Міжзір’я

1

Увімкнула прискорення й пустила зореліт крізь саму гущу хаотичних гарматних пострілів і вибухів. Наді мною простягалася неосяжна глибочінь космосу. Супроти нескінченної чорноти, кораблі й планети здавалися мізерними. Незначними.

Окрім, хіба що, того факту, що ті незначні кораблики відчайдушно намагалися мене вбити.

Я вильнула, пустила зореліт у штопор і на середині віражу вимкнула прискорення. Як тільки розвернулася — знову запустила двигуни, але вже в інший бік, сподіваючись скинути з хвоста три ворожі кораблі.

У відкритому космосі бій зовсім не такий, як в атмосфері. Почнімо хоча б з того, що там не потрібні крила. Без атмосфери немає повітряних потоків, підйомної сили, тяги. У космосі взагалі не те щоб літаєш — радше просто не падаєш.

Ще раз розвернувшись із прискоренням, я шуснула туди, де точився головний бій. На жаль, маневри, які в атмосфері вражали, тут були звичною справою. Останні півроку, що ми воювали у вакуумі, навчили нас цілого набору нових навичок.

— Спенсо, — озвався з консолі жвавий чоловічий голос, — пам’ятаєте, ви просили попередити, якщо ми поводитимемося занадто нераціонально?

— Ні, — крекнула я, вильнувши праворуч, і над кабіною пронеслися промені гармат. — Та й не пригадую, щоб я робила щось таке.

— Ви сказали: «Поговоримо про це пізніше».

Я знову вильнула. Трясця. Невже дрони почали воювати краще? Чи це вже я хватку втрачаю?

— Технічно «пізніше» настало одразу після цих слів, — не вмовкав М-Бот, бортовий комп’ютер мого зорельота. — Щоправда, люди не вживають це слово в значенні «будь-коли після моменту мовлення». Натомість це означає: «будь-коли в майбутньому, коли мені буде зручніше».

Креллівські дрони оточили нас, намагаючись відрізати мені шлях до поля бою.

— По-твоєму, це зручний момент? — спитала я.

— А чому ні?

— Бо ми в бою!

— Як на мене, ситуація на межі життя і смерті — саме той час, коли варто замислитися над раціональністю своєї поведінки.

Мені пригадалися щасливі дні, коли мій зореліт не розмовляв. Було це ще до того, як я допомогла з ремонтом М-Бота, чия особистість виявилася пам’яткою прадавніх технологій, яких ми досі до кінця не зрозуміли. Не раз я запитувала себе, чи всі машини зі штучним інтелектом були такі нахаби, чи моя — виняток?

— Спенсо, — мовив М-Бот. — Ви не забули, що повинні вести ці дрони до решти?

Минуло півроку відколи ми не дали креллам знищити наш світ. Окрім перемоги, здобули ще й деякі важливі знання. Так ворожа раса, яку ми називали креллами, насправді виявилася інопланетною організацією. Її головне завдання — утримувати мій народ на планеті Детрит, що була чимось середнім між тюрмою та заповідником для людської цивілізації. Керував креллами галактичний уряд — Старшина.

Вони воювали з нами дронами, якими керували з далеких відстаней за допомогою понадсвітлового зв’язку. Штучного інтелекту не застосовували ніколи, оскільки галактичні приписи забороняли самокеровані зорельоти. Навіть М-Бот був дуже обмежений у тому, що виконував самостійно. Крім того, Старшина боялася ще дечого — людей, котрі здатні заглядати в простір, де провадиться понадсвітлова комунікація. Цитоніків.

Таких, як я.

Знаючи, хто я така, вони ненавиділи мене. Дрони особливо напосідали на мене — і цим можна було скористатися. Просто необхідно було скористатися. На нараді перед боєм мені вдалося вмовити команду на зухвалий план: я покидаю стрій, виманюю на себе зграю дронів і веду їх до решти команди, а поки вся їхня увага на мені — мої друзі їх збивають.

План — залізо. Усе в мене вийде… просто не швидко.

Зараз же я хотіла дещо спробувати.

Додавши прискорення, відірвалася від хвоста. М-Бот переважав ворожі кораблі за швидкістю й маневровістю, та чи не найбільшим його козирем була здатність, не розвалюючись, маневрувати на великих швидкостях в атмосфері. У вакуумі це було вже не критично, тому ворожі дрони легше наздоганяли мене.

З ними на хвості я помчала до Детриту. Мою планету, немов шкаралупа, захищали шари древніх металевих платформ із гарматними установками по всій довжині. Коли перемогли креллів півроку тому, ми відкинули їх за межу тієї шкаралупи. Тепер наша довготривала стратегія — це утримувати їх якнайдалі від планети.

Стримувати їх означало давати час нашим інженерам — серед яких був мій друг Родж — опанувати платформи й гармати. З часом ті шари гарматних установок захистять Детрит від навали. Та поки що більшість тих оборонних платформ були автономні, тому загрожували нам так само, як і ворогу.

Креллівські кораблі неслися за мною, намагаючись відрізати від поля бою, де мої друзі боролися з рештою безпілотників. Ворог припустився фатальної помилки, коли обрав тактику ізолювання мене, вважаючи, що сама я становитиму меншу загрозу.

— Я так бачу, до плану ми вже не повернемося? — запитав М-Бот. — Ви зібралися дати їм бій самотужки.

Я промовчала.

— Йорґену це страше-е-е-енно не сподобається, — застеріг М-Бот. — До речі, дрони женуть вас за одною траєкторією. Я вивів її на монітор. Згідно з моїм аналізом, це засідка.

— Дякую, — відказала я.

— Просто не хочу, щоб мене підірвали, — мовив М-Бот. — До речі, якщо через вас нас уб’ють, я являтимусь вам привидом.

— Привидом? — перепитала я. — Ти — робот. Та і я буду мертва.

— Мій робопривид приходитиме до вашого біологічного.

— Як ти це собі уявляєш?

— Спенсо, привидів не існує, — враз посуворішав він. — Чому ви переймаєтеся такими дурницями замість того, щоб летіти? От чесно, як легко ви, люди, відволікаєтеся!

А ось і засідка: невелика група креллівських дронів за металевою брилою, що була скраю зони досяжності оборонних гармат. Щойно я наблизилася, вони виринули й понеслися на мене. Однак я була до цього готова. Розслабила руки, відпустила підсвідомість. Занурившись у себе, поринула в транс і прислухалася.

Тільки не вухами.

Переважно дрони цілком справлялися зі своїм завданням, слугуючи розхідним матеріалом у боротьбі проти людей із Детриту. Утім, через гігантські відстані, з яких вели космічні бої, для управління дронами крелли покладалися на миттєвий понадсвітловий зв’язок. Мені чомусь здається, що пілоти тих дронів перебувають дуже далеко. Та навіть якби вони й були на космічній станції біля Детриту, радіохвилям однаково потрібен був би час досягнути цілі, і дрони реагували б на команди із затримкою. Тому без по-надсвітлових комунікацій тут не обійтися ніяк.

У цьому й полягало їхнє слабке місце. Бо я чула їхні команди.

З невідомої мені причини я могла чути простір, у якому відбувався понадсвітловий зв’язок. Безвість, як я його називала, була іншим виміром, де не діяли наші закони фізики. Я чула той простір, а інколи й зазирала в нього та бачила істот, що спостерігають за мною.

Одного разу, під час кульмінації битви півроку тому, я навіть увійшла туди, завдяки чому за мить телепортувала свій зореліт на величезну відстань. Повторити телепортацію не вдалося, зате я навчилася опановувати свій дар і застосовувати його в бою.

Віддавшись інстинктам, виконала серію складних маневрів. Мої відточені боєм рефлекси, укупі з вродженою здатністю чути команди, що надходили дронам, управляли зорельотом несвідомо.

Цитонічні здібності дісталися мені в спадок. Завдяки їм мої пращури водили галактикою міжзоряні флотилії. Батько теж мав цей дар, але ворог скористався ним, щоб його вбити. Тепер же дар застосовувала я, щоб зберегти життя собі. Реагувала й відповідала на команди раніше за дронів — навіть обробляла їх швидше. Не встигали вони відкрити вогонь, а я вже крутилася між променями їхніх гармат. Прошмигнувши повз них, запустила ІМІ, вимкнувши щити всіх кораблів, що летіли біля мене.

Я була така зосереджена: навіть не хвилювалася, що ІМІ зняв захист і з мене. Це було неважливо.

Я випустила світловий гарпун, і енергетичний трос влучив в один із ворожих кораблів, прив’язавши його до мене. Відтак — на інерції — розвернулася й опинилася за групою дронів без захисних щитів.

Порожняву освітили зблиски променів і вибухів дронів. Уцілілі крелли тут же сипонули врозтіч, як ті селяни з одної з казок Ба — від вовка. Засідка провалилася, коли я обстріляла два кораблі, знищила один і водночас слухала накази, які надходили іншим.

— Ніколи не перестаю дивуватися, як ви це робите, — тихо озвався М-Бот. — Ви обробляєте дані швидше за мене. Це щось майже… нелюдське.

Зціпивши зуби, я зосередилася, розвернула корабель і погнала відсталий креллівський дрон.

— Це, щоб ви знали, сказав не задля образи, — уточнив М-Бот. — Не те щоб люди були якісь не такі. Як на мене, то ці кволі, емоційно нестабільні, нераціональні створіння дуже навіть милі.

Я знищила дрон, і корпус мого корабля осяяло загравою його вогненної погибелі. Відтак шуснула просто між гарматними променями двох інших. Креллівські дрони пілотів не мали, та якась частинка мене однаково жаліла їх, коли вони чинили спротив мені — невпинній невіданій силі, яка не корилася правилам, за якими діяло все, що вони знали.

— Найпевніше, моє ставлення до людей зумовлене програмуванням, — вів далі М-Бот. — Та хіба це не те саме, що й інстинкт, який задає пташці програму любити своїх голих синіх виплодків? Нелюдське.

Я крутилася й вертілася, стріляла й нищила. Авжеж, не все було ідеально: часом я переоцінювала свої можливості й аж занадто багато промазувала. Та перевага моя була беззаперечна.

Старшина — та її прислужники-крелли — завжди пильнували таких, як я та батько. Їхні кораблі полювали на тих, хто аж надто майстерно літав і блискавично реагував. Вони намагалися взяти під контроль мій розум, скориставшись слабиною в моєму дарі — як вчинили з татом. На щастя, у мене був М-Бот. Його досконала система захисту відсіювала ментальні атаки, але водночас я чула всі ворожі накази.

Через це в мене неодмінно виникало запитання, яке неабияк лякало: що я взагалі таке?

— Мені було б набагато затишніше, — промовив М-Бот, — якби ви знайшли час перезапустити наш щит.

— Ніколи, — відрізала я.

На це піде десь із тридцять секунд — без можливості виконання маневрів.

Мені випав ще один шанс повернутися в основний бій та виконати план, який сама ж і запропонувала. Та замість того я розвернулася, прискорилася й помчала на ворожі дрони. Гравітаційні конденсатори поглинали значну частину перевантаження, чим неабияк рятували, та я однаково відчувала тиск, що вдавлював мене в сидіння, натягуючи шкіру й додаючи тілу ваги. Під дією екстремального перевантаження ніби старієш на сто років за секунду.

Виконавши маневр, я відкрила вогонь по залишках ворожих дронів, напружуючи свої дивні вміння до межі. Наді мною, зачепивши верхівку кабіни, пролетів промінь креллівської гармати — такий яскравий, аж перед очима залишилося марево.

— Спенсо, — сказав М-Бот. — На зв’язок виходили Йорґен і Кобб. Обидва дуже невдоволені. Розумію, ви просили відволікти їх, але…

— Продовжуй їх відволікати.

— Важко зітхаю.

Я зайшла в петлю, наздоганяючи ворожий корабель.

— Ти сказав «важко зітхаю»?

— Як на мене, помилитися з тлумаченням людської невербальної комунікації надзвичайно просто, тому я експериментую з методами підвищення їхньої виразності, — пояснив він.

— Хіба це тільки не ускладнює все?

— Очевидно ж, що ні. Роздратовано закочую очі.

Навколо заблискотіли постріли, та мені вдалося зняти ще два дрони. А тоді на склі кабіни почало дещо оприявнюватися. Колючі білі вогники, ніби очі, наведені на мене. Коли я перегинала зі своїм даром, із безвісті виринало дещо, що дивилося на мене.

Я не знала, що воно таке, тому називала його просто очі. Та зсередини мене розпікала ненависть до тих очей. Чиста лють. Це все було якось пов’язане: моє вміння бачити й чути безвість, очі, що стежили за мною звідтіля, а також здатність телепортуватися, якою я, однак, скористалася всього раз.

Я чітко пам’ятала, що відчувала тоді, коли в мене це вийшло. За крок до смерті від ударної хвилі руйнівного вибуху. Тієї миті я якось активувала пристрій, що називався цитонічний гіперприскорювач.

Якщо вдасться опанувати телепортацію, можна звільнити мій народ із неволі на Детриті. Ми навіки позбудемося креллів. Тож я і далі старалася.

Минулого разу стрибнути вдалося, коли я боролася за життя. Пережити б ті емоції ще раз…

Тримаючи правицю на сфері керування, а лівицею стиснувши штурвал, я пірнула. Тут же ззаду відкрили вогонь три дрони, але я вчасно помітила. Накренила зореліт, і жоден постріл не влучив. Натисла на штурвал, і розум мій доторкнувся до безвісті.

Очей у відображенні на склі побільшало. Вони дивилися немовби на щось позаду мене. Білі вогники, як зорі, тільки… свідоміші. Десятки зловісних мерехтливих цяточок. Щойно, хоча б частково, потрапивши в їхні володіння, я ставала видима для них.

Ті очі лякали. Як можна зачаровуватися цими силами й водночас боятися? Це наче поклик провалля, який чуєш, коли стоїш на краю прірви в печері, думаючи, наскільки легко кинутися в обійми тої чорноти. Варто лише ступити крок…

— Спенсо! — погукав М-Бот. — Я засік новий корабель!

Я вийшла із заціпеніння, очі миттю щезли. М-Бот вивів зображення зорельота на екран консолі. Майже невидимий на тлі чорного неба, зі сховку, де було заплановано засідку, вигулькнув новий винищувач. Плескатий, витончений, він був чорний, як космос. За розмірами менший від звичайних креллівських кораблів, він, однак, мав більшу кабіну.

Ці нові, чорні, зорельоти почали з’являтися лише останні вісім місяців — перед самою спробою скинути на нашу базу бомбу. Тоді ми ще не знали, що це за кораблі, зате тепер розуміли все.

Я не чула команд, які їм надходили, бо їх і не надсилали. Чорними кораблями, як ось цей, керували не віддалено. На них літали живі пілоти. Найчастіше — аси, найкращі.

Нараз бій став значно цікавішим.