Непрохані гості

ГНАТ РОМАШИН

Крейсер, очевидно, зовсім близько підійшов до Демона, оскільки я відчув гнітючий неспокій, сахнуло холодом, здавалося, що в спину прицілився невидимий ворог…

Пілоти зреагували миттєво, і “Сташевський” стрибнув угору по вертикалі на кількасот метрів.

— Здається, він піднімається, — пробурмотів Гриша Корж. — Невже наситився модулем? О, що це?

Повітряний об’єм, оточений модулями, в якому перебував невидимий Демон, раптом засвітився. Невідома сила розкидала модулі врізнобіч, ефір доніс голоси пілотів, які доповідали про “гравітаційні хвилювання”. Світло померкло, мовби стягнулося в одну точку, і в цьому місці народився “привид”, переливаючись усіма барвами веселки, — розчепірена “котяча лапа” завдовжки з кілометр!

— Демон, — спокійно сказав командир крейсера. — Ситий Демон.

Дивно, невже Зо Лі збрехав? Він казав, що у Демона немає певної форми, “лапа” — всього-на-всього відеопривид, фантом…

Раптом поряд з нами виникли світні лінзи — ті самі дивні об’єкти з концентрацією магнітного поля. Вони “луснули”, викинувши з нутрощів десятки вогняних клаптів у вигляді пласких ромбів. Крейсер відчутно хитнуло з боку в бік.

— Силовий пік у три гравітуди! — доповів бортінженер.

— Усім залишити зону! — випалив я, вже здогадуючись, що почалися події, які ми не в змозі контролювати.

Ромби дуже швидко, майже миттєво вишикувалися в горизонтальне мозаїчне поле і випустили тонкі голубуваті промені я бік Демона, “Котяча лапа” засяяла, як маленьке сонце, і це було надзвичайно красиво — в різні боки били снопи світла чистих спектральних тонів: фіолетового, голубого, зеленого, жовтого, червоного… І раптом звідкілясь із глибини одного з приміських парків Углича виметнувся стовп білого полум’я, врізався в площину ромбів і перетворився в колону чорного вируючого диму. Гуркіт, гул, виття… Крейсер кинуло вгору, віоми на секунду згасли, а коли запрацювали знову, перед очима постало поле вогню, який затопив простір під нами на добрий десяток кілометрів. У залі крейсера запищали лічильники радіації.

Ефір вибухнув безліччю голосів, крізь цей гул пробився голос батька:

— Флот-три, поставити силову завісу над містом! Флот-один, поставити силовий “стакан” навколо Демона. Флот-два, спробуйте захопити непроханих гостей!

Корж зробив жест інженерам силових установок. Ввімкнулася система аварійного відпрацювання команд: комп’ютери, лічильники бортової апаратури, думкопередавачі, координатори і тільки потім — люди.

Ромби, виявляється, вціліли у вогні, тільки втратили стрій, збившись у зграю, мовби розгубилися від несподіванки. Демон став бліднути, йти у невідомість. Останнє ошмаття вогню зі свистом розтануло в повітрі, й у зграї ромбів зусібіч виросли конуси крейсерів другого флоту УАРС. Але ввімкнути генератори силових полів ніхто не встиг, у тому числі й інженери “Сташевського”. Крейсери раптом віднесло від ромбів, як тополиний пух подихом вітру. Страхітливий ривок “Сташевського” знешкодила лише захисна автоматика, інакше від екіпажу нічого б не лишилося.

— Флот-два, покиньте зону Демона і приєднуйтеся до флоту-один, — почувся приглушений перешкодами голос батька.

— Скільки ж їх тут! — процідив крізь зуби Корж, маючи на увазі і магнітні ромби, і лінзи, і всю іншу чортівню з вогнем.

Демона знов стало видно — нас віднесло від нього кілометрів на два. Він повільно піднімався над Землею, волочив за собою хвіст з танучих райдужних нитей. На висоті п’ятнадцяти кілометрів він раптом створив чудовий срібний замок, зруйнував його, знову створив, потім виникла біла гора, що нагадувала голову слона. її замінила величезна решітка, решітку — ртутно-блискуче море, і пішло, і пішло — міражі за міражами, фантоми у вигляді незрозумілих технічних пристроїв, привиди у вигляді безголових велетнів і невідомих тварин… Мабуть, хтось на ходу намагався ввімкнути Демона, та в нього нічого не вийшло.

На висоті тридцяти кілометрів Демон випустив кілометрову чорну кляксу, і тут же крейсер відчув поштовх. Я зрозумів, що іноді привиди Демона стають матеріально відчутними.

— Пік у сім гравітуд, — прокричали бортінженери.

Ромби почали перетворюватися в джгути білого полум’я, потім з’єдналися в знайомі лінзи — їх виявилося п’ять. Вони прискорили хід, Демон також. Крейсери не відставали. Сімдесят кілометрів над Землею, сто, сто двадцять. Невже зникнуть?

Не зникли! Знову атмосферу Землі пронизав блідий стовп невідомої субстанції — чи то випромінювання, чи то ефект розряду якогось фізичного поля. Нове море вогню залило горизонт, причому язики вогню вдарили в усі боки, в тому числі й у глиб атмосфери, досягли крейсерів другого флоту.

— Гамма-випромінювання! — заволав хтось.

— Командире, це потоки античасток! Майже гаммівська плазма!..

— Отак вони загидять нам атмосферу, — похмуро сказав Гриша Корж, повертаючись до мене. — Що діяти? Вони й так позбивали всю орбітальну техніку над Європою! А якщо потоки античасток вріжуться в якесь місто?! Звідки ж античастки?

— Батьку, — сказав я із зусиллям; треба було щось робити і робити негайно, але я не знав, що. — Батьку… потрібен ТФ-удар по всіх цих Демонах на гіперчастотах.

Тріск і писк в ефірі, довгі посвисти, хрипи і шелести. Батько мовчав. І цієї миті в рубку крейсера увійшов Лапарра, буркотливий, як рибалка після невдалої риболовлі.

— Що це у вас так трясе? Пройти неможливо. Гнате, одержано додаткову інформацію від Зо Лі. Вирішуй сам, чи допоможе вона. Коротше, Демона залишили на Марсі зумисне, сховали, а тепер повернулися за ним. Причому з “різних таборів” того світу, які репрезентують протилежні соціально-політичні угруповання: “інспектор” з табору Закону, назвемо його так, і “контрабандисти” з табору “торговців джинами”. Терміни, звичайно, умовні, все значно складніше, але наша мова бідна, й адекватно передати все, що знає Зо Лі, неможливо. “Інспектор” хоче забрати Демона із Землі і ввімкнути, але перешкоджають “контрабандисти”, намагаються захопити Демона самі.

Лапарра усівся в крісло поруч.

— Ну й трясе!.. За ті чотири мільярди літ, доки Демон лежав у глибинах Марса закапсульованим в умовах нашої чотиримірної фізики, він не то “ослаб”, не то “заснув”, і тепер увімкнути його звичайними засобами зовні неможливо, потрібні потужні посилювачі емоцій, він лише на психовипромінювання і реагує. А в нас таких потужностей немає, не було потреби в розробці, я приволік те, що мені дали специ техсектора. Ось якби потрапити всередину, в район “нервового вузла” і ввімкнути Демона самому, тоді нам не страшні будь-які “контрабандисти”… Зо Лі каже, що лиш одне місце в Демона безпечне для проникнення — “око”. Більше він нічого повідомити не може.

Я усміхнувся.

— Мені він розповів ще менше. Чим же ви заманули його?

— Сам прийшов. Найскоріше зляканий до неможливого. Його “конкурент” погрожує “вчинити зле”. Що стосується управління Демоном, то подальше залежатиме від індивідуальності виконавця, сили його волі та конкретності фантазії, хоч як парадоксально це звучить.

- “Контрабандисти” — це магнітні лінзи?

— Хто їх розбере? За повідомленням, лінзи — це якраз “інспектор”, але, можливо, всі вони схожі між собою. Врахуй, що хтось Із них сидить в Угличі.

— Звідки Зо Лі все це знає?

— Він стверджує, що в нього прямий психозв’язок з цим самим “Аладдіном-інспектором”, той його також попереджав, але ти ж розмовляв з чистильником, проходив звук, тому битва за оволодіння Сплячим Джином здавалася просто барвистимфеєрверком. Демон перестав підніматися в космос і сплів довкіл себе чорну рельєфну мережу.

Нова шалена хвиля вогню здійнялася над ним, стрімкі вогненні стріли відлинули од неї, одна з них вп’ялася в бік крейсера зліва, пробила навиліт.

Корж загукав:

— Другий, Олексію! Дай флагману відповідь!

Мовчання — байдуже, страшне, мертве… Крейсер став розпухати, розпливатися, перетворився на хмару багрового диму.

Через хвилину динаміки донесли батьків наказ:

— Флот-два, зняти блокаду по вертикалі, піти в тропопаузу і прикрити Землю! Прикрити Землю!

— Виконую, — глухо мовив Корж.

— Флот-три, спробуйте знищити Демона залпом ходових, — наказав батько.

Командуючий третім флотом відповів через хвилину:

— Готові.

— Залп!

Мовби світляний дощ хлинув на вогняне горнило чужої битви. Тягар проник у тіло, душевний тягар і біль у нервових вузлах, потемніло в очах. Страшний ТФ-удар, який розриває на кварки елементарні частки!..

І раптом чужорідний голос у мозку, саме у мозку:

— Знову заважають… мошкара… марно пояснювати… не знають, не допоможуть… довго не утримаю, мошкара не поможе… не знає, як допомогти… різні, інші, зовсім чужі… боляче… боляче… боляче… — Дедалі слабкіше і слабкіше, і нарешті зовсім стихло.

Нічого. Тихо! І солодко ниє голова, мовби настала реакція на минаючий біль нерозуміння…

Телесенсорний контакт! З ким? З “інспектором”? Але чому він так зневажливо? Це ж ми мошкара, ми заважаємо! Ми чужі! Чому ж він не звернувся по допомогу прямо, не пояснив, як допомогти? Давно справилися б з Демоном разом, гуртом. Нехай у його світі справи йдуть не блискуче, повторюючи минуле Землі, але ж завжди можна знайти спільну мову, досягнути взаєморозуміння, треба тільки захотіти! Мав рацію Ян: це помилка, що цивілізації, могутні у масштабах зоряних систем, неодмінно стоять вище за нормами моралі й етики. Чи я спрощую?…

— Стій! — тихо сказав я, ще не впевнений у правильності рішення.

— Стоп по вертикалі! — передав наказ пілотам Корж.

Крейсер повис на межі голубої безодні атмосфери: двісті кілометрів до земної тверді і безкінечність од неї.

— Висаджуй екіпажі на модулі. Командир крейсера глянув на мене, потім на Лапарру.

— Під нами Земля, — сказав я, — Розумієш, Гришо? Не можна допустити, щоб Демона увімкнули чужі!

Лапарра і Корж дивилися тепер на мене обидва, але по-різному: в очах Яна не було запитання, він усе зрозумів.

— Ми увімкнемо Джина самі, - сказав я скоріше для себе, ніж для інших. — Нехай вони недобрі, злі, хоч байдужість — найгірше зі всього, що тільки можна зустріти. І все ж у мене є надія — не так уже вони байдужі, інакше не здійснили б спроби відновити зруйнований Демоном Торжок. Нехай вони чужі й не відають, що коять, але ж ми — люди! Шанс невеликий, тому висаджуй екіпаж, ми впораємося втрьох.

— А потім?

— Потім знайдемо “око” Демона, розженемося, увімкнемо посилювачі емоцій і — по Демону! Ти вмієш ненавидіти?

— Не знаю, — засумнівався Корж, — не пробував.

— Зможеш! — упевнено сказав Лапарра, — Згадай загиблих! І якщо не ми, то хто ж? Знаєш, — звернувся він до мене, — дивне відчуття-у мене зовсім не болить голова!

Ми висадили екіпаж крейсера — двадцять сім осіб, відшукали в надрах вантажного відсіку привезену Лапаррою біоапаратуру, перенесли посилювачі емоцій у рубку, підключили, начепили на себе емкани, випили по ковтку УсилиРа — все це в лихоманковому поспіху, майже рефлекторно, не думаючи.

Лапарра зайняв місце бортінженера, я — інженера захисту, Корж сів у крісло пілота і націлив крейсер на анігіляційне вогнище, запалене непроханими гостями в небезпечній близькості від Землі.

Щось гукали Первицький, Інджич, Калашников… Батько сказав лише одне слово: “Синку!” — і замовк, і я був вдячний йому за все, що він не сказав.

Гришо Корж, я майже не знаю тебе, бо ми познайомилися вранці, але мені приємно, що ти пішов зі мною мовчки, усвідомлюючи, на що ідеш. Яну я також був вдячний, але інакше: скоріш я здивувався б, якби його не було поруч.

Ми вийшли точно над пекельним вогнищем. Демон перебував у його центрі, байдужий до всього, що відбувалося навколо.

— На абордаж! — закричав раптом Корж з веселою злістю, стискуючи мою руку до болю. — В ТФ-режимі! Вперед, джентльмени! Ух, який я лютий! Три чоловіки в крейсері спас-флоту на сундук мертвяка! Йо-хо-хо!

Це було не те, що вимагалося, але вчитися ненавидіти було вже ніколи..

Унизу в золотому мареві раптом виникла чорна діра — мовби з пекла визирнув диявол! “Око” Демона!

“Таран, — подумав я, — ось як це називається. — Таран, а не абордаж!”

Я згадав, як люди, мої далекі пращури, у сорок першому році двадцятого століття йшли на своїх недосконалих машинах на таран, ризикуючи життям, свідомо, в ім’я врятування інших, заради життя на Землі. Вони змогли це зробити ціною власного життя. Чи зможеш ти, Гнате Ромашин? Чи зумієш ти любити і ненавидіти, радіти і страждати?..

Невже Демон — мій фатум, доля?

Ну, тримайтеся, демони!

Короткий шлях у падаючих зірок…