Міжзір’я

19

Я різко прокинулася від панічного голосу М-Бота.

— Спенсо! — гукав він. — Спенсо!

Я миттю схопилася й сіла в кабіні, відчуваючи, як калатає моє серце. Кліпаючи сонними очима, поклала одну руку на сферу керування, великий палець другої — на спусковий гачок.

— Що? — вигукнула я. — Куди стріляти?

— У посольство хтось проник, — мовив М-Бот. — Я налаштував датчики сповіщати про непроханих гостей. Вони в кімнаті, у якій ви мали б ночувати.

Трясця. Убивці? Обливаючись потом, я досі не прочуняла від сну, але ввімкнула живлення корабля, а останньої миті заклякла. Бо що далі? Куди я полечу? Я перебувала на повному утриманні Старшини, тож якщо вони захотіли мене вбити, навряд чи посилали вбивць.

Мені потрібно було більше інформації. Я рішуче сягнула в сховок для зброї та дістала пістолет. Наскільки я розуміла, особиста зброя на Міжзір’ї — заборонена, одначе я, схоже, мала певний дипломатичний імунітет, тож, можливо, для мене існували винятки.

Переконавшись, що голограма активна, я тихенько відчинила кабіну й вислизнула з корабля, низенько нагнувшись, якщо за мною стежать снайпери. Метнулася до сходів, збігла вниз. Нишком вийшла на горішній поверх.

— Їх двоє, — тихо промовив М-Бот у навушнику. — Один у кухні нагорі, другий — на першому поверсі біля дверей. Напевно, стоїть на чатах.

Ясно. Я ніколи не бувала в наземному бою, і моя підготовка зовсім мінімальна. Та попри те, зійшовши зі сходів, я відчула той самий спокій і холодну рішучість, що огортали мене перед кожним боєм у небі. Я впораюся з будь-яким убивцею, допоки маю в руці пістолет. Розстріляю його, навіть не замислюючись. Усяк це було краще, аніж мучитися абстрактними тривогами, з якими я заснула вчора.

— Противник перебуває приблизно за два метри від дверей, — прошепотів М-Бот, — біля столу. Стоїть спиною до входу. Мабуть, для нього було несподіванкою не застати вас у кімнаті.

Я кивнула й скочила всередину, виставивши перед собою пістолет. На звук повернувся крелл у коричневому скафандрі, впустивши з рук якийсь предмет. Тарілку?

— А-а-а! — вигукнула істота, чий голос мій перекладач передав як жіночий. — Не вбивайте!

— Що ви тут робите? — спитала я.

— Мию посуд! — відповіла креллка, налякано махаючи броньованими клешнями. — Нас відправили прибрати у вас!

Прибрати? Я наморщила чоло, досі тримаючи пістолет перед собою. До коричневого скафандра креллки кріпився пояс з інструментами для прибирання, а крізь прозоре забрало на шоломі я бачила, як налякано сіпається крабовидна істота. Ніякої зброї в неї я не помітила.

З першого поверху долинув якийсь шум, схожий на… гудіння пилососа?

— Г-м-м, — протягнув М-Бот. — Видно, я хибно оцінив обставини.

— Яка агресія! — забідкалася прибиральниця. — Мене про таке не попереджали!

— Хто вас прислав? — запитала я, ступаючи крок до неї.

Вона почала задкувати.

— Ми працюємо в Департаменті інтеграції видів!

Куна. Я зіщулила очі й опустила зброю.

— Вибачте, помилилася, — промовила я та пішла до іншої креллки, що пилососила перший поверх.

Щойно прийшла, як дзенькнув дзвінок на вхідних дверях. Знову насупившись, визирнула у вічко. На порозі лежала коробка — напевно, новий гермокостюм. Біля посилки стояли й Куна — високі, блакитношкірі, вбрані у темно-синій хітон.

Я відчинила. Уже традиційно, Куна моторошно ощирилися зубатою посмішкою.

— А, посланнице Аланік! Можна зайти?

— Ви прислали своїх лакеїв шпигувати за мною? — спитала я.

Куна спантеличилися.

— Лакеїв? Я такого слова не знаю. Ви про обслугу? Я призначили пані Хамвіт вашою економкою, і вона привела із собою асистентку. Ви ж не взяли власного персоналу, от я подумали, що вам знадобиться допомога.

Сексоти. Це було мені ясно, як день. Я виявила й деактивувала їхні пристрої стеження, от вони й прислали наглядати за мною шпигунів. Чи не залишила я, бува, десь чогось, що може мене видати?

— Сподіваюся, вони полегшили вам життя, — сказали Куна, перевіряючи свій планшет. — Гм. Я вже трохи затримуюся. До відльоту залишилося близько тридцяти п’яти хвилин. Було б прикро, якби ви запізнилися в перший же день служби.

— Чого вам від мене треба? — запитала я з підозрою. — І що це за гра, яку ви затіяли?

— Я тут, щоб переконатися, що ви високої думки про Старшину й перекажете її своєму народові, — відповіли Куна. — Можна зайти?

Я ступила крок назад, неохоче пропускаючи їх усередину. Кинувши погляд на креллку з пилососом, Куна пройшли в іншу кімнату, порожню. Я рушила за ними й зупинилася в проймі, коли ж самі Куна сіли.

— Я дуже задоволені вашими результатами, Аланік, — промовили вони. — Хочу перепросити за вчорашній… не найприємніший досвід. Мені було невідомо, що Вінзік і його командири вдадуться до настільки драматичного методу відбору пілотів. Департамент захисних служб часом упадає в крайнощі.

— Так, але просити пробачення вам слід не переді мною — бо ті, кому ви направду завинили вибачення, усі загинули.

— Ваша правда, — мовили Куна. — А що вам, урдалійко Аланік, відомо про людські війни?

— Знаю, що люди програли, — обережно протягнула я, — після того, звісно, як захопили мою планету й примусили нас битися на їхньому боці.

— Дуже дипломатична відповідь, — мовили Куна. — Гадаю, ваш народ уживеться в Старшині краще від багатьох інших. Хоча я частенько відкидаю суспільні устої. Напевно, це тому, що я полюбляю спілкуватися з видами, які ще не приєдналися до Старшини, і вчитися в них.

Куна були такі високі, безпристрасні. Але їхній голос пом’якшав, зазвучав навіть дещо замріяно, коли вони продовжили, виглянувши у вікно:

— Ви, мабуть, не бачили, до чого призводить напад делверів, і я вам заздрю. Вони можуть стерти все життя на планеті, просто проминувши її, радше, пройшовши наскрізь. У наш вимір вони потрапляють лише частково, а коли йдуть, лишають по собі тишу.

Як це стосується до теми нашої розмови? Ми хіба не про людей говорили?

— Це жах, — мовила я, — але… ви ж казали, що делвери покинули галактику сотні років тому. Як ви могли на власні очі бачити, що вони здатні зробити з планетою?

Куна склали пальці, і мені сяйнуло, що відповідь сама дивилася на мене ще кілька днів тому. У древньому відеозаписі, який я бачила на космічній станції над Детритом. Я і сама бачила, на що здатні делвери.

— Люди викликали одного з них, — промовила я. — Тому ви так боїтеся делверів і ненавидите людей. Річ не тільки у війнах. Людство хотіло застосувати делверів як зброю.

— Так. Ми мало не програли в тих війнах. Але під час другої люди побудували таємні бази на глухих планетах у системах малих і згаслих зірок. Там вони почали роботу над страшною програмою. Якби їм вдалося те, що вони замислили, Старшину не просто знищили б — від неї і сліду не залишили б.

Я вся похолонула всередині. «Делвер повернувся по наші душі», — казав чоловік на відео, а вже наступної миті перед тим той поглинув усю планету Детрит. Я бачила, як вони це зробили, — а це не могло бути ніщо інше. Вони викликали делвера. Тільки замість того, щоб знищити ворогів людства, він напав на нього.

Від жаху усвідомлення мені стало зле, і я припала до дверної рами.

— Нам невимовно пощастило, що проти них обернулася власна ж зброя, — сказали Куна. — Делверів не перемогти, не підкорити. Люди зуміли привести одного з них у наш вимір, і він знищив кілька їхніх найважливіших планет і баз. Навіть після перемоги над людьми цей делвер блукав галактикою ще багато років, перш ніж пішов остаточно. Я знаю, Аланік, ваш народ цінує людей. І не намагайтеся заперечити. Частково я це навіть розумію, але й ви не забувайте, що завдання, яке стоїть перед нами — навчитися протистояти делверам, — проект надзвичайної важливості. І хай із Вінзіком у нас дещо різні погляди на його втілення, та започаткували його ми спільно, щоб протидіяти делверам. Допоки не зробимо цього, Старшина буде в смертельній небезпеці.

— Ви… вважаєте, що люди повернуться? — запитала я, нарешті склавши все докупи. — Я читала в місцевій інформаційній мережі, що їх утримують у неволі, але дехто гадає, ніби вони близькі до втечі.

Куна нарешті відвернулися від вікна й подивилися на мене з непроникним виразом на інопланетному обличчі. Відтак неначе відмахнулися, скинувши двома пальцями перед собою.

— Почитайте архіви, і побачите, що люди майже завжди були на межі втечі. Насправді пожвавлення їхнього опору щоразу дивним чином збігаються із запитами Департаменту захисних служб про збільшення фінансування.

Мене ніби вдарили під дих. Департамент захисних служб — крелли… Вони послуговувалися Детритом і моїм народом, аби отримати політичні вигоди?

— То ви вважаєте, що вони дозволяють людям дужчати? — перепитала я. — Послаблюють охорону, аби нагнати страху на всіх, а тоді продемонструвати, як вправно вони виконують свою роботу?

— Я не розкидалися б такими заявами, — сказали Куна. — Для них потрібні докази, а не голі припущення. Скажімо так: це цікаво, триває досить давно й стається з такою регулярністю, що я сумніваюся, ніби люди становлять реальну загрозу для нас, хай скільки б говорили експерти й політичні коментатори.

Помиляєшся, подумала я. Вінзік дав маху, і СОН стали занадто сильними. Я тепер льотчиця. І зараз… Зараз ми справді готові до втечі. Цього разу це вже не просто зручна відмовка. Він панікує…

Для того й створює ці космічні сили. Спеціальний загін. Це не просто збіг.

— Справжня загроза — делвери, — сказали Куна. — Звісно, я можу помилятися, і люди знову стануть загрозою в майбутньому. Та навіть якщо й не вони, хтось інший точно застосує делверів. Викликати їх — дурна, необачна, агресивна витівка, але дедалі більше рас намагаються це зробити. Старшина не буде в безпеці, допоки ми не навчимося боротися з делверами чи хоча б відганяти їх.

— Тепер мені зрозуміла ваша логіка, — мовила я.

Це була правда. Моїм головним завданням було викрасти гіперприскорювач… та якщо трапиться ще й якась старшинська зброя проти делверів, я була певна, що вона згодиться й нам.

Але для чого Куна розповідають мені це? Вони встали, підійшли ближче й опустили погляд на пістолет, що стирчав у мене з кишені, куди я його запхала поспіхом. Помітивши їхній погляд, я заткнула зброю глибше.

— Не носіть цього із собою, — мовили Куна. — Ви під моїм захистом, але й він не безмежний.

— Вибачте, — відказала я. — Я думала, ви… Словом, здається, я налякала економку.

— Я з цим розберуся, — запевнили Куна. — Просто хочу, щоб ви розуміли всю важливість завдання. За Вінзіком потрібен нагляд. У цій програмі я не маю стільки повноважень, скільки мені хотілося б, тому попрошу вас не забувати, про що ми домовлялися. Я проконтролюю, щоб заяву вашого народу про вступ у Старшину схвалили. Зі свого боку, ви доповідатимете мені про перебіг навчань.

— Ви хочете, щоб я шпигувала для вас.

— Виконували завдання Старшини, — уточнили Куна, знову хиже посміхнувшись. — Я попросили у вас це й тому, що розуміємо — ви будете в безпеці. Завдяки цитонічним здібностям ви можете виконати стрибок, якщо вам загрожуватиме небезпека.

— До речі, щодо цього, — сказала я. Скільки можна відкривати їм? — Я буду без свого зорельота, а без його технологій мені не стрибнути.

— A, — мовили Куна. — Отже, ви ще не до кінця опанували свої уміння. Досі послуговуєтеся технологіями?

— Саме так. А ви зможете мене навчити?

Куна похитали головою.

— Нетреновані цитоніки становлять значно меншу загрозу. Нашому виду знадобилися сотні років, перш ніж наші цитоніки здобули таку силу, аж вона привабила делверів. І хоч ми вважаємо, що ваш вид ще далекий від цього, навчаючи вас, ми лише накличемо на себе небезпеку.

— Можливо, якби мені дали старшинський корабель із гіперприскорювачем, я могла б навчитися користуватися вашими технологіями, — мовила я. — Розібравшись із ним, я змогла б безпечно виконувати стрибки на понадсвітловій швидкості.

— О-о-о… — протягнув М-Бот у мене в навушнику. — Хитро!

— Я не можу забороняти вам виконувати гіперстрибки, — сказали Куна. — Тим паче, що ви зробите його, щоб добутися на полігон. Тож дивіться уважно, як це робиться.

Круть. Я глипнула на годинник у себе на браслеті. Трясця. Мені вже час іти.

— Я більше вас не затримую, — сказали Куна умиротвореним тоном. — Ідіть готуйтеся. Попереду у вас насичений день. Про який я були б раді почути.

Точно. Що ж, так просто здихатися від них не вийде. Ухопивши коробку, я побігла до сходів повз креллку з пилососом, що аж підскочила, побачивши мене. Та я на це не купилася. Бо вона — шпигунка, це було ясно як день. У цій грі я ходила по тонкій кризі.

У себе в кімнаті швидко перевірила, чи нічого з того, що я залишила, не видасть мене. Відтак перевдягнулася в гермокостюм, який мені привезли, узяла на руки Слимачку й побігла до М-Бота.

— Наглянь за нею, — попросила я його, всаджуючи її в кабіну. — Куна кажуть, що доведеться виконати гіперстрибок, щоб добутися до полігону. Ти зможеш підтримувати зі мною зв’язок?

— У вашому браслеті немає цитонічного передавача, — відказав М-Бот. — Він мав би там бути, але вашому народові забракло необхідних деталей, щоб його виготовити. Тож якщо його не буде у вашому новому кораблі — і ми не придумаємо, як до нього під’єднатися — ми не зможемо підтримувати зв’язок після стрибка.

Клас. Сховала пістолет.

— Пильнуй, якщо помітиш щось незвичне.

— І що ж мені робити, Спенсо, якщо я помічу щось незвичне? Утекти я не можу.

— Не знаю, — розчаровано буркнула я. Мені зовсім не подобалося мати аж стільки контролю над іншими. — Якщо справи підуть зовсім кепсько, спробуй принаймні загинути героїчною смертю, гаразд?

— Я… е-е-е… не знаю, як відповісти на це. Як незвично. Але я тут дещо для вас підготував.

— Що? — спитала я.

— Завантажую вам на браслет ще одну голограму. Вона замаскує вас під діона, це не привертатиме зайвої уваги. Було б добре мати запасну особистість для розвідки.

— Не впевнена, що впораюся хоча б із тією, що маю, — мовила я.

— Але, про всяк випадок, так буде надійніше. Вам час іти. До стрибка зв’язок буде, тож ми зможемо спілкуватися.

Я спустилася захопити сніданок і зібрати обід, як радили. Склавши все в наплічник, який замовила дещо раніше, збігла на перший поверх перед самим дзвінком, що сповістив про прибуття шатла. Він забере мене на тренування.

Куна чекали біля дверей.

— Тільки корабель мій не чіпайте, — наказала я їм.

— Навіть думки такої не було.

Я затрималася на хвильку, вичавивши із себе недовірливу посмішку, зітхнула й пішла на вихід.