Міжзір’я

29

Це був Детрит. Велетенські металеві щити навколо планети повільно оберталися в порожнечі, відбиваючи світло сонця, якого я майже ніколи не бачила. Мені перехопило подих. Знизу екрана біг рухомий рядок, але за кадром звучав голос диктора-діона. Мій значок перекладав слова.

— Ці сенсаційні кадри на умовах анонімності надав нам колишній працівник наглядової станції на орбіті людського заповідника.

Кадр наблизився на сонівські винищувачі, що вели бій із креллівськими дронами. Простір біля невпинних захисних платформ спалахував від пострілів гармат.

— Це, схоже, доказ того, що проблема з людством не залишилася в минулому, як вважалося дотепер, — провадили диктор. — Наше анонімне джерело стверджує, що заходи зі стримування людей послабилися внаслідок дедалі млявішої роботи Департаменту захисних служб. Серед головних причин наш співрозмовник називає недостатній нагляд і неспроможність повноцінно дотримуватися тактики стримування. Як видно із запису, людська пошесть почала проривати лінії захисту.

На екрані з’явився Вінзік, що спокійно стояв за кафедрою. Репортер тим часом продовжували за кадром:

— Міністр захисних служб Старшини, Оз Буртім Вінзік наполягає, що загрозу перебільшують.

— Людська пошесть надалі перебуває під повним контролем, — промовив Вінзік. — У нас немає доказів, що їм відомо, як покинути систему, яку від найближчої населеної планети відділяють світлові роки. Адміністрація докладає всіх зусиль задля мінімізації небезпеки, яку становить людство, тому дозвольте запевнити, що журналісти значно перебільшують загрозу.

Неспроможна відірвати погляду від відео із зорельотами, я підійшла до екрана, шпортаючись об коробки. То що, я? Так, це запис бою, який стався перед тим, як я врятувала корабель Аланік від аварії.

— Новину підхопили інші канали, — сказав М-Бот. — Здається, один варвакс, що працював на космічній станції, останні кілька місяців таємно фільмував усе, а по поверненню на Міжзір’я, злив.

— Злив? — спитала я. — Як таке можливо? Хіба влада не може заборонити каналам показувати це відео? Вони ж стирають усі найменші згадки про гіперприскорювачі.

— Це доволі складно, — мовив М-Бот. — Схоже, влада може вислати того, хто зняв це відео, але, за законом, нездатна нічого зробити каналам, які його транслюють. Принаймні без спеціальної постанови, яку спершу має ухвалити сенат.

Дивина та й годі. На екрані знову з’явився Вінзік, і я примружила очі. Куна розповідали мені про це. Департамент захисних служб нерідко використовував сплески опору людей, щоб одержати додаткове фінансування. То, може, тут вони теж роблять саме це?

Проте через ці кадри до Вінзіка та його департаменту, схоже, виникло безліч запитань. Імовірно, цей злив таки був випадковий.

Я подалася ближче, коли зображення перемкнулося на крелла у світло-рожевому скафандрі, що сидів у кріслі. М-Бот переклав мені титр із його ім’ям:

— Сссізм, експерт із людей.

— Ця адміністрація завжди була занадто поблажлива до небезпечних видів, — промовив експерт, жваво, по-креллівському, вимахуючи руками. — Людська пошесть — бомба сповільненої дії, гніт якої запалили в момент закінчення Третьої людської війни, зберігши недобитих людей. Влада докладала всіх зусиль, щоб створити ілюзію повного стримування загрози, але правда нарешті виринула на поверхню.

— Поправте, якщо я помиляюся, — прозвучав за кадром голос ведучого, — але хіба ми не зобов’язані зберігати людей згідно із постановою про обов’язкову консервацію культур і суспільств?

— Цей закон застарів, — відповів експерт. — Потребу зберігати культури небезпечних видів треба урівноважити необхідністю захищати миролюбні види Старшини.

Крабовидний крелл махнув убік, і камера від’їхала, показавши людського юнака за столом. Він нерухомо сидів на місці й мовчав. Експерт тим часом продовжив:

— Ось це повністю ліцензована людина, за якою здійснюється нагляд. Багатьох лякає їх недобра репутація, але насправді люди не набагато небезпечніші від будь-якого іншого нижчого виду. Так, вони агресивні, але не так, як, скажімо, кормакси або рексіанці. Небезпека людей походить від їхнього незвичного набору рис, разом із тим фактом, що вони фізіологічно схильні створювати багато цитоніків. Зазвичай, до того часу, як у виду виникають власні цитоніки й перші задатки здійснювати гіперстрибки, він уже знаходить спосіб облаштувати миролюбне суспільство. Люди ж агресивні, працьовиті й — що найважливіше — дуже швидко поширюються, а ще здатні виживати в недружньому середовищі. Вибухова суміш.

— То що, на вашу думку, слід робити з пошестю? — запитали ведучий.

— Винищити, — відповів експерт.

У кадрі з’явилися ведучий, діон, яких, наскільки я могла судити, ця ідея не на жарт перелякала.

— Яке варварство! — вигукнули вони, встаючи. — Як можна взагалі думати про таке?

— Це було б варварство, якби йшлося про расу розумних істот, — спокійно промовив експерт. — Однак люди з тієї планети… це радше комахи, ніж повноцінний народ. Очевидно, що Детрит не виконав свого призначення як заповідник, тому для блага галактики його слід очистити.

Експерт махнув на людину біля себе.

— До того ж ця особина — приклад того, що людський вид не зникне, якщо ми знищимо бунтівну планету. Люди здатні існувати в Старшині, просто не можна дозволяти їм самоуправління. Спроба зберегти Детрит була безглуздою. Поспішу додати, що я не приймаю виправдань адміністрації, чому людям дозволили зберегти доступ до технологій. Усі ці розмови про відвертання їх космічними боями? Нонсенс. Адміністрація вигадує відмовки, аби прикрити неконтрольований сплеск людської агресії, який стався десять років тому. Верховний міністр Вед мали б прислухатися до порад таких експертів, як я, і поставитися до людей суворіше.

Інтерв’ю змінилося записом космічного бою, і я важко опустилася в крісло. Усе своє життя я знала, що крелли намагаються нас знищити, але почути, щоб про нас говорили так… байдуже… На моє прохання М-Бот перемкнув на інший канал, де виступала ціла група експертів. Ще по одному транслювали той же запис.

Що більше я це дивилася, то мізернішою почувалася. Те, як вони говорили про нас… воно ніби забирало в мене щось цінне. Увесь мій народ — наш героїзм, наші смерті й нашу боротьбу — ці слова применшували, виставляючи нас як звичайне нашестя паразитів. Підійшла до вікна.

На вулицях панував спокій. Усі собі ходили по крамницях, жили звичним життям. Дивно, хоч до всіх них я більше не відчувала ворожнечі, та в мені зростала ненависть до їхньої влади. Спочатку вона вбила мого батька, а зараз прирівнювала його до комашки, яку слід розчавити.

Дрібні, подумала якась частина мене, поки я розглядала потоки пішоходів на вулиці. Які ж дрібні.

Старшина вважає себе великою? Та вони всі теж дрібні комахи. Кусючі жучки, набридливому дзижчанню яких слід покласти край. Чому ці паразити лізуть на мене? Розчавити їх усіх — легше, ніж навіть подумати про це, а…

Що це на мене найшло? Я відсахнулася від вікна, відчуваючи знемогу. Відчула очі, що дивляться на мене зусібіч, і якось розуміла їх. Ці думки про комах належали їм.

Я… Зі мною щось коїлося. Щось пов’язане з делверами, безвістю й моїми здібностями. М-Бот боявся, що він тінь. Та він і гадки не мав.

Я подивилася на свій робочий стіл. На ньому лежала коробка, завбільшки із людську голову, у яку я склала три компоненти, вийняті з М-Бота. Ухопивши її, посунула з кімнати, а Слимачка тільки здивовано присвиснула.

Піднялася на дах і заповзла під брезент, що закривав М-Бота. Дрон лежав там, де я його й зоставила: на сидінні в кабіні, прикріплений дротами до панелі приладів.

— Ще довго? — спитала я. — Скільки ще триватиме перепрограмування?

— Готово, — відказав М-Бот. — Я закінчив майже одразу, як ви пішли прогулятися з Морріумуром. Тільки мені потрібен ще день на діагностику.

— Нема коли, — мовила я. — Покажи, як причепити до нього цю коробку.

Він вивів інструкції на свій монітор, і я тихо взялася за роботу, приєднуючи дроти й прикручуючи саморобний сенсорний модуль до днища перепрограмованого дрона.

— Я проглядаю вісімдесят старшинських телеканалів, — повідомив М-Бот. — На більшості з них говорять про Детрит.

Я далі працювала.

— Більшість експертів на передачах дуже сердита, Спенсо, — додав він. — Вони закликають до суворіших заходів проти вашого народу.

— Які ще суворіші заходи можуть бути на додаток до цілого флоту важких кораблів на порозі нашого дому? — спитала я.

— Я проганяю симуляції, і ще не було жодного позитивного результату.

М-Бот затнувся.

— Вам потрібні гіперприскорювачі. Єдиний спосіб врятуватися від такої сили — утікати.

Я підняла дрон й активувала його. Два крихітні підйомні кільця під крилами засвітилися глибоким синім кольором, дещо незграбно тримаючи машину в повітрі через великий сенсорний модуль, прикріплений до неї.

— Дроне, ти мене чуєш? — запитала я.

— Інтеграція штучного інтелекту пройшла успішно, — відповів монотонним голосом дрон.

— Як почуваєшся?

— Я не знаю, як відповісти на таке запитання.

— Він не живий, — втрутився М-Бот. — Чи то… він не… такий як я.

— Дроне, — мовила я, — ввімкни активний камуфляж.

Він щез, спроектувавши на себе голограму, через яку став ніби як прозорим. Це, укупі із сенсорною заглушкою, робило його невидимим для всіх і всього, крім, хіба що, найпотужніших сканерів.

— Активний камуфляж має свої недоліки, — зауважив М-Бот. — Неможливо зробити предмет повністю невидимим зусібіч за допомогою цієї технології. Подивіться на нього збоку й попросіть порухатися.

Я порозглядала його так і сяк, і зрозуміла, що він каже правду. Збоку дрон був не такий уже й невидимий — повітря там бралося брижами, виказуючи його положення. Коли ж рухався, брижі були ще помітніші.

— Найбільші шанси залишатися непомітним у нього тоді, коли літатиме високо, де на нього ніхто випадково не наткнеться, — сказав М-Бот. — І треба, щоб він літав повільно й завмирав, якщо на нього дивитимуться прямо. Коли перед ним буде хтось один, дрон адаптується до його перспективи й залишиться непомітним. Та що більше буде спостерігачів із різних ракурсів, то виразнішим він стане.

— Він здатен виконувати такі накази? — запитала я.

— Так. У нього є базовий інтелект, і я записав на нього більшу частину своїх інфільтраційних стелс-протоколів. Він уміє досліджувати місцевість, фотографувати її, а тоді повертатися до сховку й чекати, коли його заберуть. — М-Бот знову зам’явся. — Він може літати самотужки, на що я не здатен. Мабуть, даремно я сказав, що він не живий, бо в певному розумінні він живіший за мене.

Я задумалася над цим, тоді відчинила сховок збоку кабіни й дістала невеликий пістолет, який тримала там.

— Дроне, — сказала я, — деактивуй голограму.

Він з’явився просто наді мною, висячи в повітрі під брезентом, що накривав відчинену кабіну М-Бота. Переконавшись, що на пістолеті активовано запобіжник, ізоляційною стрічкою я прикріпила його до хвоста дрона, щоб пронести ще і його.

— Якщо вскочите у велику халепу, не забувайте, що у вашому браслеті запрограмована ще одна голограма, — сказав М-Бот. — Ви можете перетворитися на когось іншого, якщо Аланік скомпрометує себе, і вам доведеться ховатися.

— Добре, — відповіла я. — Будемо сподіватися, до цього не дійде. У всякому разі в Детриту залишилося мало часу, тому мусимо випробувати наш план уже завтра.