Непрохані гості

ГНАТ РОМАШИН (продовження)

З батькового кабінету я одразу ж попрямував до центру оперативного управління і там увімкнув свій “мен-вумен”. З цієї хвилини завдання, що їх здійснювала служба УАРС, відсунулися на другий план, а всі відділи повинні були відпрацьовувати мої накази в першу чергу.

Первицький був уже там, і Дайніс, і Аристарх, який повернувся з Торжка, і керівник спецсектора Стево Інджич. Не було з-поміж них лише Лапарри, але коли б він і з’явився, то я також зараз, як і всі інші, очікував би його команд. Позаяк координатором тоді був би він.

— Увага! — сказав я і майже наочно побачив це слово, здатне приборкати вулкан. — Аристарху, піднімай свою команду, забери в Басилашвілі в лабораторії готові Демон-індикатори і вилітай у район Рибінського озера на патрулювання. Звичайних патрулів поверни на бази,

Видов мовчки вийшов.

— Які новини з Ховенвіпу? — обернувсь я до Дайніса.

— Майже ніяких, — відповів той. — Доведено зв’язок лабораторії з Інститутом технології військово-космічних сил. Чистильникам вдалося відшукати й прочитати ще два вцілілі документи з архіву, але це всього лиш історія відкриття Демона на Марсі. Остання надія на напівзруйнований контейнер. Я подумав, що ця інформація не являє собою оперативного інтересу, і не вніс її у щоденний бланк-повідомлення.

— Залишаєшся з групою в резерві… Викликаю транспортну інспекцію Євроцентру.

— Євротранс на зв’язку, — відізвався голос чергового диспетчера транспортної інспекції.

— Негайно відмінити польоти всіх транспортних засобів над територією Російських рівнин до особливого розпорядження! Як зрозуміли?

— Зрозумів, виконую.

— Викликаю відділ охорони середовища ВКС.

— Відділ на зв’язку, — почувся строгий жіночий голос.

— Дві доби тому Управління аварійно-рятувальної служби видало наказ на планетарний контроль атмосфери. Чи є дані?

— Хвилинку… Ваше замовлення було продубльовано Європейському метеоцентру?

— Так. Ви використовуєте різні методи контролю.

— Маєте рацію, дані є. На висотах двісті п’ятдесят і триста дев’яносто два кілометри зафіксовано магнітні аномалії лінзоподібної форми. Структуру не з’ясовано, експерти продовжують роботу. За порівняльними характеристиками аналогій з природними, рівно як і з штучними, утвореннями вони не мають. Це точно доведено.

— Чому не повідомили про це раніше?

— Замовлення вашого Управління надійшло з позначкою “пошук небезпеки”, а магнітні лінзи не являють собою небезпеки.

Я вилаявся про себе. Сам винен, треба було простежити за видачею замовлення особисто. Чорт би забрав пунктуальність експертів ООС! Можливо, це й не Демон, а напевне, щось пов’язане з ним. В атмосфері Землі давно не відкривали аномалій такого типу.

Стево Інджич дивився на мене допитливо, з цікавістю, і я зрозумів значення його погляду: до нинішнього дня він знав мене тільки як інспектора, пов’язаного з Дальрозвідкою, причому за оцінками Лапарри і Первицького, а не особисто. Те, що я став координатором операції, для нього несподіванка. Втім, я також знаю його не вельми, коли я три роки тому йшов на пошук, начальником спецсектора була інша людина. Добре, хоч не втручається, і на тому спасибі.

— Передайте координати лінз на крейсер УАРС “Сташевський” і в ТФ-лабораторію в Двінгелоо. Параметри каналів зв’язку вам зараз повідомлять. — Я відшукав очима Первицького і жестом дав зрозуміти, що треба зробити. — Викликаю центр системи СПАС.

— СПАС-центр на зв’язку.

— Звіт за останню добу.

— Хто робить запит?

— Ромашин, відділ безпеки.

— Неподобство триває, камраде Ромашин! СПАС не може працювати ефективно! — голос різкий, з дифтонгами у ніс, мова швидка, з ковтанням закінчень; власник такого темпераменту неодмінно має жестикулювати. Мабуть, індієць. — На аварійних частотах кожної години шумове відлуння! Займіться цим мерщій, прошу вас.

— Зрозумів. До вас зараз прибудуть спеціалісти. — Я нахилився до Інджича. — Викличте Басилашвілі та експертів з ТФ-зв’язку, нехай пометикують над аналізатором шуму в математичній моделі. Потрібно дізнатися бодай про вектор невідомих ТФ-передач… Викликаю флагман флоту-два “Сташевський”.

— Тут, — відізвався “не за статутом” командир крейсера Гриша Корж.

— Ваші інженери також повинні “слухати” ТФ-відлуння на аварійних частотах.

— Слухають.

— Перевірте, чи не є це наслідком сигналу на надзвукових частотах. У вас же є трасери, що працюють на всіх мислимих регістрах частот…

— Не на всіх, але зробимо.

Я побачив жест Первицького: рука в кулак, палець угору — він хвалив ідею. Я і сам відчував, що думка слушна, але радіти власним вдалим думкам — це снобізм.

— За півгодини буду у вас, — додав я і вимкнув “мен-вумен”.

Віом перед нашим сектором загального пульта показував Землю з висоти ста п’ятдесяти кілометрів — спокійна, сотні разів бачена картина, Лиш придивившись, можна було помітити кілька штучних тіл: супутники контролю погоди і зв’язку, станцію СПАС, крейсер аварійно-рятувальної служби, кілька орбітальних ліфтів, кільця енергопередавачів. Ніщо не свідчило про концентрацію над Європою людських зусиль, скерованих на пошук Демона, хіба що присутність крейсера на таких низьких висотах. У розриві хмар вигулькнув затушований синню контур Європи.

— Тепер чекати? — запитав Первицький.

— Тепер діятимемо, — заперечив я і махнув Дайнісу: за мною.

— Хвилинку, — втрутився зрештою Інджич. — Вам потрібен помічник для підстрахування. Судячи з вашої рішучості, ви можете поміняти статус-кво керівника операції на статус-кво виконавця.

— Якщо цього вимагає ситуація, — погодився я. — Ви маєте рацію, нехай помічником буде Анатолій Первицький, він чудово обізнаний в деталях операції.

Первицький хотів було зробити протестуючий жест, але стримався. Його відмова у ситуації, що склалася, була б двозначна.

На “Сташевський” я прибув через п’ятнадцять хвилин. Починалися кардинальні події, і крейсер був найбільш підходящим щодо рухливості й мобільності центром зв’язку та управління силами УАРС.

— Повідомлення з Двінгелоо, — зустрів мене Корж у командному залі: — Джерело ТФ-шуму знаходиться в атмосфері Землі. Чи не ті магнітні лінзи?

— Цілком може статися, — сказав я, проходячи до низького пульта команд. — На Демона, щоправда, вони не схожі, але, можливо, це ті самі, хто прилетів за ним? — Я підключився до каналу зв’язку “мен-вумен”. — Анатолію, дізнайся, що там з Яном, де він. Може, знадобиться його консультація. Ну, а у вас що? — Я знову повернувся до мовчазного командира крейсера.

— Точно запеленгувати джерело ТФ-передачі неможливо, сам знаєш. Щодо вищих частот ти мав рацію — сигнал передається десь у гіпердіапазоні, й навіть наші трасери не придатні для його розпізнавання. Нічого подібного ні експерти, ні спеціалісти з ТФ-зв’язку не зустрічали, навіть теоретично не розв’язані проблеми передачі такого сигналу! Можливо, телескоп у Двінгелоо захопить бодай краєчок діапазону? У них апаратура потужніша.

— Нехай зроблять усе можливе.

Я згадав сліди Демона: двічі ізотопну воду, яка не зустрічається ні на Землі, ні в глибокому космосі, “зону Лілова”, будівлю в Торжку. Тепер цей незвичайний сигнал. Також його “слід”? Чи двійник Зо Лі перемовляється з “начальством”? Чи з кимсь іще тут, на Землі або в Сонячній системі?

— Магнітні лінзи ми виявили, — провадив далі Корж. — їх дві, й обидві повільно кружляють над північною частиною Європи. Пробуємо прозондувати. Щоправда, там крутяться модулі ООС, вивчають, сказати б.

— Модулі повернуться на Землю. Якщо лінзи являють собою природні утворення, час на їх вивчення в експертів та вчених іще буде, а якщо лінзи пов’язані з Демоном… Відділ комунікаційної служби УАРС, на зв’язок.

— Відділ на зв’язку, — озвався чоловічий голос. — Термінове повідомлення. Фігурант усе-земного розшуку Зо Лі нині перебуває в Угличі, веде спостереження.

— Ось і наш час настав, — сказав я, глянувши на Дайніса. — Ти готовий?

В спокійних очах Дайніса я прочитав: міг би й не запитувати. Дивовижна людина, за жодних обставин його не змусиш хвилюватися і поспішати. Повільний, але надійний.

— Анатолію, — покликав я, уявляючи, як усміхнеться зараз Стево Інджич. — Я йду на захоплення Зо Лі. На цей час ти головний. Як мене зрозумів?

— Зрозумів. Не ризикуй. Зо Лі нам потрібен не більше, ніж ти.

— Спасибі. До зв’язку.

Я боявся, що втрутиться батько, він також чув усі переговори і міг втрутитися в будь-яку хвилину, але він промовчав.

За чверть години ми з Дайнісом виходили з таймфагу Углича, де на нас чекав співробітник відділу комунікаційної служби, що назвався Валентином.

— Ми засікли його в Торжку, — сказав Валентин, зростом вищий за мене, тонкий, гнучкий і незграбний на вигляд, схожий на початківця-баскетболіста. — Вели до Новгорода, ледь було не загубили, здатність до “гри в піжмурки” у нього неймовірна. Зараз він перебуває в кафе “Ідальго”, п’є сік. Таке враження, буцімто він когось жде. Саме тому ми не стали брати його самі й подзвонили вам.

— Зрозуміло. Що ж, запитаємо в нього самого, кого він жде…

На вулицях Углича, де вишикувалися столітні тополі, я з подивом побачив старовинне авто в супроводі зграйки велосипедистів.

— Сьогодні тут гостює автосалон “Мода-19”, - пояснив Валентин.

— Кафе далеко звідси?

— За три квартали. Не турбуйтеся, не втече, не зникне.

— Тепер так, — сказав я, перевіряючи, як сидить на мені костюм рятувальника. — Я піду до нього один. Дайнісе, ти будеш позаду, на під-страховці, кроків за тридцять. До кафе не заходь, поки не подам сигнал. Нічого не вживайте без наказу. Мікро не забув?

Дайніс показав на кнопку мікроприймача за вухом. Значок своєї рації я начепив на кишеню сорочки, для страховки прикріпив другу — у вигляді родимки — над верхньою губою, і ми рушили.

Кафе “Ідальго” (досить екзотична назва для древнього Углича) розташоване біля церкви (Успенської, або “Дивної”, як я дізнався згодом). Будівельники спорудили його у формі рицарського шолома. Здалеку, можливо, кафе і схоже було на шолом, але зблизька воно нагадувало застінок чи тюрму. Щоправда, внутрішнє оздоблення кафе цілком компенсувало вади його зовнішнього вигляду.

Два зали були невеликими, затишними, “в міру” людини, тобто поєднували в собі риси старовинних харчевень із сучасним обладнанням та оснащенням.

Зо Лі самотньо сидів у малому залі, хоч міг пити сік і їсти морозиво на відкритій веранді в оточенні беріз та кленів.

— Дозвольте? — мовив я, беручись за спинку стільця.

Зо Лі підвів голову.

— Давно на вас чекаю, Ромашин.

Я сів. Зо Лі підсунув до мене бокал з мерехтливим рубіновим соком. Бокал був старовинний, масивний, під російське скло середини дев’ятнадцятого сторіччя, на гнутих боках було вигравійовано зображення вершника з шаблею. Я відпив ковток і поставив бокал на полірований квадрат столу.

— Чому ви ховаєтесь від нас? — запитав я, розглядаючи обличчя Зо Лі, безпристрасне, непорушне, холодне. Важкі повіки, чорні брови в хижому вигині, непроникні очі — прикметне загалом-то лице. Чим же ти здивуєш нас цього разу, колишній чистильнику, працівнику “Аїд”?

Те, що Зо Лі “справжній” — не КОТ, я визначив одразу, ще з порога, з допомогою мікро-апаратури костюма: знадобилась, як я і передбачав.

Зо Лі був зібраний, зосереджений і небезпечний, і це я вгадав безпомилково, за манерою триматися, вільно, розкуто, за скупими рухами, лаконічною мовою та іншими прикметами, які часом видимі лише для підсвідомості.

— У мене не було часу пояснити вам усе спочатку, — заговорив Зо Лі. — Між іншим, родимки у вас раніше не було.

— Це рація. Зняти?

— Навіщо? Напевне, у вас є дубль, а то й два. Не бентежтеся, на вашому місці я вчинив би точно так само. Я гадав, що встигну підкорити Джина раніше, ніж ви спохопитеся. Але самому знайти заново спосіб управління ним неможливо. Навіть мені. А документи “Суперхомо”, в яких було описано спосіб управління, ви примудрилися проґавити, віддати тому, хто за ними повернувся. До речі, до катастроф я не причетний, як ви самі розумієте, я стежив за Джином.

— Ми інакше міркуємо.

— Знаю, але помилятися — то ваша справа.

— Ви не відповіли на запитання, чому ховаєтеся від усіх.

— Тому, що боюся, — спокійно вирік Зо Лі, - За мною полюють.

- “Інспектор”?

— Що? Чому інспектор? Ні, я називаю його інакше — “Аладдін”. Пам’ятаєте древню казку? А хто казав про “інспектора”?

— Стажист. Він урізався в Демона.

Зо Лі помітно посміхнувся.

— Назву, одначе, ви вибрали вдалу. Нехай буде Демон, хоча назва “Джин” відповідає його призначенню. І ваш стажист зостався живий?

— На щастя, так. Незрозумілим чином він одержав інформацію про Демона і передав усе, що запам’ятав, у тому числі й про “інспектора”. Тільки не вдавайте, що не знаєте, про що мова.

Зо Лі похитав головою.

— Я здогадуюся, про що ви кажете. Не забувайте, що сприйняття Демона у різних людей різне. Аладдін, або “інспектор”, хоче увімкнути Демона, але той чомусь чинить опір, мені це незрозуміло, адже це їхня річ… чи не річ, не знаю, як назвати.

— А ви також хотіли б увімкнути Демона?

Зо Лі відпив ковток соку. Рука його ледь помітно тремтіла.

— Хіба незрозуміло? Влада над Джином дає владу над світом! Хто не хотів би стати володарем доль Всесвіту, його головним творцем, богорівним?

Я відкинувся на спинку крісла.

— Даремно іронізуєте, багато хто думає про вас саме так.

Очі Зо Лі стали зовсім холодними.

— Я майже не утрирую. Багато що на Землі слід було б змінити, поліпшити, і я міг би це зробити. Що стосується влади… Влада — дивна штука; якщо її немає — її домагаєшся, а коли домігся, виявляється, що придбав значно менше, ніж розраховував, чому віддано сили… І все ж мені вона не завадила б! Упевнений, я зміг би розпорядитися нею на благо”…

Він був упевнений, а я ні. Тепер стало особливо помітно, що ця людина хвора. Удар по психіці при зіткненні з Демоном все-таки не минув для нього безслідно. Пасіонарність до влади в наочному вираженні… Володар Всесвіту! Творець… Бог! Поліпшити дещо на Землі!.. Нісенітниця якась! Так, наламав би він дров, заволодівши Демоном!.. Якщо тільки слава про Демона відповідає істині.

Тіло моє раптом пойняв нервовий дрож.

— Ясно, — сказав я, прикидаючи, як простіше знешкодити Зо Лі.

Він був озброєний: на правому стегні у нього лежав “універсал”, готовий до бою, а в манжети куртки вмонтовані сіточки паралізаторів. Крім того, у нього був інграв, а біля ноги стояв кейс, також, мабуть, не порожній. Гаразд, подивимося.

— Чому б вам не розповісти все, що ви знаєте про Демона, спеціалістам? Ваша допомога була б доречна. А якщо ваш протеже увімкне Демона на свій розсуд? А тим паче на руйнування? Уявляєте, що може статися?

Зо Лі знизав плечима.

— Якщо не увімкнув досі, не увімкне й надалі. Ви професіонал і добре розумієте ситуацію. Такий шанс дається лише раз у житті, й не скористатися ним може тільки повний ідіот. Мені і так довго не щастило, мало хто цінував мій досвід і знання. Але вас я також недооцінив.

— В Управлінні? — я доторкнувся до місця на шиї, куди вдарив Зо Лі. — Навіщо ви напали?

— Мені потрібна була схема підземель “Суперхомо”.

— Ми так і передбачали. А на Ховенвіпі? Стріляли, щоб відлякати і встигнути сховати передавач?

— Ви виявилися занадто оперативними. Але наскільки мені відомо, ви нічого на Ховенвіпі не знайшли?

— Якби не викрали документів, ми знали б більше. Про сутність Демона тільки починаємо здогадуватися, а здогадки — не факти. Та й словам стажиста, чесно кажучи, мало віри.

— Якраз йому й можна вірити. Він, як і я, цілком випадково вліз у “нервовий вузол” — око Демона, звідси його “раптове осяяння”. Йому поталанило: якби вхромився на десяток метрів убік, не залишилося б і пилу!

Я подумки подякував Його Величності Випадку за втручання в долю стажиста: ніколи не простив би собі його загибелі!

— Отже, Демон — Джин. Яким чином він діє? Які способи “зміни” реальності?

— А навіщо вам пояснення? Головне — він здатний це зробити. Згадайте “зону Лілова”: абсолютно чуже, незвичне, незрозуміле… Але ж це всього-на-всього вікно у світ Демона, в його таємний дім. Демон, як я вже казав, іграшка не з нашого космосу. І хтось повернувся за ним — забрати назад. Ви бачили його могуть, а він же й справді спить. Вимкнений, розумієте? І живиться у сні… Ех, якби я зміг добрати ключик до його управління! Він же був керований, власники “Суперхомо” знали це і залишили записи, а ви бездарно дозволили моєму конкуренту знищити намацану ними формулу. Це зовсім інший шлях управління, ніж той, який я знаю — з допомогою біополів, емоцій… Але я поки що не втрачаю надії.

У кафе заглянула молода пара і пройшла на веранду. Зо Лі лишився непорушний, тільки очі звузилися, я поспішив його заспокоїти:

— Випадкові гості, на зустріч ішов я сам.

— Ну, в це я не вірю, оскільки довкіл кафе давно чергують ваші люди. Я міг би уникнути спостереження, але вирішив улаштувати зустріч. Сподіваюся, ви не станете затримувати мене силоміць? У вас іще є запитання?

— Усе ж подумайте, було б краще, якби ви розповіли нам усе по порядку в Управлінні.

— Немає бажання, та й часу.

— Боюся, вам тепер буде важко зникнути від наших людей. Чесне слово, незрозуміло, як вам удавалося водити за ніс нас так довго. Чи мав рацію начальник відділу Ян Лапарра, коли казав, що ви заволоділи фактором “Д”, який побільшує ваші природні можливості?

— Цей фактор — інформація Демона, хоча, повторюю, мене недооцінювали в “Аїд”, недооцінюєте й ви.

Я помовчав.

— Чому ви боїтеся двійника?

— Тому, що він небезпечніший за Демона. Тому, що він байдужий до мене, до інших людей, до Землі, до того, що ми створили і що цінуємо. Останнім часом ви стали заважати йому метушнею навколо Демона, і він може втрутитися,

Я похитав головою, згадуючи відтворення “невідомим доброзичливцем” будівлі в Торжку.

— Ви не менш байдужі, ніж він, хоч і намагаєтеся виглядати привабливіше, людяніше. Хтось прагнув відновити зруйновані Демоном пам’ятки старовини в Торжку, ви були там?

— Був, але я здивований, як і ви. — Зо Лі заквапився, з кейса біля його ніг почувся переривистий писк. — Вийшов мій час, скінчився. Хочу дати пораду. — Зо Лі повагався трохи. — Врахуйте все, що я розповів про Демона. Якщо хочете справитися з ним — спробуйте прорватися в нього крізь “око” і ввімкнути “контур гуманізму”, поріг спрацювання якого найбільш близький людській емоціосфері, найсильнішим людським емоціям — ненависті й коханню. Але не промахніться, бо тоді — смерть!

Час було закінчувати розмову, але Зо Лі ще не сказав, навіщо шукав зустрічі зі мною. Втім, якщо його непокоїть “конкурент”, то чи не тому, щоб просити прибрати його з дороги? Чи не просити, а хоча б натякнути?

— Навіщо ви чекали на мене?

Зо Лі відірвав погляд од бокала, який вертів у руках.

— По-моєму, ви здогадуєтеся. Мій двійник може увімкнути Джина в першу-ліпшу хвилину, і я прийшов попередити вас про це. Я не такий небезпечний, як він.

Мені стало смішно і сумно, хоч я ні на мить не послаблював боєготовності. Ех, хлопче, хлопче, даремно ти піддався зоологічним атавізмам психіки: егоїзму, прагненню влади, нетовариськості, байдужості до чужого болю. Адже потім пошкодуєш, що дозволив взяти гору над собою… І все ж ти не все сказав, хоч і намагаєшся виглядати відвертим. Скоріш маю рацію я, і не ми заважаємо твоєму “конкуренту”, а ти сам, інкше ти не прийшов би до нас “із попередженням”…

— Гаразд, ми подумаємо, — спроквола проказав я. — Ще запитання, останнє: яким чином ви вгадуєте, де з’явиться Демон?

— Я не вгадую, — відповів Зо Лі, до чогось прислухаючись, — Я бачу. В мене добре розвинена екстрасенсорна система, а після зіткнення з Демоном чутливість до пси-випромінювання ще більше зросла. У верхніх шарах атмосфери Демон дрейфує волею геомагнітного поля і при цьому майже невидимий, але згодом настає фаза живлення, і він опускається на поверхню Землі, де щільність енергії на порядок вища, інтенсивніша.

— Він схожий на гігантську котячу лапу?

о Лі заперечливо хитнув головою, на його обличчі раптом відбився неспокій.

— Це випромінений ним привид, міраж. Насправді він не має певної форми і стає видимим тільки в момент повного насичення, та й то на короткий час.

Зо Лі напружився і раптом повернув голову до дверей. Він не повинен був цього робити, знаючи, чого можна чекати від мене, і я не міг не скористатися випадком.

Не знаю, коли він устиг витягнути з кобури пістолет, але він був уже в руці Зо Лі. Пістолет я вибив і навіть “зв’язав” одну руку чистильника прийомом “батіг”, але Зо Лі — як-не-як мав золотий пояс з тайбо — відповів мені немислимим “косим флінтом”, і я гепнувся на стіл, збивши бокали на підлогу. Ніяк не доберу, чому він не застосував паралізатори, що вмикаються від думконаказу.

Миттю підвівшись, я побачив, що Зо Лі відступає до стіни кафе, білий, як вата, а на нього йде беззбройний Дайніс, і з веранди в зал біжать допитливі відпочиваючі.

— Просив не заважати, — сказав Дайніс зчужілим голосом — Спрацює в мінус — рознесе!.. Попереджував — вам погано… всім погано… тобі першому погано…

Рука Дайніса, потягнувшись до Зо Лі, видовжилася. Зо Лі зблід ще більше, хоч і так було вже далі нікуди, упав на коліна. І я збагнув, хто це: таємний “конкурент”, двійник, ворог… Утім, чому “ворог”? — подумалося. В цю мить я вже падав на підлогу і вистрелив з “універсала” не прицілюючись між лже-Дайнісом і Зо Лі…

Що було далі, пам’ятаю туманно.

Постріл розніс стіну кафе з баром, закричали люди… Лже-Дайніс перетворився на промінь світла і зник, у двері вскочив справжній Дайніс, за ним — Валентин та співробітники відділу комунікаційної служби. Зо Лі кудись зник, скориставшись метушнею. Ми вискочили з кафе. Примчалися швидкольоти спостерігачів. Щось пищав “мікро” у вусі… Я прислухався — голос батька:

— Усім, усім, усім! Управління оголошує тривогу за формою “Шторм”! Рятувальному флоту-два і флоту-три — старт! Забезпечити прикриття Європейського материка з повітря!

Дайніс потягнув мене за рукав, показуючи кудись угору.

— Поглянь, що це?

І я побачив слід Демона…