Міжзір’я

16

За групою збуджених інопланетян ми з Морріумуром пройшли до широких сходів, що вели в надра гірничої станції. Ступаючи на них, я помітила буксир, який тягнув в ангар неподалік чорний креллівський винищувач. Лайнулася про себе. Я шукала Брейд, сподіваючись поговорити з нею, а вона собі тихенько сіла й одразу десь пропала.

Я зітхнула й пішла вниз, навздогін Морріумуру. Вони пленталися за групою, що страшенно повільно проходила крізь вузькі двері в кінці сходів.

— Дякую, що витягнули мене, поки я не накоїла дурниць, — сказала я Морріумуру, поки ми стояли в черзі.

— І я вам дякую за порятунок! — відповіли вони.

Через міцно стиснуті губи здавалося, ніби вони сердяться, та мені здавалося, що я хибно трактую міміку діонів, бо наступні слова сказали по-товариському:

— Аланік, ви першокласно літаєте! Нічого подібного я ще не бачили.

— А за багатьма пілотами ви спостерігали? — спитала я. — Ну, тобто хіба ви не… занадто молоді?

— Так, мені лише два місяці, але я маю спогади своїх батьків, — сказали Морріумур. — Мій лівий родитель у молодості літали на комерційних рейсах. Звідси й моє вміння керувати зорельотом.

— Гм, — тільки й відповіла я, ступаючи вниз на сходинку. — Усі тут дуже здивовані тим, що ви записалися на іспит. Для чого діонові йти на відбір пілотів? І чому жоден інший представник вашого виду цього не зробив? Звісно, якщо це не занадто нескромне запитання.

— Ні-ні, — мовили вони, — це запитання не занадто нескромне. Борони, мире! Ми заохочуємо нижчі види знайомитися з нашими звичаями, бо вважаємо, що так вони наблизяться до вищого інтелекту. Відповідь на ваше запитання проста: інші діони не брали участі у випробуванні, бо природа мого виду глибоко культурна й повністю очищена від усякої агресії. Тому якщо хтось із нас хоче навчитися вбивати — це щось немислиме!

— Але хіба серед операторів дронів немає діонів? — поцікавилась я.

— Бувають і такі, але вони не затримуються надовго на службі. Дронами керують переважно тенасі, — пояснили Морріумур, назвавши вид, якого я ще не зустрічала. — У них є особливий хист до війни, і вони не піддаються емоціям. Решта ж із нас занадто миролюбні для цього.

— Та все ж, для лідерів діонів це норма — відправляти дрони вбивати непідготованих пілотів?

— Це… — опустили голову Морріумур, дивлячись собі під ноги й ступаючи черговий крок. — Це була несподіванка. Однак на моє переконання, влада розуміє, що робить. Та і їхня правда: не можна відправляти в бій пілотів, які з нього втечуть. Для того й потрібні настільки радикальні заходи під час відбору.

— А мені здається, це купка лицемі…

— Спенсо, — урвав мене М-Бот у навушнику, — я, звісно, не фахівець з правильних соціальних реакціях органічних форм життя, але, припускаю, не треба ображати свого першого ж союзника-діона? Вони можуть надати нам цінні відомості.

Я насилу прикусила язика. М-Бот слушно каже.

— То навіщо ви записалися на іспит? — запитала я в Морріумура. — Хіба ваша натура не… як ви казали? Очищена від агресії?

— Я… у мене особливий випадок, — відповів він. — Я народилися з агресивним типом особистості й прагну ствердитися. Для цього й прийшли сюди.

Нарешті спустившись зі сходів, ми увійшли в простору залу з низькою стелею. Яскраві білі лампи освітлювали столики, як у кафетерії, що нагадало мені їдальню на «Альті». Проте запахи… вони були, скажімо так, незвичні. Щоправда, вловила я і знайомі аромати: смаженина, випічка й щось схоже на корицю. Та вони перемішалися з купою інших, дуже дивних: застояна вода, палене волосся… машинне мастило? Усе вкупі, воно створювало всепереборну, божевільну стіну чуттів, від якої я застигла у дверях.

— Що ви їсте? — запитали Морріумур, показуючи на знаки над прилавком. — Напевно, рослинну їжу на основі вуглецю. Є ще мінеральні коктейлі, та навряд чи вони придатні для вашого метаболізму. А он там, далі, знайдете вирощене в лабораторії м’ясо.

Останнє вони, схоже, не схвалювали, судячи з того, як закопилили губи, оголивши зуби.

— Е-е-е… — квакнула я, думаючи, як би в цій ситуації відповіла Аланік.

— Ваш вид, — промовив мені у вухо М-Бот, — харчується майже тим самим, що й люди, тільки вживає більше горіхів і менше м’яса. І ніякого молока.

— Серйозно? — шепнула я, йдучи за Морріумуром до овочів. Показавши на себе: — В Аланік є груди. Навіщо? Для краси?

— Правильніше було б сказати, ніякого молока від інших видів, — виправився М-Бот. — Ваш вид вважає, що це бридко. Як, до речі, і я. Вам колись спадало на думку, скільки дивних рідин випускають зі своїх порожнин органічні форми життя?

— Вони нічим не дивніші за ідеї, які випускаєш зі своїх порожнин ти, М-Боте.

Я стала в чергу з Морріумуром і взяла собі салат із чогось, схожого на водорості. М-Бот запевнив, що він підходить одночасно мені й Аланік. Забираючи їжу, я не могла не помітити, скільки простору дають нам інші пілоти.

Та коли я пішла по воду, то ледь протиснулася між двома величезними гориловидними берлами. Отже, трималися чимдалі не від мене, а Морріумура. Так, подумала я, сьорбаючи воду, і знову пропхнулася між ним, вони бояться Морріумура. Представники інших видів не припиняли зиркати в його бік, непокоячись через присутність діона серед «нижчих» видів.

З тацею в руках підійшла до порожнього столика в кутку зали. Там аромат кориці був найсильніший, та не встигла я сісти, як Морріумур підхопили мене за лікоть.

— Не сюди! — прошипіли вони. — Ви при своєму розумі?

Я нахмурилася, вирячившись на порожній стіл. Він нічим не відрізнявся від решти. Морріумур відвели мене до іншого й вже там сіли.

Трясця. Я й гадки не мала, що роблю. Що не так із тим столом? Нічого не розуміючи, сіла. Треба швидше викрасти гіперприскорювач, поки я не видала себе.

— То, е-е-е… — звернулася до Морріумура, колупаючи салат, — кажете, ви живете всього два місяці?

— Так! — відказали Морріумур. — Народжуся через три місяці — дитям, але ці спогади збережу. Чи то… я сподіваюся, що народжуся за три місяці. Чи судилося мені дійти до фінальної фази народження залежить від рідні, яка й має вирішити, наскільки ця особистість підходить, щоб поповнити їхні ряди.

— Це так… е-е-е…

Дивно.

— Інакше? — допомогли мені Морріумур. — Розумію, у більшості інших видів усе не так.

— Не хочу бути грубою, але так, мені це дещо незвично, — обережно відповіла я. — А як це працює? Це значить, що у вас тепер два мозки?

— Так, майже всі внутрішні органи в мене подвійні, хоча руки й ноги всмокталися ще в коконі, а мозки батьків з’єдналися й працюють як один.

Ого. Оце так дивна бесіда.

— Якщо ви не заперечуєте, — продовжили вони, — та здається з вашого вигляду, що ваш вид розмножується статевим шляхом, за якого є дві статі: чоловіча й жіноча?

Я кивнула, і вони продовжили:

— Це одна з найпоширеніших біологічних схем у галактиці, хоч ніхто й не розуміє чому. Можливо, це все паралельна еволюція, але я схиляюся до теорії, що всі ви маєте спільних пращурів, що — за допомогою цитонічних гіперстрибків — розповсюдилися серед зірок ще навіть до того, як ви опанували кам’яні інструменти!

Я насторочилася.

— Цитонічні гіперстрибки? — перепитала якомога безневинніше.

— О, напевно, ви про них не чули! — мовили Морріумур. — У минулому живі істоти виконували гіперстрибки за допомогою власного мозку. Це було вкрай небезпечно, але мені це здається цікавою теорією, щоб пояснити, чому деякі види з різних планет настільки подібні між собою. Хіба вам не здається, що було б дуже цікаво спробувати довести її?

Я кивнула. Можливо, тут я дізнаюся про себе більше.

— Цікаво, як вони це робили? Вам відомо щось про процес?

— Ні, — зізналися вони. — Я знаю тільки те, про що написано в підручниках, включно із застереженням про небезпеку. У текстах ретельно уникають опису особливостей процесу.

Зараза. Я кинула пильний погляд на Морріумура й побачила — тепер зблизька, — що ліва і права частини їхнього обличчя мають різні риси. Дві особи якимось чином злилися воєдино, утворивши Морріумура, що, хоч і всього на кілька сантиметрів, були вищі за решту діонів, яких я бачила. Напевно, пара втратила багато маси під час… заляльковування?

Усвідомивши, що витріщаюся, я зашарілася й потупила погляд у свій салат.

— Даруйте.

— Усе добре, — з легким смішком відповіли Морріумур. — Я можу лише здогадуватися, наскільки дивним це здається вам. Хоча мені дивно, як так багато видів можуть розмножуватися, навіть не перевіривши особистості своєї потенційної дитини. Ви робите це наосліп! Я ж можу поспілкуватися з родичами, і вони вирішать, чи подобається їм така версія мене.

Щось у цьому всьому глибоко мене непокоїло.

— А якщо ні? Ну, у сенсі, якщо ви їм не сподобаєтесь.

Морріумур зам’ялися й втупились у свою тарілку.

— У такому разі, після того як — через три місяці — повернемося в кокон, батьки вирішать, що я не підходжу, залялькуються ще раз, і я перероджуся з новою особистістю. Протягом п’яти місяців рідня перевірятиме її. Так зрештою з’явиться особа, яка влаштовує всіх.

— Небезпечно це якось, — сказала я. — Без образ, але мені не подобається, до чого це призводить. Тобто ваша рідня може отак просто перетрушувати вашу особистість, поки з вас не вийде хтось, хто їх влаштовує? Мене так точно ніколи не вибрали б.

— Не-діони часто так кажуть, — мовили Морріумур, сідаючи рівніше. — Але завдяки цьому процесу ми маємо надзвичайно миролюбне суспільство з вищим інтелектуальним розвитком. Щоправда… через це я, власне, і відчуваю потребу ствердитися.

Кивнули на залу, повну пілотів.

— Вона й штовхнула мене на крайнощі. Як я вже казали, ця версія моєї особистості дещо… агресивна. От мені й захотілося показати своїм, що це не так уже й погано. Може, відгукнутися на набір пілотів було й імпульсивним кроком, та зважаючи, що в мене залишилося всього три місяці, я подумали, що це найкращий шанс показати себе.

— Але… — повела була я, та одразу затнулася, помітивши, шо в їдальню зайшов ще дехто.

Це була група з п’ятдесяти кіценів, кожне — сантиметрів п’ятнадцять заввишки. Вбрані переважно в білі флотські однострої, пухнасті створіння, настовбурчивши хвости, маршували до нашого столу.

Я ледве стримувала усмішку. Вони були могутньою расою підкорювачів космосу, котрі знали, що значать відвага й вірність, але… трясця, які ж вони були симпатяги.

Кіцени зупинилися біля порожнього стільця поруч зі мною, і кілька звіряток притулили до нього драбину. По ній піднялася інша група, яка приставила до стола ще одну драбину. Нарешті на стіл піднявся сам Гешо, вдягнений у шовковий хітон. Він звів до мене зчеплену в кулачок лапку. Зблизька на його білій мордочці я побачила руді плямки. Такий самий візерунок повторювався на гострих вушках.

— Урдалійко Аланік! — проголосив він через значок-перекладач, із якого полився м’який баритон. — З нагоди звитяги ми влаштовуємо бенкет!

— Капітане кіценів Гешо! — сказала я, повторюючи жест. — Ви тільки прибули на обід?

— Ми привезли провізію із собою, — відповів він. — Навряд чи в старшинській їдальні знайдеться все необхідне для бенкету за нашими звичаями.

Ще один кіцен приніс великого стільця і, діловито помахуючи кудлатим хвостом, поставив його для Гешо. Потім кілька звіряток притягнули стола, розмістили перед ним і накрили скатертиною.

— То що, — почав Гешо, переводячи погляд із мене на Морріумура, — ми тепер колеги? Пропоную укласти пакт про підтримку й взаємодопомогу.

Я зиркнула на Морріумура.

— Я про таке ще не думала.

— Якщо хочемо вціліти в майбутніх зіткненнях — без надійних союзників ніяк, — вів далі Гешо. — Щоправда, я не знаю, на користь чи шкоду піде нам присутність діона в нашому невеликому флоті.

— Радше на шкоду, — промовили Морріумур, знову потуплюючись у тарілку. — Тиск на мене буде сильніший, ніж на нижчі раси.

— Складнощів кіцени не бояться, — пафосно промовив Гешо. — Можливо, хоча б це доведе, що ми гідні бути повноправними громадянами Старшини.

— У нас є розуміння, що буде далі? — запитала я в них. — Ми подолали випробування?

— Далі тренуватимемося боротися з делверами, — сказав Морріумур.

— Що сюди входить? — спитала я, досі не розуміючи, на що підписалася.

— Важко сказати, — мовив Гешо. — Не думаю, щоб хтось із нас підозрював, що сьогоднішній іспит буде настільки жорстоким.

Поки він говорив, ще одна група кіценів принесла тарілки з паруючими наїдками, які розставила на столі перед Гешо. Одна кіценка, у шовковій сукні, нарізала їжу й почала годувати його. Решта діловито розставляли приладдя для бенкету на одному зі стільців біля нашого столу.

— Старшина дуже дивна, — провадив Гешо, відкушуючи шматок крихітного стейка. — Її керівництво не втомлюється працювати заради мирного життя своїх громадян, та перетнеш межу правильності — кара буде швидка й нещадна.

— Старшина мудра, — вставили Морріумур. — Вона існує вже не перше століття, сприяючи захисту й добробуту мільярдів видів.

— А я цього й не заперечую, — відповів Гешо. — Мій народ хотів би підвищення рівня громадянства. Та не можна заперечити, що окремі департаменти — зокрема, захисних служб — виявляють напрочуд низький рівень емпатії.

Я кивнула, і за столом запала мовчанка. За вечерею мою увагу прикувало дещо, що я відчувала весь цей час… поклик зірок. На Міжзір’ї його глушило спеціальне поле, яке блокувало цитонічні чуття, але за межами станції я знову почула їхній спів. Слів не чула, але мелодія, що лунала в глибині свідомості, означала, що станція відправляє сигнал.

Поклала виделку, заплющила очі й, як навчала Ба, уявила, ніби пливу серед зірок. Я полинула. Можливо… Можливо, ті невидимі стежини приведуть мене до Детриту й сил Старшини, що там базуються?

Ніщо не вказувало, куди прямувати. Зате я відчула біля себе ще дещо інше. Знайому присутність. Що ж воно таке?

Брейд, збагнула я, впізнавши відчуття, що надходило від неї. Вона хоч і не з нами, але зовсім поруч.

Я розплющила очі й озирнулася довкола. Їдальня була повна істот, які їли та пили — або ж, як-от одні дуже дивні, схожі на кам’яні брили створіння, лили рідину собі на голову.

Відчуття просочувалося з-за меж приміщення. Пославшись на потребу сходити у вбиральню, я запитала, де вихід. Морріумур показали дорогу, я вийшла з їдальні й звернула туди, куди вони спрямували мене. Тут уздовж коридору тягнулися ряди дверей, на кожній — табличка з типом приладдя всередині.

Крутнулася в протилежний бік, з якого, схоже, і надходив сигнал від Брейд. Охорони ніде не було видно, тому я пішла туди.

Відчуття посилилося біля дверей збоку. Вони були прочинені на шпарку, заглянувши в яку, я побачила Брейд. Разом з Вінзіком вони розмовляли з групою діонівських високопосадовців.