Контейнери сполучалися трубами пневмопошти та пучками кабелів. У кутку між ними я помітив нішу з двома темними пультами, розбиті екрани дисплеїв.

Дуглас сприйняв мою мовчанку як незадоволення і провинно розвів руками:

— Лазер — найпростіший і найшвидший спосіб, а часу в нас обмаль. Гриффітс дав добро, і ми… Код замка виявився занадто складним, при_ чому розрахованим на біологічні особливості якоїсь конкретної людини в минулому. Мабуть, тільки цей єдиний сторож і міг відчинити двері архіву ззовні… Спробуємо тепер дізнатися про вміст контейнерів, не розпечатуючи їх. Можливо, механізми знищення документів у кожного контейнера індивідуальні.

— Спробуйте, — зітхнув я; сказати мені більше було нічого. — Вихід тут лише один?

— Є і другий, схоже — аварійний люк. Замок там простіший, на електроніці, але живлення давно скінчилося, тож і там довелося б різати.

— І куди веде той коридор, од люка?

— Це, можна сказати, і не коридор зовсім, а природний лаз Він виходить у стіні обриву неподалік того місця, де вас обстріляли… загалом-то, варто уточнити…

Я замислився. Якась несформована думка набридливою мухою неспокою вторглася у мої роздуми. Контейнери… Десь тут я бачив подібні до цих… Стрілець з “драконом”… Вхід до архіву “Сейфа”… Ні, спочатку контейнери.

Я підійшов ближче, оглянув продовгуватий ящик. Лінія, що розділяла ящик на дві частини, якісь встромлені у неї циліндри, віконце з чорного скла, під віконцем сув’язь знаків і цифр і щось схоже на емблему: переплетені латинські букви О і О у чорному трикутнику.

— Такі контейнери два сторіччя тому застосовувалися для транспортування вантажів на модульних космічних кораблях, — сказав Дуглас, спостерігаючи за мною. — Ну що, показати, де виходить лаз із “Сейфа”?

Я з жалем випростався. Підсвідоме відчуття якогось відкриття зникло. Уже не вперше. Що ж, не треба насилувати пам’ять, думка повернеться. Вдома я поміркую над усім цим у спокійній обстановці.

— Веди, показуй.

Ми вилізли у досвітній ранок Ховенвіпу, і Дуглас показав мені печеру, де виходив на поверхню хід з архіву лабораторії. Сумнівів не було — саме з цієї печери невідомий обстрілював нас із Вітольдом з “дракона”. Збіг? Не може бути такого збігу, — якщо врахувати про-інформованість стрільця про справи на Ховенвіпі.

Лаз виходив за сто метрів од входу до печери на висоті близько метра, і я не звернув на нього уваги при першому огляді з Вітольдом після “знайомства” із стрільцем: мені з моїми габаритами пролізти в нього було б важко.

— Ви цей апендикс перевірили? — спитав я, зазираючи в лаз.

— Ні, - помовчавши, відповів Дуглас. — На об’ємній карті його видно виразно, чітко, по-моєму, він порожній…

— І все-таки перевірте, будь ласка. На всяк випадок.

Поблукавши з півгодини, ми нічого не виявили, але сам факт сполучення печери з найважливішим об’єктом лабораторії спонукав до подальших роздумів. Стрілець не хотів, щоб його застали на цьому місці, а можливо, і ховав щось у вузькому природному кам’яному коридорчику.

Покинувши Ховенвіп, я повернувся до того, що мені повідомив Дуглас про контейнери. Космічні перевезення… космодром на плато, поряд з підземеллями “Суперхомо”, залізниця, що з’єднує один з виходів із підземелля з космодромом — саме на неї я наштовхнувся в ущелині, до зустрічі з стрільцем. Значить, лабораторія все-таки була зв’язана з космічними дослідженнями. І з Інститутом технології військово-космічних сил. Я нараз згадав емблему на контейнері: чорний трикутник і букви О і О… “Демони мороку”, приватна космічна компанія по розробці радіоактивних покладів… і об’єкт “Зеро”…

— Гоп-ля-ля! — проказав я вголос, не звертаючи уваги на здивовані погляди перехожих.

У цю мить я був геній! Зв’язок “Суперхомо” й об’єкта “Зеро” існував! Точніше, лабораторія якимось чином була зв’язана з компанією “Демонів мороку”, а це вже свідчить багато про що… Цікаво, як батько зміг здогадатися про цей контакт? Інтуїція? Досвід? Сума знань? Ось кого, справді, можна назвати генієм… І чи не тому він дав операції назву “Демон”?

У відділі я трохи заспокоївся, шкодуючи, що дозволив собі розслабитися (вигук гоп-ля-ля!), і подзвонив Лапаррі.

Начальник відділу вислухав мене зовні спокійно.

— Усе? — запитав він, коли я скінчив.

Я кивнув, передчуваючи недобре.

— Чим я наказав тобі займатися?

— Стрільцем, відділом підготовки експедиції…

— Уже є результати?

— Поки що нема.

— Виходить, ти просто розтринькав час, цілих три години, на нікому не потрібне дублювання, я ж сказав, що займуся об’єктом “Зеро” сам.

Лапарра якусь мить дивився на мене похмуро, невдоволено, і я відчув, як у мене ростуть вуха, ростуть, ростуть, ними вже можна обмахуватися, і я кілька разів ляснув вухами себе по щоках: так тобі й треба, “генію”!

— Зв’язок лабораторії з “ОО” існував, — сказав нарешті Лапарра. — Можливо, і з об’єктом “Зеро” також. Твій батько здогадувався про це з самого початку Дій за планом, не відволікайся. І ось що ще: я дав орієнтування на фігуранта всеземного розшуку Зо Лі, але застосував обмеження. Як казав Гілле: “Вільний чорт кращий за зв’язаного ангела”. Затримувати Зо Лі не треба, при виявленні встановити лиш спостереження. Це на випадок, якщо наткнетеся на нього ви.

Я сумовито похитав головою.

— Навряд чи він дозволить водити себе. Судячи з усього, він у чудовій формі, екстрасенс і майстер конспірації… - Подумавши, додав: — Ідеал для розвідника-контактера.

— Хіба в Управлінні немає оперативників з такими даними? Ось і виділи в групу спостереження кращих. У тебе все?

Я кивнув, і Лапарра відключився.

“Так тобі й треба!” — подумки повторив я сердито. Хоча, якщо розібратися, б’ють мене не за те, що винен, а за те, що попався. Не треба було зразу лізти до Яна зі своїми “геніальними” передбаченнями, він не дурніший за тебе і працює поки що швидше… Отже, щодо стрільця маємо на сьогодні “зеро” інформації, займемося відділом підготовки.

Я набрав телекс Первицького, і в цю мить подзвонив Кіт Дуглас. Я інтуїтивно збагнув — неспроста. Очевидно, начальник групи чистильників вирішив реабілітувати “Аїд” в очах спец-сектора. Цікаво, що вони ще там відкопали?

— Ми перевірили відгалуження печери, що веде до запасного люка “Сейфа”, - почав Дуглас без усяких передмов. — І майже біля самого люка знайшли ось це, — він відступив убік і показав на невеликий футляр якогось приладу. Прилад мав циліндричну форму, на одному його торці кріпився чорний рупор, на другому — дві мініатюрні шкали, верньєр і сенсорна клавіатура.

Дуглас зачекав, поки я надивлюся.

— Це не забутий працівниками лабораторії прилад, як ми гадали спочатку, а сучасна штучка. Всередині кристалічна начинка, молектронна діафрагма, чіпи, резонатори МД… Коротше, це широкодіапазонний радіопередавач з програмним управлінням. Надіслати?

— Неодмінно!

Дуглас здійняв угору стиснутий кулак і зник, їй-бо, приємний хлопець. І я подумав, що Ян налаяв мене недарма. Тільки з таким козирем, як знайдений передавач, я міг іти до начальника відділу з повідомленням. Ні, справедлива приказка: один раз поспішив — сто разів розкаєшся. Отже, знайдено причину чи одну з причин, чому стрілець відкрив по нас з Вітольдом стрілянину. Ясно, що він хотів проникнути у “Сейф”, тобто архів лабораторії. Але не встиг. Ми його сполохнули, коли добирав код до електронного замка люка, не відаючи, що той замок уже без струму. Врешті-решт ми вийшли на реальний слід, за яким можна буде відновити картину подій тих днів.

Я знову набрав номер Первицького, довідався про стан справ у стажиста і став чекати, коли принесуть знайдений у печері передавач.