Непрохані гості

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ

З висоти триста метрів Ховенвіп виглядав інакше, ніж з горизонталі Землі. Я довго розглядав хаос чудернацьких криваво-червоних гребенів, колон, фестонів і шпилів, з-поміж яких проглядалися іноді рівні, як стіл, ділянки, і мене дедалі більше захоплювала краса цього дикого куточка природи, не торкнутого хоча б зовні людськими руками. Тепер нам належало розібратися в тому, що ж люди спорудили в надрах цих гір і заради чого вони колись посягнули на таку красу, що не повторюється в жодному з районів Землі.

— Ще не намилувався? — підійшов до мене Гнат. З ним був невисокий, але кремезний — такий собі гриб-боровик — начальник літаючої лабораторії БІІМ на прізвище Юранов. У начальника були сиві скроні й крижані очі.

— Панорама справді чудова, — кинув погляд униз Юранов.

Літаюча лабораторія — шестикутна платформа розміром з третину поля зимового стадіону, накрита прозорим ізсередини куполом, повільно дрейфувала на південний схід над заповідником Ховенвіп. Дев’ять осіб її екіпажу готувалися до пуску апаратури науково-дослідного комплексу.

— Отже, що мені вводити до програми? — звернувся до Гната начальник БІІМу. — Яка сфінктура об’єкта?

— Сфінктура?

— Що, незнайомий термін? Ввели його близько двохсот років тому, і походить він од слова сфінкс. Означає ступінь загадковості об’єкта, якісні характеристики його таємничості.

— У такому разі сфінктура плато Ховенвіп — штучні споруди в його надрах: тунелі, машини, апаратура, кабелі й хвилеводи зв’язку, енерговоди і тому подібне.

— Годиться. Цей комплекс проходить останні польові випробування перед закидкою далекої зоряної, і ваш запит вирішили задовольнити в першу чергу. Після Ховенвіпу нам належить працювати під водою — це вже замовлення археологів.

Вони попростували кільцевим коридором до виходу в центральний розподільний зал лабораторії, розмовляючи на ходу. Я поплентався позаду, з одного боку, захоплений вражаючою дикою красою Ховенвіпу, з другого — усвідомлюючи свою непотрібність на борту цього летючого левіафана.

Зал лабораторії був круглий, з прозорою стелею і мерехтливими стінами від панорамного віому, що працював вхолосту. Біля пульта управління інтелектронними системами сиділи оператори в чорно-голубих комбінезонах з короткими рукавами. Навпроти входу до залу в суцільному кільці віому виступала ніша, в глибині якої ховалися ще один пульт і крісло. Юранов попрямував одразу до ніші й поманив нас за собою.

— Це пульт пілота і начальника дослідницької групи. На час випробувань командую парадом я. Сідати не пропоную — нікуди, тож доведеться потерпіти.

Начальник сів у крісло, звично ткнув пальцем у квадрат сенсора загального вмикання.

— Увага! Сфінктура третього типу, клас підземний, ступінь безпеки не визначений, приймаємо індекс Б-13. Готовність три хвилини.

Я з цікавістю виглянув з ніші у зал. Оператори лабораторії вже надягали їжакуваті шоломи емканів — контакторів думкокерування, по залу розбіглися, мовби розсипані пригорщею, дивні звуки: попискування, тоненькі дзвіночки, шелести, приглушені басовиті гудки.

— Людей унизу немає? — оглянувся начальник лабораторії. — Чи можемо ми використати жорстку компоненту у випромінюванні інтравізорів?

— Людей унизу не повинно бути, — сказав Гнат, подумав і додав: — Але цілком гарантувати не можу. Наші патрулі, звичайно, прочесали Ховенвіп зранку, перед запуском БІІМу, одначе…

— Зрозуміло.

Юранов неквапом натягнув емкан і натиснув червоний ґудзик кнопки в кутку пульта. Над лісами і гірським хаосом Ховенвіпу розляглося виття сирени.

Стіни ніші стали прозорими, зник зал за спиною, ми зависли в повітрі без опори. За той час, поки тривала наша розмова, лабораторія досягла сірої рівнини, майже позбавленої рослинності.

— Звідки почнемо? — звернувся Юранов до Гната.

Той, примружившись, глянув на сонце, знайшов ділянку плато, від якої ми встигли віддалитися на кілька кілометрів, і ривком показав на неї.

— Орієнтир — білий прапор ліворуч, біля двох печер.

— Бачу.

На пульті зметнулися світлові стріли і збіглися в червоний напис: “Пуск програми”.

Над скелями знову розляглося грізне виття сирени.

Лабораторія пройшла над стіною.

Із залу за спиною долинули пожвавлені голоси операторів. Я з цікавості висунув голову із-за світлозавіси й здивувався: зал тонув у темряві, лиш навпроти кожного пульта, слабко освітленого ілюмінацією індикаторів, мерехтіли об’єми дисплеїв, не розсіваючи мороку вже на відстані простягнутої руки. Зненацька лабораторія уповільнила рух.

— Дев’ятий, Левченко! — гукнув начальник лабораторії. — Ваш канал випав з резонансу. Не ловіть гав.

— Автомат відпрацьовує підвищення радіаційного фону, — озвався невідомий Левченко ображеним тоном. — Прошу три хвилини на якість топозйомки.

— Стежте пильніше за змінами рельєфу. Даю три хвилини. Всім іншим — повтор серій.

Юранов жестом поманив Гната. Я також підійшов ближче.

— Гляньте-но, це вам знайоме?

На чорній, досі не прозорій панелі праворуч од пульта з’явилося дивне світле мереживо, схоже на малюнок черв’яка-деревоточця на корі дерева.

— Штреки?

— Так, точніше — система печер, в якій деякі природні ходи сполучені штучними тунелями. Глибина найнижчої печери близько ста п’ятдесяти метрів.

Гнат якийсь час розглядав зображення, потім похитав головою, гублячись у сумнівах:

— Ніяк не зорієнтуюся…

— Це прапор, — тицьнув пальцем у панель Юранов.

Гнат кивнув. Судячи з усього, йому було цікаво. А мені ставало нудно. Ніби відчувши переміну в моєму настрої, Гнат порадив мені пройти в зал, а Юранов, відвертий і лаконічний, докинув:

— Там, біля входу, є крісло спостерігача, підключитесь до машини, яка відповідає за синтез одержаних даних і фіксує до того ж усі виявлені елементи штучності вашого об’єкта. Якщо ж не хочете втрачати час — беріть швидколіт і летіть у своїх справах. Роботи у нас години на три, плюс обробка результатів пошуку. Завершимо — сповістимо.

Гнат прийняв останню пропозицію.

— Не дуже романтична професія, — сказав він у швидкольоті, спостерігаючи за лабораторією, що відпливала на південь. Вона була схожа на сніговий купол однієї з гір, який відламався і кудись полинув. — Так, стажисте?

— Не дуже, — пробурмотів я, відчуваючи докори сумління. Думав я в цей час про свою професію і про те, що домінантою рятувальника у всі часи було терпіння. Тобто саме те, чого мені не вистачає. Гнат, ясна річ, про це не скаже, але подумає, пішов же він з лабораторії через мене. Хоча, з другого боку, справ у нас достатньо, а начальникові БІІМу ми вже були не потрібні.

— Оце точно! — сказав раптом Гнат схвально.

Очевидно, я знову втратив контроль над власним обличчям, ворогом моїх почуттів. А Гнат умів читати його, як ніхто інший.