Міжзір’я

28

До цього часу я більш-менш навчилася розуміти міміку діонів.

Наприклад, якщо вони витягували губи в лінію — не оголяючи зубів — це було щось на кшталт нашої усмішки: висловлення вдоволення й відсутність агресії.

— Морріумуре? — запитала я з порога. — Щось сталося?

— Усе добре, Аланік, — відповіли вони. — Звісно, наскільки може бути добре, зважаючи, що ми не літаємо. Здається, ви й самі колись казали, що вам не подобаються вихідні.

— Так, — погодилась я.

— Я не можу стверджуватися, коли не літаю, — сказали Морріумур. — Це мене турбує. Мені залишилося небагато, але це не означає, що я хочу, аби виникла потреба битися з делвером. Чи добре бажати катастрофи, аби довести, що я гідні бути собою?

— Я думала про щось подібне, — мовила я, стоячи у дверях. — На рідній планеті мені так хотілося літати, що я не могла дочекатися, коли на нас нападуть, щоб можна було побувати в бою. Але водночас мені цього не хотілося.

Морріумур зробили згідний жест і продовжили стояти. Хоч міміку їхню я розуміла, проте мова жестів діонів залишалася для мене загадкою. Це була ознака знервованості, чи що?

— Дивно це, еге ж? — зрештою озвалися вони. — Аланік… нам треба поговорити. Я хочу знати правду. Чи варта ця гра продовження?

Я відчула укол паніки. Вони все знали. Але звідки? Я переживала, що мене розкусить Вейпор або Брейд щось утне, та не могла запідозрити Морріумура. Не була готова до…

— Чи гідні я продовжувати тренування? — запитали Морріумур. — Чи варто й надалі вдавати, що мені є місце в загоні, чи, може, краще все покинути?

— Морріумуре, ви молодець, — чесно сказала я. — Це правда. З огляду на те, скільки літаєте, ви — першокласний пілот.

— Правда?

— Правда, — підтвердила я.

Повагавшись, вийшла надвір. Не хотілося запрошувати їх усередину, коли я працюю над таємним проектом.

— Хочете поговорити? Ходімо прогуляємося. Ви ж тутешні, так?

— Так, — відказали Морріумур і вже не так напружено продовжили: — Обоє мої родителі прожили тут усе життя. Тут неподалік є гарний водяний сад! Ходімо покажу.

Я замкнула двері й набрала на браслеті повідомлення для М-Бота, послуговуючись сонівським шифром: «Іду прогулятися. Усе добре. Скоро повернуся».

Морріумур знову стиснули губи в спокійну лінію, і я помітила, що їхній правий бік червоніший, ніж був ще кілька днів тому. Задумалася, чи не ознака це того, що вони ще на крок наблизилися до народження. Однак чи доречний тут термін «народження»?

Вони легесенько махнули мені, тримаючи долоню доверху. Цей діонівський жест неабияк відрізнявся від заклику чи помаху, який зробили б на Детриті. Я пішла за ними хідником, злившись з натовпом істот, які ходили цими вулицями без упину. Через постійну присутність народу я почувалася в пастці.

Щось подібне я інколи відчувала у Вогненній. Частково саме через це втікала в дальні печери. Мені не подобалося постійно бути оточеною людьми, які вічно товклися там. Морріумур же ніби й не помічали натовпу. Вони йшли побіля мене, склавши руки за спину, щоб нікому не заважати. Ніхто на вулиці не зважав на льотний однострій, тоді як на Детриті пілотів поважали й поступалися їм дорогою. Тут же ми були лише двома незнайомими обличчями в морі чудасій.

— Це добре, — промовили Морріумур. — Так чинять друзі — гуляють разом.

— Ви так кажете, ніби… це для вас новий досвід.

— Так і є, — відповіли вони. — Два місяці життя — невеликий термін, та й… чесно кажучи, мені важко заводити друзів. Мій правий родитель уміють розпочинати розмови й зближуватися з іншими, однак цього їхнього вміння поточна моя версія не успадкувала.

— Трясця, — лайнулась я. — Скажу відверто, Морріумуре, від ваших слів мені мозок скипає. Ну, тобто ви пам’ятаєте лише дещо, що знали ваші родителі, але не все?

— Так, — мовили вони. — Дитина, якою я стану, теж успадкує суміш спогадів обох родителів, але з деякими пробілами, які ми заповнимо власним досвідом. Звісно, набір спогадів змінюватиметься залежно від того, скільки разів ми повертатимемося в лялечку.

— Ви говорите так… щиро, — зізналась я. — Але мені не подобається ідея суспільства, яке змінює особистість когось до його народження.

— Це не суспільство, а мої родителі, — пояснили Морріумур. — Просто вони намагаються підібрати мені особистість, що матиме найвищі шанси на успіх.

— Але якщо вони не оберуть вас і спробують ще раз, для вас це ж буде те саме, що смерть.

— Не зовсім, — сказали Морріумур, скидаючи головою. — А коли б це й було так, мене неможливо вбити, бо я — гіпотетична особистість, а не остаточна. — Вони зморщили губи, що в діонів було ознакою дискомфорту. — Я хочу народитися. Думаю, з мене вийде відмінний пілот, а, з огляду на цю програму, пілоти нам необхідні, чи не так? Тож буде не так уже й погано, якщо народиться діон, які хочуть літати.

— Схоже, це те, що потрібно вашому народові, — мовила я, обходячи плинну істоту, схожу на живу калабаню з двома величезними очиськами. — У цьому то й проблема. Якщо суспільство переконане, що найкраще — щоб його громадяни були неагресивні, народжуватимуться тільки такі діти, які продовжуватимуть цей світогляд. Так не буде нікого, хто покаже хибність такого стандарту.

— Я… — опустили очі Морріумур, — я чули, що ви сказали Гешо вчора. На «Мірах і вагах» дорогою назад.

Спочатку я подумала, що вони мають на увазі розмову про гіперприскорювачі, і на секунду запанікувала, а тоді пригадала про іншу, яка сталася дещо раніше — у якій ми нарікали на Старшину й діонів із їхнім елітарним, снобістським ставленням до «нижчих видів».

— Розуміємо, ви недолюблюєте Старшину, — сказали Морріумур. — Ви вважаєте співпрацю з нами неприємним, але необхідним, обов’язком, меншим злом. Але я хотіли б показати вам, що Старшина може бути прекрасна. Можливо, ми й справді дещо занадто елітарні й не бажаємо бачити того, що можуть дати нам інші види, але ця станція — і десятки подібних до неї — живе в мирі вже не першу сотню років. Старшина дала моїм родителям хороше життя, і ним насолоджуються мільйони різних видів. Завдяки контролю над гіперприскорювачами нам вдалося уникнути непотрібних страждань. У нас не було великих конфліктів аж від часів Людських війн. Коли якийсь вид стає агресивним і небезпечним, ми його ізолюємо. Це не так уже й погано. Ми не зобов’язані ділитися своїми технологіями з тими, хто не збирається жити в злагоді.

Морріумур провели нас кількома вулицями повз численні крамниці й будівлі з вивісками, яких я не могла прочитати. Я намагалася не піддаватися враженням від усього цього й не витріщатися на кожнісіньку чудернацьку істоту. Та це було неможливо. Які таємниці приховують вони за цим фасадом, який, дещо аж занадто, намагається створювати приємне враження?

— А як щодо тих, хто не приймає чи відверто критикує ваше суспільство? — запитала я. — З ними що? Як-от із тими, що протестували перед доками? Де вони зараз?

— Вигнання — доля багатьох, хто створює клопоти, — промовили Морріумур. — Але знову ж таки, чи завинили ми іншим право жити на наших станціях? Та й чи не варто подумати про тих, кому ми допомагаємо, замість дрібки видів, яким ніяк не вдається інтегруватися?

Мені здавалося, що саме ті, хто не вписувався сюди, були найважливішими — справжнім мірилом того, чого вартувало життя в Старшині. До того ж я нагадала собі головний факт: цей народ пригнічував і намагався знищити мій. Усіх подробиць я не знала, але, зі слів Ба, мої прямі предки з «Нескореного» не брали участі у війні. Їх зневажали лише за те, що вони люди, і переслідували, допоки ті не розбилися на Детриті.

Брейд не починала війни, але Старшина ставилася до неї, як до плісняви на стіні печери. Тому, через настільки разючі винятки, мені й було важко думати про «добро», яке робила ця влада.

Ми йшли далі, і я тримала руки по швах, бо коли стикалася з кимось, вони негайно перепрошували. Стільки напускної ввічливості, за якою ховаються убивчі звичаї. Як же все це дивно — от хоча б ті ж Морріумур. Вони складалися з двох осіб, які… зрослися воєдино, замотавшись у кокон, як та гусінь. Дві особи, що імітували третю.

Хіба могла я сподіватися хоч трошки зрозуміти цей народ? Як тут удавати, ніби це все нормально? Ми зайшли за ріг, обігнавши двох креллів. Досі від їхнього вигляду в мене волосся ставало дибки, а по шкірі дерло морозом. Зображення їхніх скафандрів використовували в іконографії нескорених ще задовго до мого народження.

— Ви їх відчуваєте? — мимохіть запитала я в Морріумура, коли ми розминулися з креллами. — Я про ваших родителів.

— У певному розумінні, — відповіли Морріумур. — Це складно описати словами. Я складені з них. З часом вони будуть вирішувати, чи народжувати мене, чи повернутися в лялечку й спробувати знову. Тому вони спостерігають і думають, але водночас — ні. Бо я використовую їхні мозки для мислення, так само як їхні тіла — для руху.

Трясця. Це було так… інопланетно.

Завернули за стіну й крізь арку ми ступили в сад, у який вели нас Морріумур.

Я застигла на місці з роззявленим ротом, бо уявляла собі струмки, ну, може там, водоспад, але «водяний сад» виявився дечим набагато грандіознішим. Велетенські блискучі водні кулі — не менше ніж метр в діаметрі — літали понад землею. Вони брижилися й відбивали світло, зависаючи на добрі два метри над землею.

Під ними з кранів, що стриміли із землі, вилітали менші кулі, що, зливаючись і розпадаючись, шугали вгору. По всьому парку носилися дітлахи сотні різних видів, ганяючись за водними бульбашками, що літали наче в невагомості, яка, утім, діяла лише на воду. Коли ж малі ловили й лопали котрусь, вона розпадалася на тисячу дрібніших кульок, що так само брижилися й мерехтіли.

Щодня на навчаннях я обідала в кабіні зорельота й не з чуток знала, наскільки дивно пити в невагомості. Бувало, випускала водну бульку перед собою, тоді складала губи трубочкою та всмоктувала її. Тут було те саме, тільки в значно більшому масштабі.

На вигляд було це неперевершено.

— Ходімо! — погукали Морріумур. — Це моє улюблене місце у всьому місті. Тільки обережно! Тут легко заляпатися водою.

Ми зайшли в парк і попрямували алеєю між кранів. Тутешні діти не сміялися й не усміхалися — діончики бігали з притаманними їхньому виду млявими невиразними обличчями, тоді як інші види верещали. Одне дуже рожеве дитинча, повз яке я проходила, видавало звуки, схожі на гикавку.

Та попри те, я відчувала їхню сукупну радість. Хай які різні були б, усі вони веселилися.

— Як таке можливо? — запитала я, простягаючи руку й торкаючи бульку, що пролітала мимо.

Вона затремтіла, завібрувала, скидаючись на те, яким мав би відчуватися звук низького барабана.

— Я до кінця не впевнені, — сказали Морріумур. — Це досягається поєднанням штучної гравітації та іонізації.

Морріумур схилили голову. Я була майже впевнена, що по-діонівському це було те саме, що й знизати.

— Мої родителі часто сюди навідувалися. Я успадкували любов до цього місця від них обох. Сюди! Присядьте. Бачите таймер он там? Зараз буде найцікавіше!

Ми всілися на лавку, і Морріумур подалися наперед, уважно дивлячись на таймер із дальнього боку парку. Більшу частину території тут вкривав голий камінь, і вона майже не мала інших прикрас, крім алейок, викладених блакитними камінцями, уздовж яких тягнулися лавочки. Коли таймер відрахував до нуля, усі бульбашки одночасно луснули в повітрі, посипавшись на землю дощем, — від чого дітлахи весело заверещали, збуджено гукаючи щось одне одному й батькам.

Звуки були приголомшливі.

— Мої родителі познайомилися тут, — сказали Морріумур. — Приблизно п’ять років тому. Вони гуляли тут багато років ще дітьми, але спілкуватися почали аж після завершення навчання.

— І вирішили об’єднатися?

— Ну, для початку вони закохалися, — промовили Морріумур.

Само собою. Авжеж, діони здатні кохати. Хай навіть мені й було складно уявити, щоб між настільки дивними істотами могло існувати настільки людське явище, як кохання.

Біля нас пробігло кілька креллівських дітлахів, одягнених у маленькі скафандри з двома додатковими ногами, які, либонь, допомагали молодим крабовидним істотам тримати рівновагу. Вони збуджено вимахували руками, висловлюючи захват. Це… це Старшина…, нагадала я собі. А це — крелли. Вони намагаються знищити мій народ. Не втрачай пильності, Спенсо.

Але ці діти не обманювали. Дорослі ще могли розігрувати ігри, у які, як на мене, грали тут геть усі. Діти ж ущент розбивали мою теорію.

Уперше від прибуття сюди я відчула, що розслабилася. Переді мною були звичайні діти. І відвідувачі парку, які прогулювалися тут усюди, — навіть крелли — не хотіли мене вбивати. Вони, імовірно, навіть не здогадувалися про існування Детриту.

Це все був… народ. Простий народ. Хай і всі вони мали дивні тіла й життєві цикли. Але вони жили. І кохали.

Я глянула на Морріумура, чиї очі блищали від емоції, яку я миттю розпізнала. Замилування. Вони згадували щось, що робило їх щасливими. Не усміхалися, а сиділи зі звичним діонівським виразом — зі стисненими губами, — але це було те саме.

Зорі милі. Я більше не могла розігрувати із себе войовницю. Вони мені не вороги. Якась частина Старшини — безперечно, так, але тут… тут жив простий народ. І місіс Хамвіт, напевно, ніяка не шпигунка, а просто добра господиня, якій хотілося, аби я була нагодована. А Морріумур… вони просто хотіли стати пілотом.

Морріумур хотіли літати. Зовсім як я.

— Ви чудовий пілот, — повторила я. — Це правда. Ви дуже швидко схоплюєте все, і це просто неймовірно. Тож не кидайте цієї затії. Продовжуйте літати й доведіть Старшині, що такі, як ви, потрібні.

— Та чи так це? — спитали Морріумур. — Чи справді я їм потрібні?

Я підняла очі на водяні кулі, що, переливаючись, підіймалися в повітря. Навколо мене радісно верещали діти щонайрізноманітніших видів.

— Я знаю безліч історій про войовників із Кадаміку — святої книги мого народу, — мовила я. М-Бот навчив мене термінології народу Аланік, щоб я могла вживати її в розмові. — їх мені розповідала бабуся. Деякі з моїх перших спогадів — про те, як вона лагідним голосом розповідає мені про воїна давнини, який виступає проти ворогів усупереч усьому.

— Ті дні давно в минулому, — сказали Морріумур. — Принаймні в Старшині. Навіть наша підготовка до боротьби з делверами — суто гіпотетичний план на випадок подій, які, найімовірніше, ніколи не стануться. Справжні війни давно закінчилися, тож ми готуємося до сумнівних конфліктів, яких може й не бути.

Аби ж вони тільки знали. Я заплющила очі, коли знову на нас хлинула вода, і дітлахи весело заверещали.

— У тих древніх історіях порушується багато різних тем, — вела я далі. — Однієї я ніколи не розуміла, поки сама не почала літати. Її описано в епілогах — оповідках після історій. Воїни повернулися з війни додому й побачили, що не можуть бути там. Війна їх змінила, зламала настільки, що вони стали чужими вдома. Боронили суспільство, яке любили, але в процесі змінилися так, що не могли більше в нього влитися.

— Це… дуже сумно.

— Так, але разом із тим — ні. Бо хай наскільки вони змінилися б, однаково вийшли переможцями. Хай яким миролюбним було б суспільство, від конфліктів йому не втекти. І в часи горя лише старий вояк — зламаний війною — здатен стати на захист слабших. Ви не вписуєтеся в це суспільство, але й не зламані, Морріумуре. Просто ви інакші. Одного дня ви згодитеся їм. Я вам це гарантую.

Я розплющила очі й подивилася на них, намагаючись усміхнутися по-діонівському — міцно стиснувши губи.

— Дякую, — відповіли вони. — Сподіваємося, ви маєте рацію. Але водночас — помиляєтеся.

— Вітаю у війську.

Раптом мені сяйнула думка. Дурна, але я подумала, що варто спробувати.

— Якби ж тільки мій народ міг допомогти більше. Мене запросили спробувати свої сили у вашому флоті, бо частина вашого уряду визнала потребу в нас. Гадаю, мій народ може стати армією вашого.

— Можливо, — промовили Морріумур. — Та ми не думаємо, що хтось тут захоче перекладати цей тягар цілком на вас.

— Ми впораємося, — запевнила я. — Насправді єдине, що нам треба знати, це… як виконувати гіперстрибки. Ну, щоб ми могли як слід захищати галактику.

— Аланік, я бачу, до чого ви хилите. Але даремно. Особисто я не знаю, як воно працює! У мене не залишилося спогадів жодного з родителів, де пояснювався б принцип дії гіперстрибків. Навіть діонам про це не розповідають, аби якась ворожа раса не викрала нас заради цього секрету.

— Я не… Ну, тобто… — кривилась я. — Занадто очевидно, так?

— Тільки не картайте себе! — заспокоїли мене Морріумур. — Було б гірше, якби ви не хотіли знати цієї таємниці. Повірте, воно вам не треба. Гіперстрибки — небезпечна річ. Найкраще залишити цю технологію тим, хто розуміє, що робить.

— Так. Мабуть, ваша правда.

Ми пішли назад, і — зважаючи на мої обмежені вміння читати діонів — я бачила, що настрій Морріумура неабияк поліпшився. Я мала б почуватися так само, але кожен новий крок лише підкріплював гірку правду, яку мені нарешті довелося визнати.

Ми, люди, воювали не з усемогутніми, страшними, нечестивими силами зла. Наша війна була проти безтурботних дітлахів і мільйонів, коли не мільярдів, простих громадян. До всього ж я, трясця, допіру вмовила одного з тутешніх пілотів і далі виконувати свою роботу.

Це місце мало дивний вплив на мої емоції та почуття обов’язку.

— Я раді, що ви в одній команді зі мною, Аланік, — сказали мені Морріумур, коли ми підійшли до посольства. — У вас є правильна агресія, і від вас є чому повчитися.

— Не обманюйте себе, — мовила я. — Я можу бути агресивнішою, ніж ви вважаєте. Не забувайте, що мій народ довгий час жив із людьми.

— Але людство нездатне досягнути щастя, — зауважили Морріумур. — Вони не розуміють головного, це визнає навіть Брейд, якщо прислухатися до її слів. Без належного навчання люди — бездумні машини для вбивства. Ви набагато кращі: воюєте лише за потреби, а коли її немає — насолоджуєтеся водними кулями! Якщо в мене й вийде довести рідні свою цінність, то лише тому, що я покажу їм, що можу бути такими, як ви.

Стримуючись, щоб не зітхнути, я відчинила двері. На порозі, нетерпляче чекаючи мого повернення, сиділа Слимачка. Трясця. Тільки б Морріумур не…

— Це що таке? — вигукнули вони, оголивши зуби, від чого набули сердитого, агресивного вигляду.

Я скочила всередину.

— Е-е-е… це моя ручна слимачка. Не переживайте.

Вони рішуче ступили за мною, від чого я схопила Слимачку й позадкувала. Морріумур зачинили двері й визирнули в шпарину. Тоді різко крутнулися до мене.

— Вам давали дозвіл привозити на Міжзір’я отруйну тварину? Вона ліцензована?

— Ні… — зізналась я. — Ну, тобто я не питала.

— Її треба негайно знищити! — мовили Морріумур. — Це тайнікс. Вони смертоносні!

Я глянула на Слимачку, яка запитально присвиснула.

— Це не тайнікс, — заперечила я. — Це зовсім інший вид. Просто схожий. Я постійно ношу її на руках, і ще нічого не трапилося.

Морріумур знову скривилися. Утім, дивлячись, як я дбайливо тримаю Слимачку на руках, вони знову витягнули губи в лінію.

— Просто… Просто не показуйте цієї істоти нікому, добре? Через неї у вас можуть виникнути серйозні неприємності. Навіть, якщо це й не тайнікс. — Вийшовши за двері: — Дякую вам за дружбу, Аланік. Якщо я таки народжуся з іншою особистістю… я буду раді, що мали змогу познайомитися з вами.

Я замкнула за ними двері.

— Не можна приповзати сюди, — насварила я Слимачку. — І взагалі, як ти спустилася сходами?

Я занесла її назад у кімнату, поклала на ліжко, а тоді зачинила й — без жодної потреби робити це — замкнула двері.

— Спенсо? — озвався М-Бот. — Ви повернулися! Що сталося? Чого вони хотіли?

Я похитала головою та присіла біля вікна, виглянувши на пішоходів. Як же я старалася вбачати в них своїх ворогів. Це не давало мені втратити фокус. Та з якоїсь причини сама лише думка про їхню байдужість лякала ще більше.

— Спенсо? — врешті покликав М-Бот. — Спенсо, вам треба це бачити.

Я нахмурилася й повернулася до екрана на стіні. М-Бот ввімкнув новинний канал.

Там показували зображення Детриту з космосу із підписом: «Людська пошесть близька до втечі».