Міжзір’я

23

Центр управління польотами дуже неохоче виконав наше прохання відкликати дрони, аби ми з Вейпор безперешкодно потрапили в лабіринт.

Коли ми влетіли в делверову тінь, я осягнула його істині розміри. Завширшки він був приблизно як одна платформа навколо Детриту — але ж це тільки діаметр. Увесь же лабіринт був чи не в десяток разів більший.

Не планетарного масштабу, а отже, менший, ніж делвери, яких я бачила на записі, але однак загрозливо гігантський. Кожна з поверхонь багатогранника мала десятки отворів, метрів з двадцять у діаметрі. Обравши один навмання, ми з Вейпор підлетіли до нього, і я побачила, що решта поверхні — гладенький метал.

Неспокій у мені зростав. Мене дедалі більше захоплювали делвери. Це відчуття виринало пліч-о-пліч зі щоразу більшою тривогою — радше навіть страхом — перед ними. Я ніяк не могла забути, що бачила на Детриті: себе на місці делвера. Хай що означає бути цитонікинею — хай ким я була — це якось пов’язане з цими створіннями й світом, який вони населяють.

Але це не справжній делвер, нагадала я собі, а лише його симуляція для навчання. Як опудало, на якому вчаться фехтувати.

Ми зависнули прямісінько навпроти тунелю, схожого на роззявлену пащу звіра. За звичкою, я очікувала сигналу з аналізом від М-Бота, але тиша в кабіні тиснула.

— То… — протягнула я, викликаючи Вейпор, — ми отак просто залітаємо в один із тунелів?

— Так, — відказала вона. — Згідно зі звітами пілотів, які бували в справжньому лабіринті, усі тунелі однакові. Якщо ж існує причина обрати якийсь інший, вона нам поки що не відома.

— Ну, то за мною, чи як? — мовила я, рушаючи на одній десятій маґа — це як скрадання для зорельота.

Усередині панувала непроглядна темрява. Я могла б полетіти й за приладами — як неодноразово робила в космосі, — але ввімкнула прожектор. Хотілося бачити це місце на власні очі.

Усередині тунель звужувався до приблизно п’ятнадцяти метрів — зореліт не розгуляється. Уперед просувалися повільно.

Позаду від стіни біля самого входу відірвалося кілька дронів, що полетіли до нас.

— Центре, — промовила я, — ми ж просили цього разу не пускати дронів.

— Е-е-е… — відповіли оператор. — У бою з делвером вони летітимуть за вами…

— Ми ніколи не дійдемо до бою з делвером, якщо загинемо на тренуванні, — урвала їх я. — Відкличте дрони й дайте нам із Вейпор розвідати ситуацію. Повірте, у мене підготовки більше, ніж у вас.

— Добре, добре, — відповіли діон. — Тільки не треба так агресивно…

Ох і народ. Я закотила очі, але дрони вони таки відкликали, як ми й просили.

На позір порожній, корабель Вейпор порівнявся зі мною. М-Бот розповідав, що літала вона, не рухаючи сфери керування чи натискаючи кнопки, а перехоплювала й зламувала електричні імпульси, які відправляв центр управління польотами. То… невже це означало, що вона, у деякому сенсі, сама ставала кораблем? Ніби дух, який заволодівав електронікою?

— Що далі? — спитала я. — Полетимо цими тунелями? Куди? У центр?

— До серця, — поправила Вейпор. — Воно не завжди в центрі. Вцілілі пілоти повідомляли, що за якийсь час польотів лабіринтом помічали відсік з атмосферою та гравітацією. Усередині нього містився менший, відгороджений мембраною, яка скидається на живу тканину. Наблизившись, вони чули голоси в голові, того й знали, що сам делвер перебуває всередині.

— Ясно… — промовила я. — Але все одно це якось заплутано. Навіть якщо припустити, що вони правильно здогадалися, як шукати те «серце» в лабіринті? Ця штука більша навіть за транспортний корабель: по ній можна літати днями й все одно не побачиш усього.

— Не думаю, що це проблема, — мовила Вейпор. — Ті пілоти, які бували в лабіринті й не загинули одразу, усі знаходили мембрану. — Повагавшись: — Більшість, щоправда, миттю поверталася, як тільки бачила її, — боялася збожеволіти. Дехто навіть заходив у неї, але звідти не повернувся ніхто.

Шикарно. Я, звісно, сподівалася ніколи не зустріти справжнього делвера, але все, що побачу там, може допомогти моєму народові. Заглибилася в тунель, і мої датчики відстані почали реєструвати численні відгалуження коридорів, та я покладалася передовсім на власний зір, нахилившись низенько й пильно виглядаючи з кабіни на тунель. Він нагадував обшитий однаковими панелями коридор, уздовж якого тягнулися труби.

Я це вже десь бачила, подумала я, відчувши холодок на шкірі.

Так… У подібній конструкції я літала за Неддом, що кинувся рятувати братів. То була велетенська верф, і її коридорами ми літали, поки вона повільно падала. Форма цього тунелю, зі швами на стиках металевих пластин, була ідентична.

Ми влетіли в більшу відкриту камеру, від якої розходилися нові тунелі. Тут на маневрових двигунах я піднялася під стелю, де на металі було дивне маркування.

І це мені знайомо, подумала, світячи прожектором на стелю. Нахиливши голову, оглянула написи. Вони були виконані ніби якоюсь дивною інопланетною мовою.

— Центре, — сказала я, — ви мене чуєте?

Тиша. Тоді нарешті озвався голос:

— Чуємо. У цьому лабіринті встановлені підсилювачі сигналу. Але всередині справжнього комунікація не завжди можлива. Тому краще уявити, ніби тут так само.

— Точно, — мовила я. — Але спершу скажіть, що значать ці написи на стелі?

— Це репліки, скопійовані зі знімків, які зняли пілоти в справжньому лабіринті делвера. Розшифрувати їх так і не вдалося.

— Гм, присягаюся, я вже десь їх бачила…

— Бажаєте, щоб ми запустили інші захисні системи делвера, чи просто політаєте? — запитали з центру.

— Про які захисні системи ми говоримо? — не зрозуміла я.

— Справжній лабіринт делвера спричиняє галюцинації в тих, хто в нього заходить, — пояснили оператор. — Ми імітуємо це за допомогою голографічних куполів у ваших зорельотах, які здатні створювати химерні проекції. Тому в лабіринт не можна залітати без супроводу іншого пілота.

— Чому так? — запитала я. — Для страхування?

— Ні, — прошепотіла Вейпор, — бо обидва бачитимуть різне. Принаймні я так чула.

— Точно, — відповіли оператор. — Лабіринт по-різному впливає на розум тих, хто в нього входить, тому різним особам увижається різне. Якщо обоє бачать одне й те ж, це не галюцинація. Коли ж воно різне — ви будете знати, що це омана. До того ж із побаченого можна зробити й інші висновки.

— Вмикайте, — промовила я.

На маневрових двигунах повернулася в центр камери й стала біля Вейпор.

Усе навколо замиготіло, а тоді змінилося, і зі стін засочилося щось червоне. Неначе кров із підземного джерела. Вона вкривала всі поверхні навколо глибоким багряним кольором.

— Вейпор, — прошепотіла я, — що ви бачите?

— Чорну темряву, що огортає все навкруги, поглинаючи світло, — відказала вона.

— А я — кров.

Схоже, загрози воно не становило ніякої, та вигляд мало моторошний.

— Летімо далі, — мовила я.

Я вилетіла з більшої камери, прямуючи в інший тунель. Він хоч і був завбільшки, як і той, крізь який ми прилетіли, та мені там було незатишніше й страшніше, бо стіни його ніби зроблені з плоті. Вони рухалися, тремтіли, мовби я і справді продиралася крізь нутрощі велетенського звіра.

У наступній камері атмосфера знову була інша. Зненацька я опинилася наче в прадавній кам’яній печері, на стелі якої широкими пасмами ріс мох.

Я хоч і розуміла, що це лише голограма, але такі зміни дещо бентежили. Вейпор підлетіла до мене.

— Я бачу скляні стіни, а ви?

— Каміння і мох, — відповіла я. — Найгустіше він росте он там, праворуч.

— А я там бачу уламки скла, що літають у повітрі. Можливо, лабіринт намагається щось приховати?

— Точно, — кинула я й полетіла туди.

Як і думала, датчики відстані засікли там тунель, захований за голограмою. Я спрямувала зореліт туди й потрапила в наступну камеру. Щойно залетіла в неї, помітила, що тіні позаду ворушаться.

Різко розвернувши корабель, я навела туди прожектор. Переді мною виникла велика гора інопланетних грибів, кожен — завбільшки з мій корабель. Вони м’яко пульсували, неначебто дихали.

— Ви це бачите? — спитала я у Вейпор, коли вона порівнялася зі мною.

— Ні. А що там?

— Рух, — промовила я, мружачись.

Раптом кутом ока вловила, як щось кудись шугнуло й розвернулася в той бік.

— Датчики відстані нічого не реєструють, — сказала Вейпор. — Напевно, це теж голограма.

— Центре? — мовила я. — Що це за рух?

Відповідь надійшла, але я нічого не розібрала через завади. Тіні в цій камері рухалися. Я знову крутнулася, намагаючись побачити, що це таке.

— Центре? — повторила я. — Я вас не чую.

— То ви хочете автентичного досвіду чи ні? — відповів голос, раптово знову чистий. — Ми ж казали: що далі заглиблюватися в лабіринт, то гіршає зв’язок.

— Добре, я зрозуміла. Але що це за тіні?

— Які тіні?

— Ті, що рухаються тут скрізь, — пояснила я. — У цьому лабіринті точно нічого не нападе на мене?

— Е-е-е… невідомо.

— Що значить, невідомо?

— Е-е-е… секунду.

Ми з Вейпор залишилися висіти серед тіней. Нарешті на лінії почувся інший голос, бадьоріший, веселіший. Говорив Вінзік, головний над креллами.

— Аланік! Це Вінзік. Кажуть, ви зіткнулися з тривожнішими галюцинаціями лабіринту.

— Десь так, — відповіла я.

Голос Вінзіка звучав так… тихо. Мовби сигнал ззовні був тонесенькою ниточкою, яка от-от лусне.

— Крім нас, тут є ще щось, — додала Вейпор. — Здається, я щойно сама його бачила.

— Гм, ой, леле, — кинув Вінзік. — Але це, мабуть, просто голограма.

— Мабуть? — перепитала я.

— Просто, бачте, ми самі до кінця не розуміємо, як це все працює! — пояснив Вінзік. — Ми не додавали тіней до ваших кабінних голограм, але, можливо, там є інші, створені лабіринтом. Не забувайте, ми його не будували, а лише знайшли, відремонтували й додали дрони. Створили його люди. Нам точно невідомо, на що він здатен — і наскільки — під час імітації справжнього лабіринту делвера.

— То ми ваші піддослідні тваринки? — запитала я, дратуючись дедалі більше. — На нас ви випробовуєте те, чого не розумієте? Кидаєте нас сюди, аби подивитися, хто виживе?

— Прошу, прошу, — мовив Вінзік, — не треба стільки агресії, Аланік. Хіба ваш народ не хоче здобути громадянства Старшини? Криком ви тут точно не зарадите, запевняю вас! Але разом із тим, гарна робота! Так тримати!

Зв’язок урвався, і я ледве стрималася, щоб не вилаятися вголос. Як міг він поводитися так… так… безтурботно? Авжеж, цей дружній тон — то лише вистава для мене. Крелли — страшні убивці, і це вони довели своїм ставленням до мого народу. Невже Вінзік справді вважає, що бадьорими розмовами приховає реальність?

— Повертаймося до всіх, — запропонувала Вейпор, розвертаючись і прямуючи до виходу.

Я полетіла за нею, і хоч наступне приміщення було таке саме, як і раніше, мох кудись пропав, тому камера здавалася нормальною. І знову я згадала стару верф із Детриту. Невже й вона теж була лабіринтом, як цей, і застосовувалася для того самого? А може, це я просто поспішаю з висновками?

— У вашого народу є історія взаємодії з людьми, ге? — запитала Вейпор, поки ми летіли.

— Е-е-е, так, — відказала я, насторожившись.

Зазвичай ось таких балачок знічев’я Вейпор не починала.

— Цікаво, — сказала вона.

— Це було задовго до мого народження.

— Домінування людей позначилося на історії вашої планети, — мовила Вейпор. — Ви воювали пліч-о-пліч із ними й запозичили деякі традиції. Навіть ваша мова — це варіація їхньої.

Вейпор замовкла на якийсь час, поки ми пролітали тунелем, що на вигляд був, як живий.

— Ваша агресія нагадує їхню, — врешті додала вона.

— А ви? — спитала я. — Ви людей бачили? Ну, тобто інших, ніж Брейд?

— Багато, — відказала Вейпор своїм легким, повітряним голосом. — Я з ними воювала.

— У війнах? — здивовано перепитала я. — Але ж остання була сотню років тому. Ви жили вже тоді?

Вейпор не дала жодної конкретної відповіді. Незабаром ми повернулися у велику камеру з письменами на стелі — там, де раніше зі стін текла кров. Зараз вона вся складалася із дзеркал, у яких відображалися тисячі версій мого зорельота.

Нахилила голову набік і крутилася, розглядаючи численні ракурси свого корабля. Аж тут наткнулася на дзеркало, що відображало не зореліт, а мене — саму, завислу в просторі.

Не Аланік. Мене. Спенсу.

Та моя версія підняла голову й крізь відстань заглянула мені просто у вічі. Я вся похолола. Це було не відображення. Ця річ — одна з них.

Я натиснула на кнопку виклику, але нараз усе навколо потемніло, згас навіть мій прожектор. Я зависла в чорній порожнечі. Неначе ввійшла в безвість.

Моя рука завмерла над кнопкою. Не встигла я нічого вдіяти, як усе повернулося до норми. Наступної миті я знову сиділа в кабіні свого зорельота, що завис у древній камері, а Вейпор летіла до виходу.

— …летите, Аланік? — протріщав її голос у каналі зв’язку. — Чи так і будете висіти там?

— Лечу, — сказала я, намагаючись позбутися моторошного відчуття. — Що ви бачите тут?

— Просто камеру, — мовила Вейпор. — А що?

— Я…

Струснувши головою, я повела корабель назад у відкритий космос, де нарешті могла зітхнути з полегшенням.