Непрохані гості

ГНАТ РОМАШИН

О третій дня я згадав про свою пропозицію, яка вимагала перевірки, і, внутрішньо її відкидаючи, все ж вирішив перестрахуватися.

— Залишаю вас самих, — звернувся я до сусідів по кімнаті, зайнятих зранку розрахунками й моделюванням якоїсь аварійної ситуації. — Набридли ви мені за день гірше гіркої редьки.

— Чув? — підвів голову від панелі драйвера один з інспекторів, Дайніс Пурнієкс, флегматичний, білявий, у розхристаній на грудях сорочці. — Вони ерудити. Вони знають старовинні приказки. З чого б це ми їм набридли?

Вони, очевидно, відвикли одержувати від начальства докори в неоперативності, - докинув суворий Аристарх Видов, знімаючи з голови сітку емкана.

— Ну й обізнаність у вас, — я з цікавістю глянув на Видова. — Прямий зв’язок з бункером начальника відділу?

— Стараємося, — відповів Дайніс.

— Тебе сьогодні шукали. — Аристарх акуратно засукував рукави сорочки. — Дуже вродлива жінка.

— І як же ту загадкову вродливицю звати?

Аристарх перевів погляд на товариша.

— Люція, — мовив Дайніс.

Я лиш знизав плечима: знайомих жінок з таким ім’ям у мене не було.

У цей час м’яко прозумерив координатор зв’язку кімнати: він був увімкнений постійно і знав координати всіх співробітників відділу.

— Ромашин Гнат, на вас чекають у приймальному холі біля першого ліфта, — почувся ввічливий баритон автомата.

— О! — випростався Дайніс. — Вона…

— Та ну вас! — Я наблизився до пульта координатора, перевірив односторонній зв’язок з холом, сподіваючись дізнатися, хто мене викликав, але біля першого ліфта було багато людей.

— Цікаво… Ну, я пішов.

— Тільки не захоплюйся, — серйозно порадив Дайніс. — Не то зірвеш строки виконання основного завдання.

Співробітники, заусміхавшись, перезирнулися.

— Гаразд, друзяки. — Я також усміхнувся, здійняв догори кулак і вийшов.

У величезному холі, оздобленому під інму — китайське “дерево з туманними картинками” і кріїп — іскристий місячний базальт, до мене, озираючись навсібіч, підійшла надзвичайно красива жінка. Смаглява, зі станом і грацією богині, волосся, перехоплене біля потилиці рубіновим обручем, вільно спадало на спину до пояса. В очах то спалахував, то гаснув зухвалий вогник, губи всміхалися.

— Гнат Ромашин?

Короткий, оцінюючий погляд. Я мимовільно випростав плечі й поглянув на свої штани.

— Вгадали.

— Не впізнаєте?

Я пильно придивився до її обличчя.

— Прошу вибачення, не впізнаю.

— Сааремський пляж, пошкоджений швидколіт, пілот…

— То це ви?!

Жінка залилася сміхом.

— Мене звати Люція, Люція Чікобава. Зодягнена я тоді була інакше, та й ви, мабуть, поспішали. А я вас, хоча й з трудом, але все ж відшукала. Адже я у вас тепер у боргу?

— Скоріше не у мене — у моєї професії. До речі, яким чином ви опинилися над пляжем у швидкольоті?

Люція злегка поморщилася.

— Випадково. Я пілот-випробувач. У ту мить, коли на ліфті трапилася аварія, я саме пролітала над зоною вибуху. Безглузда випадковість! Наша база в Оріїссааре, за шістдесят кілометрів од орбітального ліфта. Я могла б відхилитися в той чи той бік, а взяла саме туди…

Вона помовчала.

І все-таки вам пофортунило, — сказав я. — Могло бути гірше, якби зачепив вас вихлоп стовпа ліфта.

— Так, могло бути гірше, — погодилася Люція. — Ви квапитеся? Не заперечуйте, я відчуваю, коли кажуть нещиро. Увечері ви вільні?

— Та… н-ні… втім, не знаю.

— Відповідь точно за формулою, — всміхнулася вона. — У рятувальника не буває вільного часу. Мені казали. Що ж, я подзвоню, телекс мені тепер відомий. Маю ж якось я віддячити рятівникові?

Люція глянула мені у вічі, повернулася і, легко орієнтуючись у метушні холу, попрямувала до ескалатора. Я мовчки дивився їй услід, однаково спантеличений як появою незнайомки, так і її красою. Треба було, звичайно, провести її, але я згадав про це лише тоді, коли вона зникла.

Я піднявся на сьомий горизонт Управління, в зал таймфагу.

Станція таймфагу займала весь сьомий горизонт південного крила приміщення. Оскільки працівникам Управління доводиться звідси відлітати у всі точки земної кулі та за її межі — на планети Сонячної системи й до інших зірок, то й станція пасажирського ТФ-сполучення була найбільшою з існуючих: зал таймфагу займав площу тридцять тисяч квадратних метрів, і розміщалось у ньому півтори тисячі кабін.

Я відшукав вільну кабіну, набрав код Москви і за якусь мить вийшов із таймфагу Басове, на майдані Слави. Від майдану до мого двадцятиповерхового будинку йти півгодини, але я все ж узяв швидколіт — у серці заворохобилася тоскна, як негода, тривога.

Матері вдома не було, батько у вітальні розмовляв по віому.

Я пройшов у свою кімнату, відчинив стінну шафу. Переклавши з кутка в куток віброласти, флайтінг для глибоководного полювання, пакет надувного човна з балончиком газу, мундир ветер-майора, який так і не віддав однокашнику, і, тихо присвиснувши, втупився очима в порожню нішу: “дракона” у шафі не було.

— Прийшов? — досить оригінально відреагував батько, з’являючись на порозі. — Що шукаєш?

Я оглянувся.

— Тату, ти з моєї шафи нічого не брав?

— Нічого, це ж твоя шафа. А що сталося? Чому ти такий заклопотаний?

— Розумієш… — я почухав потилицю. — Додому з польоту я заявився у всьому бойовому… трофеї, так би мовити… хотів справити враження… ну, і досі не здав усього цього. Коротше, пропав мій карабін.

Батько з цікавістю глянув на мене і зазирнув до ніші.

— Пропав “дракон”? Ти хоч уявляєш, що ти кажеш?

Я непевно мотнув головою.

— Я нікуди не міг його сунути, крім шафи. Пам’ятаєш, ти ще запропонував піти в тир, потренуватися. Він був тут.

— А якщо мати переклала?

— Навіщо? — Я знову взявся переглядати речі, вже знаючи, що карабін удома не знайду. Передчуття не обмануло мене. Ще на Ховенвіпі у мене закралася думка, що по мені стріляли з мого ж власного карабіна, але тоді я лиш посміявся над собою. Ось, значить, де стрілець його взяв!

Батько, примружившись, дивився на мене. Він ждав пояснень. І я коротко переказав йому події на Ховенвіпі. Він слухав мовчки, з незворушним обличчям, але ж я знав його добре, майже як себе.

— А патрони? — запитав він, коли я скінчив. — У тебе ж їх не залишилося.

— Патрони він міг дістати в іншому місці… Тим більше, що не перевелися на світі ґави, схожі на мене. Ніколи не думав, що таке може статися.

Батько мовчки вийшов з кімнати. Достеменна ознака того, що він гнівається або обурюється.

— Ти абсолютно не уявляєш, що трапилося, — долинув з кухні його голос. — Дзвони негайно Лапаррі, інакше ризикуєш вилетіти з відділу.

Від несподіванки я випустив сорочку. Перевдягаючись на ходу, зайшов на кухню, благально подивився на батька, який вибирав програму вечері на домашньому комбайні “Пог”.

— Ти серйозно?

Батько, не обертаючись, повів лопатками і сказав глухо, крізь зуби:

— Цілком могло статися, що ти озброїв якогось маніяка, яких усе-таки народжує людство. В такому разі ти піддав ризику ні в чому не винних людей.

Я поволі побрів до кімнати, роздумуючи над його словами. Ще раз обшарив її, потім спальню, вітальню і передпокій; батько спостерігав за мною і мовчав.

Але ж для того, щоб узяти карабін, у мене, співробітника відділу безпеки, треба бути дуже поінформованою людиною! Треба знати, що я був в експедиції під кодовою назвою “Погоня”, що повернувся і привіз карабін і що не здав його вчасно в сектор обліку… Хто міг знати такі подробиці?

— Дзвони, чого чекаєш, — не стримався батько. — Чи хочеш, щоб це зробив я? Жартами тут не пахне.

Батько не лякав мене. Просто він був досвідченіший і знав людей краще.

У вітальні я висунув із стіни пульт домашнього координатора і набрав телекс відділу. На щастя, Ян був на місці. Я розповів йому те ж саме, що й батькові.

— У мене навіть думки такої не виникало, — похмуро проказав Лапарра. — Не здати карабін… Куди дивився сектор обліку, хотів би я знати?! Ніби у мене клопотів не вистачає… Але і ти добрий!..

— Хто ж міг передбачити…

— Міг, міг, зобов’язаний був передбачити, не вдавайся до виправдань. За те, що не здав карабін обліковцям, своє одержиш, як і вони своє… Приходь у відділ, будемо думати, як викрутитися з цього становища.

Я згадав скелі Ховенвіпу, мерзотний посвист куль, що влипали у камінь поруч з моїм тілом, і зрозумів батька. Карабін “дракон” в руках у маніяка — це жахливіше стихійного лиха!

— Йдеш? — гукнув до мене батько, пораючись на кухні. Втручатися в розмову з Яном він не став.

— Вибач, тату, ти, здається, маєш рацію, я пішов у відділ.

— А що я матері скажу?

— Ти ж бачиш, у яке становище я потрапив. Вигадай щось, скажи — пішов до спортзалу.

Я зітхнув, уявив, як засмутиться мати — останнім часом ми майже не зустрічалися вечорами, — і ступив за поріг. Вечір я зіпсував собі остаточно.