Непрохані гості

ГНАТ РОМАШИН

Магнітоплан висадив нас за кілометр від комплексу будівель Симуширського медцентру. Всю дорогу Деніз мовчала, трималася відчужено, тож я губився в здогадках: чим провинився, за що впав у немилість? Але вже на платформі станції магнітопланів Симушир-2 вона раптом узяла мою руку, на мить притиснулася до неї щокою і відпустила, і я збагнув, що вона просто хвилюється за брата.

Симуширський Центр нервових захворювань являв собою кілька ажурних башт, складених з окремих модульних блоків лікувальних і процедурних палат. Він був споруджений, наскільки мені пам’ятається, близько піввіку тому, але змін зазнав мало — так вдало вписали будівельники комплекс будівель у ландшафт острова. З боку платформи башти здавалися іграшковими, проміння полудневого сонця викрешувало в їх гранях іскри алмазного вогню.

Помилувавшись бухтою Броутона з неправдоподібно голубою водою, ми поспішили до цир-кулера, що виніс нас до підмурівка однієї з башт.

Вітольд Сосновський лежав у сто сьомій палаті на десятому поверсі. Він уже прийшов до тями, але лікарі поки що тримали його в “саркофазі” оксигенної барокамери, звідки він міг розмовляти лише через відео. Обличчя його було, звичайно, блідувате, але, по-моєму, Вітольд і раніше видавався незасмаглим через свою “блондинистість”.

— Привіт, — сказав я стажисту, коли старший лікар після короткого огляду панелі медичного комбайна увімкнув зв’язок з барокамерою, — Як справи?

— Голова поки що ціла, — скривив губи в посмішці стажист. — Кажуть, через тиждень буду, як живий. Хто це з тобою? А-а, Деніз… цілую в носик, не дивися так, усе буде гаразд. Неодмінно буде…

Деніз відвела вбік почервонілі очі:

— Тобі не боляче?

— Ну що ти! М’яко, затишно… лоскітно — шкіра нова наростає… Ось хіба що кінчиків пальців не відчуваю. Але лікарі обіцяють — мине.

Правильно, хлопче, їй нічого звати правду. Ех, якби ти ще навчився поважати дисципліну! Навряд чи після цього випадку ти залишишся в Управлінні. Лапарра уже напевне підготував наказ про відчислення.

Я знав, що у Вітольда параліч периферійних нервових шляхів, що привів до м’язевого тремору — постійного тремтіння, і що він відчуває внутрішній біль од спастичних скорочень гладеньких м’язових волокон внутрішніх судин. Усе це наробив Демон, його здатність викачувати енергію з будь-якого енергоносія, в тому числі й з тіла людини. Те ж саме, що і зі стажистом, сталося, очевидно, з людьми Шерстова, коли Демон вирвався на волю, тільки допомога прийшла до них занадто пізно.

— Нічого, кріпися, варяже, — сказав я. — За битого двох небитих дають. Поправляйся, поки ми ловитимемо твого кривдника. Вітольд знову криво посміхнувся.

— Він знову щез?

— Про роботу — щонайменше, — швидко проказав лікар, який стежив за приладами комбайна.

— Віте, згадай, будь ласка. Ти марив про якогось “інспектора” і “Сплячого Джина”…

— Це не марення… — тихо мовив Вітольд. — Не можу згадати, як це було. Пам’ятаю густий кольоровий туман, потім сліпуче світло, паморочення голови, мовби я повис над безоднею… а потім я зразу все збагнув! Якась мить осяяння! Буцімто мене ввімкнули в пам’ять машини. Але зараз, на жаль, багато що забулося, а те, що пам’ятаю, сам не розумію… уривки з пам’яті. Демон — це… можливо, ти сміятимешся… але мені почулося — “Джин”, правдивіше, “Сплячий Джин”. У дитинстві я казки любив… про джинів також… Ось і спливло — “Джин”. Він може виконати практично будь-яке бажання, з його допомогою можна змінити реальність подій у будь-якому районі Всесвіту, повернути історію назад, створити нову історію, стати володарем доль будь-якої людини і всього людства в цілому… Не смішно?

— Не смішно, — сказав я. Ніколи не думав, що чарівні казки про джинів можуть обернутися жахливою реальністю в нашу далеку від казок добу. Звісна річ, якісь чудеса з арсеналу казкових джинів ми можемо робити і самі, за допомогою думкозв’язку та роботів, але змінити реальність світу!..

— Демон — артефакт не з нашого Всесвіту, його навмисне залишили, сховали в скелях Марса, навіщо — не знаю, тут провал у пам’яті. Пригадую ще, що управляти ним неймовірно складно, наша фізика на нього майже не діє, лиш біополе емоційного вибуху, причому в такій концентрації, яку людям створити не під силу. Потрібен емоціотрансформатор… — Вітольд провинно усміхнувся. — Що таке емоціотрансформатор, я також забув, хоч плач. І ще пам’ятаю, що Демон “спить”, він не увімкнений, просто живиться уві сні…

— Закінчуйте, — сказав лікар. — Він починає хвилюватися.

— Це все? — заквапився я. Сосновський замислився.

— Мабуть, усе, решту пам’ятаю менш виразно. Ах, ще “інспектор”… Хто чи що він таке — не пам’ятаю, але він якимсь чином зв’язаний з Демоном. Здається, він прилетів за ним… якщо можна говорити “прилетів”, і хоче увімкнути, але йому хтось заважає, причому не лише люди.

— Зо Лі?

— Можливо, і він, але крім нього ще хтось, не земляни, це точно. Можливо, мені все це приверзлося? Адже всі знання я одержав миттєво, як удар по голові!

— Удар, — пробурмотів я; все-таки чудо, що стажист зостався живий після “обійм” Демона. — Хто тобі дозволив знову встрявати в бійку? Хто тобі дозволив узагалі виходити з модуля? Вичуняєш, ще дістанеш на горіхи за своє геройство! Ну, бувай, ми тебе ще провідаємо.

— Приходьте частіше, а то втечу.

Віом погас. Лікар провів нас із палати. Деніз так більше і не зронила слова. Лиш, прощаючись біля таймфагу Південно-Сахалінська, знову мовчки притиснулася щокою до моєї долоні. Миле моя дитя, знала б ти, як оглушливо діє на мене твоя крихітна ласка!..

З Південно-Сахалінська я вирушив у Торжок, де ще працювали бригади експертів техцентру, істориків і реставраторів, будівельників і ремонтників. Я вже знав, що Демон і на новому місці залишив слід — “зону Лілова”, причому сформувалася вона тільки через три години після його “візиту”. Басилашвілі й Сурова я ще вранці послав у Торжок, і тепер вони мали поділитися своїми міркуваннями щодо останньої Демон-події. Але, роздумуючи про Демона, я не міг навіть уявити, який сюрприз чекає на мене в Торжку, на місці зруйнованих пам’яток старовини.

Мене зустрів Аристарх, наглухо застебнутий у кольчугу самоконтролю.

Замість відповіді він посадовив мене в один з швидкольотів, що заполонили собою весь центр міста, — ми піднялися над Торжком на півторакілометрову висоту.

Я не повірив очам: зруйновані корпуси музеїв І старовинних будівель… стояли на місці, сяючи позолоченими куполами, металом дахів і скляними вітражами вікон!

Я зажмурився, помотав головою і сказав кволим голосом:

— Це сон! Я сплю, Аристарху!

— Не спиш, — стримано відповів він, — Усе це сталося півгодини тому, я ще нікому не встиг сповістити, крім Первицького. Я працював у групі Лілова, і раптом усередині, в голові, почувся голос! Не пам’ятаю точно, що він сказав, але зміст був такий: “Ідіть далеко… мошкара… не заважайте!” Спершу всі подумали: чийсь жарт, а потім стало страшно, знаєш, такий чужий страх, темний, навіяний… Усі відбігли від руїн. Не встигли отямитися — будівлі раптом немов з-під землі виросли! Спалах зеленого світла — і вони вже стоять! Ми зразу до них не пішли, хлопці в Лілова досвідчені, заміряли параметри середовища — нічого, тільки радіаційний фон злегка підвищений, але безпечно…

Я схопив з руки Видова біноктар і взявся жадібно розглядати місто під швидкольотом. Музей Пушкіна, Музей льону… Борисоглібський монастир… церква Вознесіння… Спасо-Преображенський собор… Усі на місці! Цілі, неушкоджені! О, великий космосе, невже таке можливе?!

— Але головне там, усередині, - бубонів Видов за спиною. — Будівлі цілі тільки зовні, всередині усе чуже!

У мене в душі все обірвалося.

— Як чуже?!

— Ось так, зараз упевнишся.

Швидколіт шугнув донизу, і за кілька хвилин ми вийшли на майдані перед Спасо-Преображенським собором.

Собор був оточений співробітниками лінійного відділу охорони правопорядку області, машинами спецслужб та наукових інститутів. Новина вже облетіла Торжок, і цікавих вистачало, до того ж прибували люди з сусідніх міст і селищ.

Ми пройшли крізь оточення, скориставшись посвідченнями спецсектора, і біля величезних, оббитих залізними смугами дубових дверей собору зустріли Лілова.

— Бажаєте подивитися? — похмуро спитав він на ходу. — Ну, дивіться, дивіться.

За ним два хлопці у синіх комбінезонах пронесли відеорейдери, третій змотував енергокабель.

Я з мимовільним трепетом переступив поріг і через п’ять кроків зупинився: далі ходу не було. Замість трансепта — залу з мармуровою підлогою, стінами, розписаними ликами святих і увішаними іконами, склепінчастою стелею і вітражами, хорами й органом з аналоєм, за кілька метрів од входу стелилася гладенька чорна поверхня, з якої виростали ледь освітлені колони, надзвичайно схожі на худі людські руки, які починалися біля підлоги від ліктя і були стиснуті вгорі в кулаки. Стеля цього залу була куполоподібною, чорною, з мереживом із світляних звивистих ліній, схожих на кореневу систему дерева; узор поступово змінювався, жив. Якщо судити за кількістю і висотою колон, то всередині собор повинен був мати значно більший об’єм, ніж зовні.

У лункому просторі цього неймовірного залу чулися голоси, кроки, подзенькування, тихе гудіння — люди, оговтавшись од потрясіння, почали методично обстежувати феномен, і ці звичайні звуки повернули мене до дійсності.

В Аристарха було мертвотно-бліде у фосфорному світлі колон обличчя:

— Майже те ж саме і в інших приміщеннях, можеш подивитися.

Я вірив і так. І не вірив одночасно! Вийшовши із “собору”, окинув поглядом його стіни — російська готика, красиво і велично, доцільно… Великий космос! Невже Демон “проснувся” від мільярдорічного сну, ввімкнув програму творення і повернувся, щоб хоч якось компенсувати скоєне?! Неймовірно! Чому ж він не відтворив первозданний вигляд споруд повністю? “Забув”, які вони були? Малоймовірно… Але якщо не він, то хто?..

— Залишайся тут, — наказав я Аристарху, — тримай мене в курсі подій. Утім, це недоцільно, залиш когось із наших, ти мені будеш потрібен. До речі, побачиш Сурова чи Басилашвілі, передай, що я чекаю на них в Управлінні.

Я сів у швидколіт і з кілометрової висоти ще раз помилувався на відтворене невідомим “благодійником” обличчя Торжка. В порожній голові ворушилася громіздка і важка думка: хто?

В Управління я прибув о восьмій ранку. Лапарру знову запроторили в клініку центру, і відділом керував Первицький.

— Де ти пропадаєш? — зустрів мене запитанням, коли я ввалився до кабінету Лапарри. — Тебе шукає завідуюча великим ТФ-телескопом у Двінгелоо. — Первицький вивчав мене голубими очима провидця. Телепат рудий. Втім, психолог він хороший, інакше який би був з нього заступник начальника відділу?

— Навіщо я їй знадобився?

— Учора ввечері після подій у Торжку Лапарра просив астрономічний центр дати на якийсь час один з великих ТФ-телескопів для просвічування атмосфери над Землею та пеленгації незвичайних ТФ-сигналів, що заважають роботі СПАС-центру. Замовлення було на твоє ім’я, ось завідуюча і дзвонила, щоб одержати завдання.

— Сподіваюся, ти з нею справився сам?

— Не міг же я змусити таку жінку чекати. Твою думку щодо енерговитоку ми перевірили, займався сам Стево. Взагалі ти маєш рацію, у всіх відвіданих районах Землі на енерговузлах спостерігався витік енергії у повітряних лініях. Тож я дав розпорядження по всіх енергосистемах повідомляти про найменший витік на лініях передач негайно.

— Ти знаєш, звідки я зараз прибув?

— Здогадуюся, — Первицький залишався незворушний. — З Торжка. Не дивуйся, я не телепат, дзвонив Аристарх. Звичайно, цікаво було б поглянути на всі ці церкви та монастирі зсередини, але у нас своє дуже приватне і дуже важливе завдання — впіймати Демона, зупинити його руйнівний шлях. Чи не так?

Слова Анатолія дещо пригасили мої емоції, він мав рацію: слідами Демона займуться ті люди, для яких це робота, для нас же найголовніше — спіймати і знешкодити Демона. А потім уже всі здивуються: ах, як незвичайно! ах, як цікаво!.. Щоправда, зовсім не дивуватися було б просто не в моїх силах.

— Батьку твоєму я новину вже передав, — провадив далі Первицький. — І знаєш, що він сказав? Глянув на мене і невдоволено буркнув: “Це все можна було передбачити”.

Я стенув плечима.

— На те він і директор Управління. Мабуть, батько знав про Демона щось іще, а може, не знав, а здогадувався. Я особисто останніми подіями в Торжку просто збентежений.

Помовчали. Я згадав дивне внутрішнє оздоблення собору, і одна думка не давала спокою: відтворив пам’ятки архітектури хтось зовсім чужий усьому земному. Чужий! Але не Демон. Усі факти — проти його раптової “доброти”. Не міг він сам “проснутися” і почати діяти. Нехай він не кібер у нашому розумінні, а щось складніше, живе, справді-таки джин, здатний творити чудеса, — чому б не сприйняти повідомлення стажиста як істину? — але у нього має бути господар, той, хто може ним керувати. Зо Лі? Не схоже, не вірю. Але тоді залишається той самий третій, двійник Зо Лі, “інспектор” — за термінологією стажиста. І хто ще?.. Хто?

— Тебе ждуть фізики, — нагадав Первицький. — Вони повернулися перед тобою з якимись новинами теоретичного плану.

— Коли ж вони встигли? — Я поглянув на годинник. — Швидко працюють. Тобі доведеться почергувати в опер-центрі, допомогу я проситиму через тебе, та й пошукова робота йтиме через твою голову. Спробую сам зайнятися пошуком Зо Лі, є деякі міркування щодо цього. До речі, що з Лапаррою? Звідки в нього головні болі? Я запитував — мовчить чи віджартовується.

— Найзвичайнісіньке нервове виснаження, яке почалося в нього ще під час орилоуської експедиції. Не першої, а другої.

Про орилоуські експедиції розвідки-контакту я знав мало, тому продовжувати тему не став, досить і констатації факту: головні болі Яна мають під собою реальну основу. Хоч, звичайно, цікаво було б дізнатися, що трапилося там, на Орилоусі. Нервове виснаження люди дістають не за здорово живеш.

У кабінеті я щонайперш подзвонив Яну, одначе вдома він так і не з’являвся, мабуть, лікарі взялися за нього серйозно. Потім я надягнув компенсаційний костюм рятувальника, інтуїтивно відчуваючи, що скоро він мені знадобиться з усією вмонтованою в нього мікро-технікою. І зрештою прилаштував на скронях та побіля губ “мен-вумен” — приймач-передавач багатодіапазонної станції зв’язку. При його вмиканні канали зв’язку всіх служб УАРС ставали моїми інформаторами та виконавцями, а я перетворювався на наймогутнішу людину на Землі.

Перш ніж включитися в координаційну мережу УАРС, я вирішив спочатку порозмовляти з Басилашвілі та батьком. Цікаво, що хотіли сповістити мені фізики після відвідання Торжка?

Експерт техцентру сидів разом із Суровим у своїй лабораторії і був похмурий, небалакучий.

— Можете забирати ще десять Д-індикаторів, — сказав він. — Чи вони вже не потрібні?

— Ще й як потрібні! — заспокоїв я його. — Як вам події в Торжку?

— Ще не вирішили — як, ми такі ж смертні, як і всі.

— Чи може це бути слідом Демона?

— Наскільки я знаю, раніше Демон залишав руйнування. Моя думка — в Торжку попрацював хтось інший.

— Якщо вірити стажисту, в Демона всього дві програми — руйнування і творення.

Басилашвілі підібгав губи.

— Всього… У кожного з нас також тільки дві програми… Якщо вірити стажисту, то Демон-Джин “спить”.

— І я такої ж думки, — кивнув Суров. — Торжок “ремонтував” не Демон. Інша справа, що він може пам’ятати всі деталі зруйнованих ним споруд. Тоді у нас є шанс при захопленні Демона відновити первісне обличчя міста, яким воно було до Демон-події, повернути йому колишній вигляд.

Я збагнув думку фізика одразу, думка була непоганою. Але до її реалізації було ще далеко. Головне, наші думки збігалися: “ремонтував” Торжок справді хтось інший,

— Коли хочете, можете вислухати кілька приватних міркувань, — продовжував Суров, оцінивши мій жест.

— Давайте свої міркування, — без особливого ентузіазму погодився я. Міркувань уже було вдосталь, не вистачало впевненості в їх істинності.

— Немає сумніву, що об’єкт “Зеро”, знайдений у гірських породах Марса, і Демон — одне й те саме. Немає сумніву і в тому, що вік Демона в такому разі дорівнюватиме вікові Землі, тобто Демон — очевидець народження Сонячної системи. Як і ви, вважаю, що немає жодних причин піддавати сумніву відомості стажиста, хоча його враження напевне суб’єктивні. Нехай Демон — “Сплячий Джин”, “робот”, залишений кимсь біля Сонця, здатний миттєво з нашої точки зору виконувати будь-які непарадоксальні завдання. Не це суть головного. Головне — що він може це робити! Якби він не “спав”, він давно змінив би реальність нашого куточка Всесвіту, а поки що залишає тільки сліди, які зникають після його насичення через добу. За таким об’єктом рано чи пізно мають повернутися ті, хто його залишив, ось і з’являється на сцені “інспектор”, двійники, незнайомці, котрі щезають невідомо як. Переконаний, Демона сховали на Марсі навмисно.

— Чому? — тупо спитав я, із зусиллям перетравлюючи ідею Сурова.

— Тому, що він був законсервований в кулястому коконі, поки його не знайшли дослідники Марса. У пробудженому стані він проковтнув би в пошуках енергії всю речовину Сонячної системи ще до утворення планет з протопланетної хмари. Чим не пасивне “коректування реальності”? За останніми даними, об’єм його зростає, зростає й апетит енергоживлення. Передбачити, в що це виллється, я не збираюся.

— Так, щодо передбачень… — мовив я. Щось було в ідеї фізика, якийсь елемент відповідності тому, що я вже знав. — За вашим прогнозом, Демон мав був появитися над Торжком сьогодні. Чому прогноз не справдився? В чому справа?

— Я не бог, — спокійно відповів Суров, хоч я бачив, що запитання йому неприємне. — Я перевірив розрахунки, все сходиться, помилки немає. Але скоріше ми не враховуємо ще один фактор, а саме: тих хто прилетів за Демоном. Підтвердження цього — факт відновлення зруйнованих Демоном будівель, та й інші факти, про які ви знаєте.

Я раптом виразно збагнув розстановку сил навколо Демона. З одного боку ми, працівники відділу безпеки УАРС, з другого — надінформований Зо Лі, хоч і сам, але репрезентує реальну силу (зворотних доказів не було), а з третьої чужі — ті, хто прилетів по Демона, — “повелителі джинів”.

— Так, — сказав я. — І що ж?

— Ваша ідея, що Зо Лі керує Демоном, очевидно, необґрунтована, бездоказова. Дуже вже добре шлях Демона, як незалежного тіла, вкладається в обчислювальну геодету — як у часі, так і в просторі.

— Але випадок під Торжком випадає з цього обчислення, — нагадав я.

— Відоме правило: випадкові відхилення підтверджують правило.

— Тому і правомірна пропозиція про втручання чужих, — тихо сказав Басилашвілі, тамуючи позіхи. Скільки діб він уже недосипає. Давненько його лабораторія не працювала з таким навантаженням.

— Ще одне запитання. — Я подумав. — Де і коли очікувати Демона наступного разу?

Суров зітхнув, опустив голову.

— За розрахунками — сьогодні біля Рибінського озера, але гарантій дати не можу. Якщо знову втрутяться чужі…

— Зрозумів. Що ж, дякую, батьку, — з перебільшеною бадьорістю сказав я, — Спіймаємо Демона і запитаємо, чи мав рацію фізик Суров. Я розумію, що ви втомилися, але необхідно виконати ще одну роботу — знайти спосіб візуального спостереження за Демоном. Іншими словами, треба, щоб він став видимим, реальним.

— Що найпростіше! — з похмурою іронією сказав Басилашвілі.

— Спробуємо, — мовив Суров, з подивом глянувши на експерта. — Загалом-то ми вже думали над цим, і над тим, яким чином заекранувати Демона, втримати у пастці. В бункері “Суперхомо” він перебував у “рідному домі” — спеціальному коконі з такими характеристиками, що чорт роги зламає! Ті генератори, яких установили спеціалісти лабораторії, втримати його, звичайно, не могли. Але танцювати треба звідси. Ми спробуємо.

Не вельми я сподівався на успіх фізиків, але спробувати можна. Якби ми могли бачити Демона до його появи чи активізації й мали б засоби для його затримання, проблема Демона не проіснувала б і години.

Батько ходив по кабінету, опустивши голову. Вгледівши мене, зупинився, примруженими очима зміряв з голови до ніг і поволі проказав:

— Виходимо на фінішну пряму. Про справи у Торжку я вже начувся. Тобі знову знадобляться необмежені повноваження?

— Так, батьку. Якщо ти знаєш інший спосіб концентрації зусиль для попередження стихійного лиха — сповісти мені його.

— А ти нічого не знаходиш у словах “необмежені повноваження”? Скажімо, абсолютна влада над людьми…

— Я знаходжу, що тягар цих слів настільки великий, що або підносить людину, або знищує її. Якби я думав про себе…

— Добре, не треба розвивати думку, я міг би тебе і не перевіряти, але особисто я в словах “необмежені повноваження” бачу надзвичайний заряд відповідальності за все живе на Землі. Я тобі потрібен?

— Прийшов просити тебе… — я пошукав у юрмищі непотрібних слів найщиріші й не знайшов. — Дозволь мені прийняти дозу УсилиРа. Він може сьогодні знадобитися.

Батько ледь помітно здригнувся, очі його розширилися, але він тут же оволодів собою. Підійшов до столу, спостерігаючи за рухливими рядками, сів. Мовчав. Мовчав і я. Час відчутно ущільнювався, тік крізь мене у якусь безодню. Вже п’ять років УсилиР — дуже сильний з відомих стимуляторів центральної нервової системи — було заборонено вживати. Негативні його властивості виявлялися не завжди і не у всіх, але й тих поодиноких випадків, що траплялися під час його випробувань, вистачило для накладення мораторію на його виробництво і використання. Але я знав, що в мед-центрі Управління залишилися запаси УсилиРа.

— Я не попереджую про наслідки, — батько підвів голову, і в його очах я вперше спостеріг розгубленість. — Ти впевнений, що це необхідно?

— Майже, — сказав я. — Можливо, і ні. Але я не хочу ризикувати. Я працюватиму координатором операції, і цілком може статися, що доведеться оголошувати “Шторм” по всьому Управлінню.

— Іноді я шкодую, що ти працюєш в Управлінні…

Я зрозумів його без підказки. Батькові було б значно легше, якби я працював у спокійному місці, наприклад, у контррозвідці. Він не так би за мене потерпав.

— Гаразд, я дам розпорядження. Все?

— Так.

— Тоді хай тобі ведеться…

— До побачення, батьку.

Я вийшов, і двері з написом “Директор УАРС” безшумно зачинилися за мною. І почався для мене довгий-предовгий день, що за щільністю подій дорівнював життю…