Міжзір’я

37

Брейд відсахнулася від мене з криком, мовби не чула жодного слова з моєї натхненної промови.

— Людина! Аланік — людина під прикриттям!

Я ступила крок до неї, частково відмовляючись приймати реальність. Авжеж, вона повірила, я ж їй усе показала. Авжеж, вона визнала правду про свій народ, а не брехні, якими її годували тут.

Відкрившись Куні, я пішла на ризик, і це подіяло. Як сталося так, що це обернулося проти мене, коли намагалася побалакати з кимось свого ж виду?

Трясця. Трясця!

Я побігла геть, прошмигнувши повз спантеличених Морріумура, і полізла у свій зореліт. Технік, який його готував — істота з комашиними рисами — спробував загородити мені дорогу, та я відштовхнула його вбік і скочила в кабіну. Підняла шолом із сидіння, сіла й натиснула на кнопку зачинення кабіни.

Врятувало мене те, що всі гарячково готувалися до бою. До загального гамору з криків командирів додалося грюкання, з яким в ангарі сідали логістичні кораблі. За цим шумом Брейд майже ніхто не почув.

Але вона побігла до Вінзіка. Тому часу в мене було обмаль. Я запустила двигун й активувала підйомне кільце, сподіваючись, що в цих винищувачів не передбачене дистанційне вимкнення. Щойно заверещали сирени, я ввімкнула прискорення й понеслася доком, обстрілюючи з гармати невидимий щит, що утримував вакуум назовні.

Постріли пролетіли наскрізь — ознака, що щит відкритий для кораблів. Я вилетіла в космос і пірнула під доки, якщо «Міри й ваги» відкриють по мені вогонь.

— М-Боте! — вигукнула я.

Цок. Цок-цок-цок-цок…

Трясця. Я неслася вздовж доків, але датчики відстані показували, що «Міри й ваги» випустив навздогін мені десятки винищувачів.

Я підлетіла до захисного шару Міжзір’я — повітряної бульбашки, що огортала місто. Мені було невідомо, які оборонні системи тут є, та щонайменше вони повинні мати гармати по периметру. Можливо навіть, увесь повітряний щит можна запрограмувати на те, щоб не впускати кораблів.

Вінзік діяв блискавично. Я бачила, як із платформи до краю атмосфери — просто на мене — мчать кораблі.

— М-Боте! — сказала я. — Я не впевнена, що можу долетіти до тебе!

У відповідь знову почула цокання. Не могла ж я покинути його. Я мусила…

Та я розуміла правду. Забирати його в мене не було часу. Знання, що були всередині мене — таємниця старшинських гіперприскорювачів, сила телепортації, якою я володію, — були занадто важливі, щоб ризикувати ними. Я мусила повертатися на Детрит і застерегти всіх про напад.

Це стосувалося вже не нас із ним, і навіть не Слимачки, хоч яким важливим був би її вид. Якусь мить я боролася із собою, спостерігаючи за сотнями зорельотів, що неслися в мій бік. Урешті повернула сферу керування, прискорилася й шугнула вглиб космосу.

Почала виконувати вправу Ба. Прискорення зростало, дедалі сильніше притискаючи мене до спинки крісла, і я уявила, ніби лечу. Серед зірок. Співучих зірок, які ділилися зі мною своїми таємницями…

— Спенсо? — почувся голос М-Бота. — Спенсо, я повернувся. Що відбувається?

Я відчувала її — стрілу чистого світла, що вказувала мені шлях додому. Її відбиток залишила в моїй свідомості дивна зброя. Тільки я не була впевнена, що пущу в дію свої сили без М-Бота. Чи потрібні мені для цього його механізми?

— Спенсо! — повторив М-Бот. — Я намагаюся перепрограмувати себе, але це дуже складно. Що ви робите? Куди летите?

Переслідувачі наганяли мене. Але перед собою я бачила дорогу зі світла…

— Спенсо? — тихо запитав М-Бот. — Не залишайте мене.

— Мені шкода, — прошепотіла я, і серце мені стиснулося. — Я повернуся, обіцяю.

Я заплющила очі й спробувала ввійти в безвість. Вийшло.

Цього разу мене не захищали старшинські технології. Серед темряви висіли делвери, бурячи мене поглядами страшних очей. Я закричала, відчуваючи їхню ненависть до себе, але раптом це минулося, коли один із них наблизився. Він обволік мене в тому місці, що існувало поза часом. Неначе тінь, яка сховала від сторонніх очей.

Згусток ненависті. Від нього мені передався цілий потік емоцій — усеохопних, задушливих. Його обурювали звуки, які ми видавали, наші постійні вилазки в його вимір. Для нього ми були, ніби ненастанний дзвін у вухах, що доводить до сказу.

Я була так близько до нього, що коли — нарешті — покинула безвість, мені здавалося, ніби він женеться за мною. Він намагався проникнути туди, де жили ми. Місце, де перебували всі подразники, що так допікали йому, і які він хотів знищити.

З безвісті я вийшла сама, із криком, почуваючись так, ніби в останню мить захряснула двері, урятувавшись від монстра, що гнався за мною. Насилу потамувавши тремтіння рук, розвернулася.

Аж ось мені відкрився найпрекрасніший краєвид, який тільки можна уявити. Осяяний сонцем Детрит, огорнутий блискучими металевими платформами. Нарешті я була вдома.

Не скидаючи швидкості, підлетіла до оболонки планети. Старшинські крейсери досі висіли на чималій відстані, проте ознак бою я не помітила.

Підлетівши зовсім близько, я зненацька усвідомила, що без допомоги від М-Бота через оборонні платформи доведеться пробиратися за маршрутом від командування. Набравши необхідні шифри, я перевела передавач на потрібну частоту.

— Прийом? — сказала я. — Прийом, як чутно? Прошу підтвердження. Говорить «Небовись» десять, позивний Дзиґа. Я лечу на викраденому кораблі, будь ласка, не відкривайте по мені вогню.

Відповіли мені не одразу — утім, нічого дивного. Я могла легко уявити, як боєць на вахті, замість того, щоб відповідати незнайомому голосу дівчини-підлітка, що телепортувалася з нізвідки, спершу покликав командира. А на додачу, мабуть, щоб підтвердити, що це я, позвали ще когось із мого загону, бо відповів мені знайомий голос.

— Спенсо? — з легеньким акцентом промовила Кіммалін. — Це справді ти?

— Здоров, Скритна, — відказала я, заплющуючи очі й насолоджуючись звучанням того голосу. Я скучила за друзями навіть більше, ніж думала. — Ти не уявляєш, наскільки приємно почути, як хтось говорить англійською без перекладача.

— Зорі милі! Твоя бабця казала, що ти жива, але… Дзиґо, ти точно повернулася?

— Ну, так, — відповіла я, розплющуючи очі.

Датчик відстані раптово засвітився, і довелося віддалити зображення, щоб побачити, що трапилося. З нізвідкіля, вилетівши біля того місця, де і я за якусь мить до того, виринув новий зореліт. Довгастий, загрозливого вигляду, з численними доками для запуску винищувачів, і вигляд мав до болю знайомий.

«Міри й ваги».

— Скритна, не спішіть зі святкуванням, — кинула я. — Негайно викличте Кобба. Я повернулася, моя місія частково має успіх, але… за мною хвіст.