Міжзір’я

3

Маршрут нам проклав М-Бот.

Усім іншим досі було не дуже затишно біля нього. Комп’ютерна програма, що вміє думати й розмовляти, як жива людина? Навіть Ба, яка була ще дитиною, коли наш флот розбився на Детриті, і та розповідала, що тільки чула про таке, але в її дні технологія була заборонена.

Та попри те, М-Бот давав нам значну перевагу. Завдяки його надточним розрахункам ми з легкістю вибудували безпечний маршрут між платформами навколо Детриту, навіть без допомоги наших математиків.

Ми обережно слідували прокладеним курсом, тримаючись чітко за межею досяжності гармат на металевих платформах, завбільшки з гірські пасма. Мені було видно тіні хмарочосів. У школі, за обов’язковою програмою, ми вивчали земний спадок. На заняттях нам показували знімки Старої Землі й водили подивитися на тварин різних видів, яких розводили в спеціальних печерах. Тож я знала про тамтешнє життя й навіть про такі речі, як хмарочоси, хоча історії Ба про прадавні часи цікавили мене куди більше.

Хмарочоси вказували на те, що платформи, як і сама планета, колись були заселені, однак щось знищило ту цивілізацію багато століть тому.

Від вигляду платформ, що тягнулися в нескінченність, мені завжди перехоплювало подих. Порівняно з ними наші п’ятдесят винищувачів були дрібними піщинками. Скільки часу витратили на їхнє будівництво? У мережі печер, які утворювали нашу цивілізацію, — Підземелля Нескорених — мешкало близько сотні тисяч людей, але вся ця сила-силенна народу запросто вмістилася б на одній такій платформі.

Надійшла команда гальмувати. Я розвернула М-Бота, спрямувавши двигуни до поверхні планети. Легка, спокійна тяга сповільнила спуск.

Платформи піді мною нагадували велетенський годинниковий механізм, що виконував невідому нам функцію. Кожна з них рухалася сама по собі, а гармати на ній були готові знищити всякого непроханого гостя — людину чи прибульця. Але завдяки їм ми були досі живі, тож я не нарікала.

Незабаром підлетіли до найближчого до планети шару, що був особливим із кількох причин. Найочевидніша — він був обладнаний гігантськими ліхтарями, які світили з неба, освітлюючи планету й створюючи штучний цикл дня і ночі.

Також внутрішній шар мав значно гірший стан, ніж зовнішній. Тут, у космосі, на самій межі атмосфери, літали величезні уламки. Ми вважали, що це залишки знищених платформ. Частина їх, втративши заряд, з часом падала на землю.

У моєму навушнику почувся чоловічий голос:

— Ескадрильї «Небовись» і «Сівань», за наказом адмірала Кобба, прямуйте до Головної платформи. Решто, ви спускайтеся на поверхню на ротацію.

Голос той належав Рікольфру, одному з помічників адмірала. Виконуючи наказ, я повернула зореліт у заданому напрямку. Мені розгорнувся краєвид на Детрит: блакитно-сіра куля, оточена яскравим шаром атмосфери. Тридцять винищувачів нашої групи полетіли до поверхні.

Решта з нас пронеслася вздовж краю атмосфери повз кілька платформ, лампи на яких блимали дружнім синім, а не злим червоним, світлом. Завдяки стелс-системі М-Бота нам свого часу вдалося сісти на одній із них і зламати її управління. На щастя, внутрішній безпековий протокол платформи передбачав деякі винятки для людей — це дало нашим інженерам трохи часу закінчити роботу.

Після того Родж із групою інших інженерів зуміли вимкнути кілька сусідніх платформ, які ми тепер теж використовували. Поки що вдалося опанувати лише десять із кількох тисяч, але початок справі було покладено.

Головна була найбільшою з нижніх платформ і мала спеціальні відсіки для винищувачів. На ній ми облаштували орбітальний штаб, хоч інженери й досі працювали над деякими її системами, насамперед — прадавніми банками даних.

Я залетіла у свій відсік, це був невеликий ангар. Двері за мною зачинилися, ввімкнулося світло й почалося вирівнювання тиску. Набравши повні груди повітря, я зітхнула й відчинила кабіну. Як же нудно було повертатися з бою до буденності. Хай у це і слабо віриться, але я хотіла літати й далі, патрулюючи космос. Відповіді на те, хто — чи то пак, що я — ховалися десь там, а не в цих стерильних металевих коридорах.

— Агов! — гукнув М-Бот, поки я вилазила з кабіни. — Візьміть мене з собою. Не хочу пропускати найвеселішого.

— Мені знову читатимуть лекцію.

— А я ж попереджав, — мовив він.

Ну що ж. Я сягнула під панель приладів і від’єднала його новий мобільний передавач: пристрій у формі браслета — із сенсорами, голографічним проектором, підсилювачем сигналу М-Бота й дисплейчиком із годинником. За його словами, подібний пристрій був у нього в минулому, але колишній пілот забрав його з собою сотні років тому, вирушивши досліджувати Детрит.

Коли М-Бот дав інженерам креслення нового пристрою, ті були в дикому захваті від технології мікроголограмної проекції. На щастя, святкували не так уже й довго, тому встигли виготовити мені новий. Я носила тепер його замість батькового світлового троса, оскільки, покинувши досліджувати печери, користувалася ним дедалі рідше.

Наділа голографічний браслет, а тоді передала шолом Дорсі — дівчині з команди техніків, яка піднялася до мене драбиною.

— Треба щось перевірити? — запитала вона.

— Поки була без щита, у правий бік фюзеляжу влучив уламок.

— Я подивлюся.

— Дякую, — відповіла я. — Тільки попереджаю, він сьогодні не в гуморі.

— А він взагалі колись у гуморі буває?

— Одного разу був, — мовила я, — коли проводив самодіагностику й цілих п’ять хвилин мовчав. Це було чисте блаженство.

— Сподіваюся, вам відомо, що мене запрограмовано розпізнавати сарказм? — втрутився М-Бот.

— Жарт не був би смішним, якби ти цього не вмів.

Першим ділом я пішла в особисту роздягальню, що, як і моя кімната, була тут удвічі більша. Щоправда, статків у мене було небагато: батьків значок, мої старі мапи печер і кілька саморобних арбалетів. Усі ці речі, разом зі змінним одягом, я тримала в окремій скрині біля койки.

Як тільки зайшла, мене привітав радісний посвист. То у своєму кубельці біля дверей сиділа Слимачка. Яскраво-жовта, з синіми шипиками на спинці, вона закуталася в мою стару сорочку. Я почухала її по голівці, і вона ще раз радісно свиснула. На дотик була не слизька, а радше тверда, наче шмат дубленої шкіри.

Радісно бачити її тут. Вона мала б залишатися в кімнаті, але постійно вислизала звідти, і я часто знаходила її в ангарі. У мене було таке враження, ніби найбільше їй подобається бути біля М-Бота.

Вирішила не перевдягатися, лише вмилася. Відтак, згаявши стільки часу, скільки могла дозволити, нарешті загартувала свою войовничу душу й ступила в коридор. Після космосу світло там, відбиваючись від сліпуче-білих стін, здавалося занадто яскравим. Єдина річ, що не відблискувала там, — це килим посеред підлоги, який зберігся напрочуд добре, — либонь, це місце перебувало у вакуумі, допоки наші інженери не залатали всіх дірок й не увімкнули системи життєзабезпечення.

У коридорі вже зібралася решта членів моєї ескадрильї. Недд й Артуро сперечалися, чи можна дозволяти пілотам прикрашати свої зорельоти малюнками. Минувши їх, я зупинилася біля Кіммалін, що, розтріпана, стояла з шоломом під пахвою.

— Ти ж розумієш, що Йорґен злий, як чорт? — прошепотіла вона.

— Не біда, — відказала я.

Кіммалін підняла брову.

— Чесно, — запевнила її я. — Просто треба здатися впевненою та небезпечною. Часом не маєш чорного ока?^[1]

— Кого?

— Це така спеціальна фарба, якою розмальовували обличчя люди зі Старої Землі, коли билися на зеленому полі. Кожен був сам за себе, і там ще залучали мертву свиню.^[2]

— Кльово. Але в мене такої штуки нема. До того ж… Дзиґо, можна хоч раз не драконити Йорґена?

— Не впевнена, що спроможна на таке.

Повз нас, підбадьорливо піднявши великий палець, пройшла ФМ. Я відповіла їй тим же, хоч, мушу зізнатися, мені досі було ніяково поряд з нею. Висока, струнка, вона навіть льотну форму носила зі стилем, тоді як я в цій безформній купі лахів почувалася, ніби на мені було втричі більше одежі. Дівчина стала біля Т-Стола й Кота — хлопців, яких залучили до нашого загону на заміну вибулим. Обом було вже за двадцять — на кілька років старші, ніж усі ми, — та вони досі не зовсім влилися в наш колектив.

Окрім Йорґена, бракувало тільки Седі, новенької. Не встигла я подумати про неї, як вона вийшла зі своєї роздягальні, зачепившись об поріг, тож мало не випустила шолома. Її синє волосся й характерні риси обличчя наганяли на мене… один болісний спогад.

Усі рушили далі коридором до їдальні, але я залишилася дочекатися Йорґена. Краще дати йому бій одразу. Він завжди покидав свій зореліт останнім, власноруч перевіряючи його, хоч це була робота техніків. Кіммалін зосталася зі мною. До нас підбігла Седі.

— Ти була просто неперевершена, — сказала вона, широко усміхаючись і притискаючи шолом до грудей.

Трясця. Ми були лише на клас старші, себто, одного віку з нею, та вона здавалася значно молодшою.

— Та й ти гарно впоралася, — відповіла я.

— Ти бачила?

Авжеж нічого я не бачила, але однаково кивнула їй підбадьорливо.

— Можливо, Дзиґо, колись я стану такою, як ти.

— Ти чудово літала, люба, — мовила Кіммалін, плескаючи Седі по плечу, — але не варто намагатися стати кимось, ким ти не є. Для такого тобі бракує практики.

— Так, точно, — мовила Седі, виймаючи з кишені блокнот й олівець. — Ніколи… ким ти не є… — записала вона мудрість, хоч я була переконана, що Кіммалін вигадала її на ходу.

Я зиркнула на Кіммалін. Як завжди спокійний вираз на її лиці було складно прочитати, одначе блиск в очах виказував, що вона в захваті від того, що хтось записує її премудрості.

— Шкода, що не можна було з тобою, Дзиґо. Ти страшенно ризикувала там одна.

— Седі, від тебе, як і від усіх, вимагають лиш одне: виконувати накази, — промовив рішучий голос. — Усім би твою дисципліну.

Навіть не оглядаючись, я знала, що то Йорґен — командир нашої ескадрильї, а інколи ще й нестерпний принда, — приєднався до нас і став позаду мене.

— Е, дякую, сер, — відповіла Седі й, козирнувши, побігла до їдальні.

— Щасти, — шепнула мені Кіммалін, стиснувши за лікоть. — Хай буде тобі тільки те, на що ти справді заслужила.

На тому, авжеж, вона теж пішла.

Ну що ж, цей звір по зубах і мені самій. Я обернулася, піднявши голову, а тоді задерла її ще вище. І чого він тільки такий височенний, трясця його матері? Йорґен Вейт мав шкіру темно-коричневого кольору та був уособленням витонченості, рішучості й правильності. Спав із Кодексом поведінки СОНу під подушкою, за сніданком слухав патріотичні промови, а їв виключно срібною виделкою, на ручці якої було вигравіювано: «Не давати Спенсі веселитися».

Ну, гаразд, це я трошки вигадую, але мені справді здавалося, що значну частину свого життя він проводив, нарікаючи на мене. Та не страшно. Я зростала в недружніх обставинах і вміла постояти за себе перед кожним, хто…

— Спенсо, — почав він, — перестань бути такою грубіянкою.

— О-о-о-о-о-о, — озвався М-Ботів голос із пристрою в мене на руці. — Непогано.

— Замовкни, — шепнула я йому. — Грубіянкою? Грубіянкою? — штрикнула я Йорґена пальцем у груди. — Ти взагалі про що?

Він зиркнув на мій палець.

— Що я тобі зроблю? — сказала я. — Ти ж вищий за мене.

— Спенсо, річ не в цьому, — гаркнув Йорґен, але тут же осікся. — А що це в тебе на обличчі?

На обличчі? Від несподіванки я моментально забула про сварку й подивилася на своє відображення на блискучій металевій стіні. Під очима в мене простягалися дві чорні смуги. Що?

— Чорне око, — промовив М-Бот із передавача. — Візерунок, який наносили на обличчя спортсмени на Старій Землі. Ви ж питали в Кіммалін…

— То був жарт, — мовила я.

Візерунок був голограмою, яку він спроектував мені на обличчя через передавач.

— Треба попросити когось переписати програму, яка відповідає за твоє почуття гумору, М-Боте.

— О-о-о-о-о-о, — протягнув він. — Даруйте.

Голограма вимкнулася. Похитавши головою, Йорґен обійшов мене й попрямував далі коридором, тож довелося його доганяти.

— Дзиґо, я розумію, ти звикла не залежати ні від кого, — провадив він. — Та маючи дар і статус, ти ставиш себе вище за всіх — навіть Кобба. Порушуєш приписи й накази, бо знаєш, що тобі за це нічого не буде. А це — неповага.

— Я намагаюся захистити всіх, — заперечила я. — Я виманюю ворога, наражаюся на небезпеку!

— Це перший пункт плану. Другий — ти мала привести ворога в нашу засідку. Я нарахував не один раз, коли в тебе була можливість зробити це, але ти вирішила дати бій сама. — Пильно втупившись у мене: — Ти хочеш щось довести. Що трапилося? Раніше ж ти радо працювала в команді. Трясця, ти ж цю команду й згуртувала. А тепер що? Важить тільки те, що думаєш ти?

Я…

Мої аргументи вмить розтанули. Я знала, що він має рацію, і вигадувати пояснення зараз — це як узяти в бій не ту зброю. З Йорґеном завжди працювала лише одна річ: правда.

— Вони роблять усе, щоб убити мене, Йорґене, — сказала я. — Вони кидатимуть на нас усе, що мають, тільки б знищити мене.

Ми зупинилися в кінці коридору під сліпуче-білою лампою.

— Сам знаєш, це правда, — продовжила я, ловлячи його погляд. — Вони знають, хто я. Якщо прибрати мене, вони зможуть тримати нас на Детриті вічність. А щоб дістатися до мене, вони не жалітимуть нікого.

— То ти захотіла полегшити їм роботу?

— Повторюю, я їх відволікаю, щоб…

Слова застигли в мене на губах. Бісів Принда з тим його проникливим поглядом.

— Добре, добре. Я навмисне доводжу себе до межі. Того єдиного разу, коли вийшло здійснити гіперстрибок, мене мало не накрив вибух. Я втратила всяку надію, була налякана й готувалася загинути. Того й подумала, що коли відтворити ті відчуття, я зможу стрибнути ще раз. Я досліджую, на що здатна й що це… що я взагалі таке.

Він зітхнув і драматично підняв очі до стелі.

— Борони нас святі, — видихнув він. — Дзиґо, це безглуздя.

— Це відвага, — заперечила я. — Справжній воїн випробовує себе. Без жодного помилування до себе досліджує межі власних можливостей.

Він вирячився на мене, але я не здавалася. Йорґен умів змусити мене сказати те, у чому я нізащо не зізналася б — навіть самій собі. Мабуть, ця риса й робила його хорошим командиром. Трясця, сам той факт, що він знав, як мене приструнити, слугував найкращим тому доказом.

— Спенсо, — почав він, — ти — найцінніший наш кадр. Ти — надзвичайно важлива для СОНу… і для мене.

Раптом я побачила, наскільки близько він стоїть. Легенько нахилився до мене, і на мить здалося, ніби не зупиниться на цьому. Шкода, але між нами стояла одна річ, що регулювала нашу поведінку. Романтичні стосунки між командирами і підлеглими були заборонені.

Одначе, крім того, було ще дещо. Він — уособлення порядку, коли ж я… одне слово, я не така. Навіть не розуміла, хто я — або що. Коли бувала чесна з собою, доводилося визнавати, що це і є головна причина, чому за останні півроку ми так і не зайшли далі.

Зрештою Йорґен відхилився.

— Сама знаєш, Національна асамблея постійно наголошує, що ти занадто цінна, щоб ризикувати тобою в бою. Вони прагнуть захистити тебе.

— То хай стараються краще, — відрізала я сердито.

— Я теж так вважаю, — легенько усміхнувшись, відповів він. — Та чи треба давати їм приводи? Ти частина команди. Ми — частина команди. Не треба брати все на себе, Спенсо. Я тебе дуже прошу. Зорі милі, досить навмисне наражати себе на небезпеку. Ми знайдемо інший спосіб.

Я кивнула, але… Легко йому казати. Ба розповідала, що навіть у часи, коли в наших пращурів був власний флот, таких, як я, боялися.

Ми були моторниками. Гіперприскорювачами. Диваками. Можливо, навіть узагалі не людьми.

Йорґен увів код на дверях у кінці коридору, та не встиг закінчити, як вони відчинилися. З того боку їх активувала Кіммалін.

— Народ, — задихано сказала вона, — народе!

Я нахмурилася. Нечасто вона так збуджувалася.

— Що?

— Я отримала звістку від Роджа, — пояснила вона. — Ви ж знаєте, що інженери досі аналізують комп’ютерні системи платформи? Так от, вони дещо знайшли. Запис.