Міжзір’я

24

Назовні Вейпор попросила мене прогнати кілька розсипних маневрів — коли група розбиває стрій, розлітаючись хто куди, а тоді перегруповується. Я вважала, що це буде корисно в бою із жаринами, які намагатимуться протаранити нас.

Інші, напевно, відчули зміну мого настрою та не сперечалися, навіть Брейд виконувала вправи без нарікань. Невдовзі тренування скінчилося, і прийшов час повертатися на «Міри й ваги».

Я посадила свій зореліт у доку й приязно поплескала по панелі приладів. Це був, звісно, не М-Бот, але все одно добротний винищувач. Відтак, відчинивши кабіну, вилізла й приєдналася до решти команди. Усі вони були втомлені, але щасливі. Утомлені, бо це був довгий тренувальний день, а щасливі, бо потренувалися ми добре, досягнули певного прогресу й навчилися працювати в команді.

Гешо весело засміявся на якусь Морріумурову репліку, і до нього знову долучилася кіценка в червоному однострої зі щитом у лапках. Я дізналася, що звуть її Корі, і вона — навігаторка їхнього корабля й щитоносиця Гешо, хай що це означає.

Дорогою від доку я зрозуміла, що навчилася розрізняти ще кількох кіценів за голосами. Було дуже дивно, що наш загін складається не просто з п’яти пілотів, а ще й з п’ятдесяти семи членів екіпажу кіценівського корабля, і мені це подобалося, бо так було веселіше. Я майже й забула химери, з якими зіткнулася в лабіринті.

Нам наказали повертатися в стрибковий відсік. Провести прислали дрон, але Брейд однаково вирвалася наперед. Либонь, щоб не доводилося спілкуватися з нами.

Я прискорилася й наздогнала її.

— Знаєте, мені сподобався маневр, який ви виконали наприкінці, — коли пропетляли між двома іншими кораблями, не зачепивши їх, — сказала я.

Брейд знизала плечима.

— Це було неважко.

— У вас є досвід командних польотів, — зауважила я.

— Природно.

— Я дуже рада, що ви з нами.

— Точно? — перепитала вона. — Ви знаєте, хто я. Рано чи пізно я втрачу самоконтроль, і буде лихо.

— Сподіваюся на це.

Вона зупинилася посеред червоного килима, що пролягав у коридорі й, зсунувши брови, глянула на мене.

— Що?

— Там, звідки я родом, трошки пристрасті — на краще для пілота, — пояснила я. — Брейд, дрібка агресії — не страшно, тож, гадаю, нам це піде тільки на користь.

— Ви самі не розумієте, чого просите, — огризнулася вона й поспішила далі.

Я дочекалася решти, і всі разом ми пішли до стрибкового відсіку. Цього разу до моторного крила навіть не наближалася: чатовий і так уже запідозрив мене, судячи з того, як провів мене поглядом.

Сідаючи в крісло, я зосередилася на вправі Ба. Заплющила очі, відпустила думки, уявляла, ніби несуся серед зірок, і прислухалася.

Стих скрекіт кіценів. Ось воно. «Гіперприскорювач готовий», — промовив голос. Сказано це було не англійською, але, як завжди, я розуміла все, попри мову. Чому вони застосовують цитонічний зв’язок? Команду ж відправляли з містка в моторний відсік.

«Прекрасно». Це сказав Вінзік. «Старт».

Я приготувалася, чекаючи… але нічого не сталося. Що?

За хвильку відправили ще один сигнал: «Моторний відсіку, у вас щось сталося?»

«На жаль, так, — надійшла відповідь. — Ми реєструємо цитонічні перешкоди від локалізованих джерел на борту корабля».

Мене охопила тривога. Вони… Вони знають, що я тут.

«А, це, — відповів Вінзік. — Так, ми в курсі. На борту з нами два цитоніки».

«Через це в нас можуть бути проблеми», — відповіли з інженерного відділу.

«Наскільки великі?»

«Побачимо. Заміняємо модуль гіперприскорювача. Новий спрацює, якщо запустити без затримки».

Я напружено чекала. Спливло кілька хвилин.

А тоді все повторилося. Мій мозок знову пронизав потік інформації, цього разу спрямований на Міжзір’я. Далі — крик.

Знову я відчула, ніби мене закинули в нескінченну чорноту. І знову делвери мене не бачили — зосередилися на крику.

Я повернулася в крісло, відчуваючи, як розривається моя голова. І знову важко осунулася, хоч решта навіть не перервали бесіди. Вони і не зрозуміли, що сталося.

Те відчуття, що виникло в мене, той потік інформації… він показував мені напрям гіперстрибка. З його допомогою я могла стрибнути на Міжзір’я сама. Інформація згасала, але повільно. Я могла… За потреби я здатна самотужки стрибнути звідси до лабіринту делвера й назад.

М-Бот казав, що то просто набір довільних чисел, які нічого не означають, але щось у тій інформації напряму відпечаталося в моїй свідомості… Це був доказ того, про що я здогадувалася: що одного знання, куди мені потрібно, замало — його треба відчути. Це був перший посутній ключ до контролю над моїми здібностями.

Знесилена, я піднялася й разом з усіма пішла в транспортний відсік, з якого відкривався вид на Міжзір’я — сповнену життя платформу, втикану будівлями, що стриміли з неї сталактитами й сталагмітами. Вона світилася блакитним світлом.

Попрощавшись з усіма, сіла у свій шатл. На жаль, цього разу транспорт мій був не особистий, оскільки разом зі мною додому летіли ще троє інопланетян, схожі на рептилії. Вочевидь, жили вони неподалік від мене. Сиділи на задніх рядах, тихенько розмовляючи своєю мовою, яку мені розтлумачив значок. Позаяк обговорювали вони чим повечеряти, я вимкнула перекладач.

Шатл злетів, і щойно ми вилетіли з транспортувальника, як у моєму навушнику почувся голос.

— Спенсо? — запитав М-Бот. — Спенсо, я знову вловлюю ваш сигнал. З вами все гаразд? Усе добре? Ми не спілкувалися цілих вісім годин!

Почути цей голос було напрочуд приємно, і я полегшено зітхнула. Моє завдання ставало дедалі небезпечнішим, і нарешті я згадала, що не зовсім сама.

— Я повернулася, — шепнула я йому, косячись на інопланетян позаду. — Розкажу все на місці.

— Трясця, як же добре вас чути! — вигукнув М-Бот. — Ви чули? Я щойно лайнувся. Як думаєте, лайка — це доказ того, що я живий? Неживі комп’ютери не лаються, бо це дивно.

— Не думаю, що ти можеш заперечити, ніби ти не дивак.

— Авжеж, можу. Я здатен заперечити фактично все, якщо мене на це запрограмувати. Схоже, на «Мірах і вагах» встановлено щит, який глушить зв’язок. Утративши ваш сигнал, я злякався, що навіки залишився сам на сам зі слимаком.

Я усміхнулася, а коли ми наблизилися до посольства — неабияк збадьорилася. Хотілося розповісти М-Ботові стільки всього. Лабіринт делвера. Вейпор. До того ж я і до Брейд знайшла підхід. Та по приземленню побачила, що місіс Хамвіт — креллівська економка, яку Куна призначили до мене, — чекає на мене у дверях.

— Що вона тут робить? — прошепотіла я, дивлячись на інопланетянку в скафандрі.

— Скінчивши прибирати, вона чекала вашого повернення, — відповів М-Бот.

А вона серйозно підійшла до збору інформації про мене. Коли я вийшла із шатла, креллка підбігла, енергійно вигукуючи:

— Господине, вітаю! Я ознайомилася з харчовими звичками вашого виду й, здається, знайшла ідеальний рецепт для вечері. Акокіановий пудинг! Напрочуд вдале поєднання солодкого й пікантного!

— Е-е-е, — протягнула я, — дякую, але ні. У мене вже є харчі. Замовила кілька днів тому.

— Господине, ви говорите про ті стрипси з водоростей у холодильній установці?

— Так, — відказала я. — Вони мене влаштовують.

На смак ніякі, але їсти можна.

— Ну… То, може, приготувати з них гарнір? — запропонувала місіс Хамвіт. — Чи, може, десерт?

— Усе добре, — запевнила я її. — Чесно. Дякую, але сьогодні на мене ще чекає деяка робота, тому не хочу, щоб мене відволікали.

Вона засмучено змахнула руками, але я цій виставі не повірила ні на секунду. Якщо креллка й журиться чимось, то лише тим, що не зможе прошпигувати за мною. Нарешті — після того, як я ще тричі повторила, що мені нічого не потрібно, — вона вийшла на вулицю й посунула геть.

Зітхнувши, я витерла чоло й попрямувала сходами на дах, де сіла в кабіну М-Бота.

— Затемни скло, — наказала я, — і переконайся, що шпигунка точно пішла.

Скло кабіни потемніло.

— Спенсо, я не думаю, що вона шпигунка, — сказав М-Бот. — Вона не рилася у ваших речах. Просто навела лад у кімнаті, а решту часу розгадувала кросворди на планшеті.

— Наведення ладу — ідеальне прикриття для шпигунки.

Я відкинулася на спинку крісла й почухала Слимачці підборіддя. Жалібно присвиснувши, вона кволо підповзла до мене. Я взяла її на руки й посадила собі на коліна. Такою млявою її ще не бачила. Щось у цьому місці погіршує її стан.

— Отже, М-Боте, у нас проблема, — почала я. — Нам доведеться викрасти цілий транспортний корабель.

— Прекрасно, — відказав він. — Бажаєте, щоб ваш труп кремували чи просто викинули в космос?

Я вишкірилася.

— Молодець.

— Гумор — характерна ознака живого організму, — пояснив М-Бот. — Я написав кілька підпрограм, за допомогою яких краще розпізнаватиму й сам створюватиму жарти.

— То ти таки можеш перепрограмовувати себе на щось нове? — спитала я.

— Тут треба бути обережним, — відповів М-Бот, — бо ще однією характерною рисою живого організму є стала особистість. Я не хочу надто змінювати те, ким є. Окрім того, існують деякі речі, які, якщо спробувати їх перепрограмувати, зроблять із мене…

Цок. Цок-цок-цок-цок.

Я зітхнула й погладила Слимачку. Вона вся була обм’якла й млява — навіть шипи на її спині, якими вона свистіла, не такі цупкі.

— Я повернувся, — нарешті промовив М-Бот, перебільшено зітхнувши. — Це зовсім неприємно. Разом із тим, ви щось казали про самовбивчу місію з викрадення великого бойового корабля Старшини.

— Це не зовсім бойовий корабель, — відказала я. — На борту в нього не більше ніж п’ятдесят-шістдесят членів екіпажу…

Далі я переповіла все, що сталося зі мною за сьогодні: розмови, які вдалося підслухати, лабіринт делвера, контакт із Вейпор й іншими пілотами. Навіть про дивний досвід усередині лабіринту згадала.

— Отже, — підсумувала я, — корабля з гіперприскорювачем мені не дадуть, а це означає, що доведеться шукати інший спосіб його викрасти.

— Цікаво, — мовив М-Бот. — То ви чуєте накази, які Вінзік віддає моторному відсіку? Чому?

— Припускаю, комунікація відбувається через безвість.

— З одного кінця корабля в інший? — спитав М-Бот. — Але ж це безглуздо. Для цього мало б вистачати простого дротового зв’язку. Ви впевнені, що чуєте саме це?

— Ні, — зізналася я. — Та я не зовсім це чую. — Замислившись на хвильку, продовжила: — Можливо, викрадати весь корабель і не знадобиться.

— Добре, бо якщо ви вб’єтеся, залишиться тільки слимак, а я не хочу, щоб він був моїм пілотом.

— Я відчуваю, що в моторному відсіку діється щось дивне, — пояснила я. — До того ж дорогою назад через мене з гіперприскорювачем щось сталося, і довелося провести заміну модуля. Отже, він не такий уже й великий, раз його можна швидко замінити.

— Це нам і так відомо, — мовив М-Бот. — У тому пустому ящику, який усередині мого фюзеляжу, має міститися гіперприскорювач, і колись там щось було.

Я кивнула, обмірковуючи все й погладжуючи Слимачку. Вона вдоволено присвиснула.

Уже двічі я телепортувала М-Бота самотужки, але колись у його системі стояв певний гіперприскорювач. Я вважала, що його попередній пілот — командор Спірс — і був тим гіперприскорювачем, що привів його на Детрит. Але для чого той ящик? Мені бракувало однієї важливої деталі.

— Треба якось прослизнути туди й подивитися, як вони обслуговують і запускають гіперприскорювач. Трясця, може, якщо вдасться викрасти пристрій, яким вони визначають координати точки призначення, я зможу застосувати свої сили й хоча б повернутися додому.

— За вашими власними словами, моторний відсік — таємне місце на військовому кораблі, що посилено охороняється, — сказав М-Бот. — Прослизнути туди буде не так уже й легко.

— Нам пощастило мати у своєму розпорядженні розвідувальний корабель, оснащений потужним штучним інтелектом, що призначений для операцій під прикриттям. Треба витягнути дані про таємний ворожий об’єкт. Що з цього приводу думає твоя програма?

— Треба встановити пристрої стеження, — негайно відповів він. — Найкраще рішення — запустити автономні дрони, здатні проникнути туди непомітно й зняти відео. Захист корабля не пропустить радіосигналів, але це однак не треба, щоб їх не знайшли. Замість того ми можемо забрати їхні звіти й завантажити з них усю інформацію, яку вони зібрали. — Витримавши паузу. — О-о-о-о-о. Блискуча ідея! А я інколи навіть розумніший, ніж мені здається.

— Може й так, — мовила я, відхиляючись у кріслі. — А в нас такі прилади є?

— Ні, — зізнався він. — У мене є відсіки для кількох таких дронів, але там порожньо.

— А ми можемо самі сконструювати один такий? — спитала я, витягуючи руку й розглядаючи браслет, що проектував на мене голограму. — Таку ж штуку ми зробили.

— Усе можливо, — погодився М-Бот. — Щоправда, для того знадобиться трохи розібрати мої системи датчиків і замовити деякі нові деталі — ще й зробити так, щоб ці замовлення не викликали підозри. Гм-м-м… Це складно, але цікаво.

— Поміркуй над цим, — попрохала я. — Потім скажеш, до чого додумався.

Він узявся обчислювати, а я, либонь, закуняла, бо прокинулася від того, що Слимачка імітує хропіння. Авжеж, це не могла бути я. Усім відомо, що войовниці не хроплять, бо так ворогу буде легше дізнатися, де ми спимо.

Потягнувшись, я вилізла з кабіни й подивилася на місто, яке — попри час доби — постійно ворушилося. Я стояла на краєчку даху, виглядаючи на нескінченний мегаполіс, мимоволі відчуваючи свою незначущість. Вогненна, найбільше місто, яке коли-небудь будувало людство, розчинилася б у кількох кварталах Міжзір’я.

Стільки народу. Стільки ресурсів. І все це — для знищення, чи бодай пригноблення, Детриту. Дивно, що ми досі трималися.

Засвітився комп’ютер, що стояв тут для діагностики зорельотів і нагляду за будинком, сповіщаючи, що мені прийшла посилка. Я спустилася сходами, гадаючи спершу, що то М-Бот уже замовив деталі для дрона.

Одначе в коробці лежав лише невеликий пиріжок і записка: «Раптом водорості зіпсуються. Місіс Хамвіт».

Войовниця всередині мене зовсім не хотіла їсти. Не зі страху отруїтися — якби Куна хотіли мене отруїти, їм було б достатньо додати щось у водогін. Просто це означало б визнати свою поразку перед місіс Хамвіт.

І зізнаюся, смачнішої поразки я ще не зазнавала.