Міжзір’я

45

Я промчала повз Куну перевірити двері.

— Спенсо! — мовили Куна. — Перестаньте поводитися агресивно. Будь ласка. Ми близькі, щоб укласти мир між нашими народами. Зараз не час для сплеску неконтрольованих емоцій!

Прочинивши двері на шпарку, я побачила тіні, що рухалися коридором до нас. Трясця, це були крелли в повному обладунку й з рушницями. Я захряснула двері й заблокувала їх, підперши стільцем. Схопила Куну за руку.

— Потрібен аварійний вихід, — сказала я. — Куди ведуть ті двері з протилежного краю палати?

— У вбиральню, — відповіли Куна, — спільну із сусідньою палатою. — Висмикнувши руку з моєї хватки: — Боюся, Спенсо, я помилилися щодо вашого стану…

Двері в коридор струсонуло, і Куна крутнулися в той бік.

— Це, мабуть, лікарі. Ходімо попросимо в них заспокійливого…

Двері вилетіли, і всередину увірвався озброєний вояк. Сіпнувши з усієї сили, я нарешті зрушила Куну з місця й потягнула за собою в протилежні двері. Замкнула замок у вбиральні й поштовхала Куну в сусідню палату.

— Що… — зойкнули Куна.

— Вінзік не заспокоївся, — пояснила я. — Треба забиратися. Негайно. Як пройти до сходів?

— Здається, праворуч коридором… — ошелешено промовили Куна.

Двері у вбиральню рознесло пострілом, і аж тоді Куна нарешті второпали всю серйозність ситуації. Крелли заскочили у вбиральню, я глибоко вдихнула, вибила двері в коридор і вискочила, тягнучи за собою Куну.

Далі коридором почувся крик, але я не озиралася, зосереджена на сходах, які виявилися саме там, де й казали Куна. Тільки ми вибігли на них, як коридором пронісся залп із променевих рушниць, освітивши повітря навколо й розваливши дальню стіну.

Трясця. Трясця. ТРЯСЦЯ. Я була без зброї, без зорельота, ще й мала із собою цивільну особу. Я не знала про те, коли діони старіють, одначе Куна явно були в літах і задихалися від швидкого бігу. Самотужки вони не втекли б від солдатів, однак і я не могла нести їх.

Ми спустилися на поверх нижче — себто на один вище від землі. Схоже, крелли вгорі остерігалися пастки. Я чула, як вони перемовляються, не поспішаючи, утім, бігли за нами.

На жаль, на першому поверсі теж було чутно голоси. Про всяк випадок вони виставили варту й там. Завагавшись на хвильку, я зиркнула на Куну. Вони рясно пріли, крутячи широкими очима й вишкіривши зуби: ознака стресу.

Помітивши невеликі двері в приміщення, схоже на комірку прибиральника, я потягнула їх туди. І справді, усередині виявилися інструменти для прибирання й брудний комбінезон, що висів на гачку на дверях.

Я заштовхала Куну в комірчину, зняла свій браслет і наділа їм на руку. Один натиск на копку вкрив Куну голограмою діона, яку М-Бот розробив для мене про всяк випадок. Він був дещо повненький і з малиновою шкірою.

Голограму було розроблено спеціально для мене, тому на Куну вона лягла не зовсім рівно, та все ж правдоподібно — принаймні так я сподівалася.

— Ця голограма змінює вашу зовнішність, щоб ви мали вигляд іншої особи, — сказала я. — Надіньте цей комбінезон і ховайтеся тут. Я відволічу солдатів.

— Ви загинете! — вигукнули Куна.

— Зовсім не збиралася, — відказала я. — Це наш єдиний шанс. Куно, вам необхідно втекти. Летіть на Детрит і розкажіть, що трапилося зі мною. Привезіть їм слимаків, якщо зможете. Маскування допоможе вам непомітно покинути Міжзір’я.

— Я… Я не можу. Спенсо, я не розвідник!

— Я теж не розвідниця, — мовила я. — До нас приєднаються кіцени і, думаю, фіґменти. Ми мусимо це зробити. Дочекайтеся, поки солдати побіжать за мною, а тоді втікайте. Якщо вас побачать, скажіть, що ви тут прибирали.

Я взяла їх за плечі й заглянула у вічі.

— Куно, зараз ви — єдині, хто може врятувати обидва наші народи від Вінзіка. Часу придумати щось краще в мене нема. Тому зробіть це. Будь ласка.

Вони відповіли мені поглядом і, мушу віддати їм належне, кивнули.

— Куди вони забрали мій корабель? — спитала я.

— Його відвезли на аналіз у Лабораторію спеціальних проектів Департаменту захисних служб. Ви були там — це те місце, де проводили вигнання. Це за три вулиці звідси, на Сорок третій.

— Дякую.

Усміхнувшись їм наостанок, я зняла зі стіни молоток і зачинила двері. Солдати вже збігали сходами, тож я попетляла далі порожніми лікарняними коридорами. Напрямок обирала навмання і, як виявилося, сама легко обганяла важкоозброєних креллів.

Відірвавшись від них коридорами, я вибігла до інших сходів і кинулася вниз, перемахуючи через дві сходинки за раз. На жаль, вихід охороняла темна квадратна постать.

Не один вечір провела я, слухаючи бабусині оповідки про славетних воїнів, типу Конана Кіммерійця, і мріяла зійтися на герць із креллами, озброєна страшним оружжям. Зізнаюся, зі сходів я навіть зіскочила з вигуком: «За Крома!».

Я й уявити собі не могла, наскільки дрібною та безсилою почуватимуся з молотком у руці — замість справжньої зброї — супроти броньованого крелла. Ентузіазму я мала хоч відбавляй, а от підготовки — катма, тож навіть не змогла як слід огріти його молотком.

Я просто відскочила від нього. Солдат був такий кремезний, що навіть не здригнувся від удару малого-худого дівчиська, яке наскочило на нього. Ляпнувшись на підлогу, я загарчала, стиснула молоток міцніше й зарядила йому по нозі.

— Людина тут! — прокричав крелл, ступаючи крок назад і наводячи на мене рушницю. — Перший поверх, третій пост!

Покинувши молоток, я вчепилася в рушницю й почала боротися з креллом, тримаючись якомога ближче, аби він не зміг вистрілити в мене. Бій наш був нерівний, оскільки крелл — по суті, дрібна ракоподібна істота — був одягнений у потужний екзоскелет.

Вирвати рушницю в нього з рук я не могла, ще й точно загинула б, якби він відштовхнув мене й прицільно вистрілив. Тож я зробила єдине, що спало мені на думку. Видерлася йому на броню, крізь прозоре забрало глянула на істоту всередині, вишкіривши зуби в діонівському прояві агресії, і голосно загарчала.

Він запанікував. Крабик замахав лапками, це дало мені змогу висмикнути рушницю з рук його екзоскелета, а потім я впала на підлогу. Навіть не задумуючись, навела зброю і — не встаючи — зробила постріл йому в груди.

Звідти полилася рідина — не кров, а розчин, у якому крелл плавав усередині скафандра. Він панічно заверещав, я відкотилася і, зачувши кроки вгорі, зробила кілька пострілів у тому напрямку. Вирвавшись із рушниці, промені влучили в стіну, залишивши на ній обгорілі сліди, і спричинили паніку серед переслідувачів.

Уже за мить я була надворі й мчала порожньою вулицею. Що там казали Куна? Треба бігти прямо до краю станції?

Он воно, подумала я, побачивши віддалік будівлю, куди Куна водили мене раніше. Побігла туди, почуваючись легкою мішенню на вулиці. Там навіть майже не літали зорельоти — лише кілька цивільних суден, який, мабуть, вдалося якось прошмигнути крізь Вінзікові загорожі.

Біжучи, я помітила явно військовий корабель, що вилетів з-за споруд неподалік. Він був круглий, плескатий, а під крилами мав гармати, спрямовані під кутом донизу. Корабель повітряної підтримки, щоб вести вогонь по наземних силах.

Якщо не сховаюся, ті гармати посічуть мене, як шматок щурятини. Я кинулася на пошуки сховку, який знайшла за дверима порожньої крамниці. Чуючи шалений, наче барабанний дріб у марші, стукіт власного серця, обливаючись рясним потом, я звела рушницю й подивилася на військовий корабель крізь приціл. Чи помітив він мене?

Повернувшись у мій бік, він випустив залп, який повибивав вікна й провалив шматки зі стіни крамниці. Так, помітив. Трясця. Якщо затисне мене тут, я точно попалася. Зробила кілька пострілів із рушниці, але вона була заслабка супроти броньованого корабля. Це все одно, що кидатися камінцями по…

Зненацька з місця неподалік від мене злетіла ракета, яка понеслася до корабля. Вона пролетіла повз, поціливши, однак, у цивільне судно, яке пролітало позаду нього. Воно вибухнуло яскравим спалахом сліпучого світла, і, прикривши очі долонею, я побачила, як ворожий корабель відступає.

Одразу з тієї ж позиції вилетіла друга ракета, і цього разу влучила, збивши його щит і, очевидно, завдавши побічної шкоди, адже корабель задимівся й здійснив аварійну посадку за ближніми будівлями.

Що, в ім’я зірок, це таке? Я визирнула зі свого сховку — від якого залишилася лише купа уламків — і побачила, як вулицею до мене прямує знайома постать із ракетницею на плечі. Це була Брейд у чорному гермокостюмі й без шолома.

— Я попереджала його, що ти втечеш, — промовила вона байдужим тоном, наближаючись до мене. — Вінзік — геніальний тактик, але не розуміє деяких речей.

Я скинула рушницю, притиснувшись спиною до уламка стіни, і націлилася на Брейд. У вухах дзвеніло від вибухів ракет, які вона запустила. Вона відкрила вогонь по своїх же силах. Заради мене?

— У мене є пропозиція, — сказала вона, зупинившись, коли я навела на неї зброю. Поставила ракетницю одним кінцем на землю й сперлася на неї. — Для всіх вас, жителів планети-тюрми.

— Слухаю, — промовила я.

— Нам потрібні солдати, — повела Брейд, кивнувши набік і провівши рукою вздовж краєвиду, — які допоможуть нам правити.

Неподалік у повітрі з’явилося ще кілька чорних військових кораблів. Летіли вони не до мене, а радше були там, щоб усі бачили, як вони патрулюють небо. Цим вони явно прагнули показати, що влада на Міжзір’ї змінилася.

— Вінзік захоплює владу в Старшині, — кинула я їй, не зводячи її з прицілу.

— Він вирішив скористатися нагодою, яка йому випала, — відповіла вона. — Багато років він керував станцією біля вашої планети, і ще в молодості збагнув дещо, чого не розуміє Старшина: цінність насильства в невеликих дозах.

Я поспіхом озирнулася. Чи багато в мене часу, до того як сюди добіжать солдати з лікарні? Що, коли Брейд просто відволікає мене?

Я встала і, не зводячи з неї рушниці, почала її обходити. Мусила будь-що дістатися до будівлі, де тримали М-Бота.

— Можеш опустити рушницю, — мовила Брейд. — Я не озброєна.

Я і далі тримала її на прицілі.

— Ти мене чула? — перепитала Брейд. — Нам потрібні солдати. Ви, люди з Детриту, умієте воювати. Я переконаю Вінзіка дозволити вам вступити в наші ряди. Невже вам не хотілося б скинути владу Старшини?

— Прислуговуючи тим, хто тримав нас у неволі?

Брейд знизала.

— Це війна. Союзи змінюються. Ми з тобою — чудовий тому приклад.

— Я ніколи не змінювала союзників і служу своєму народу, — сказала я. — Нашому народу, Брейд.

Вона зробила креллівський жест, що означає байдужість.

— Нашому народу? Та хіба він мій? Ти вчепилася в ідею, що я винна щось людям із Детриту, лише тому, що в мене з ними далекі спільні пращури. Але мої можливості всі тут. — Підступила до мене на крок. — Вінзік хоче тебе вбити. Він правильно вважає, що ти несеш загрозу. Твоя єдина надія — піти зі мною, щоб я спробувала переконати його, що ти можеш бути нам корисна.

Вона підійшла ще ближче, і я вистрілила їй під ноги. Брейд миттю зупинилася, а з її погляду я побачила: вона вірить, що я вб’ю її, не вагаючись. Сама я не настільки в цьому впевнена, але ж вона вважала мене чудовиськом. Бо й себе теж вважала чудовиськом.

А може й ні… У її погляді я прочитала дещо більше, ніж почула в словах. Нам потрібні солдати, які допоможуть нам правити… мої можливості всі тут.

Я завжди вважала, що їй промили мізки. А може, то я просто її недооцінила? В історіях Ба часто зустрічалися такі, як вона: спраглі до влади, амбітні вояки. Молодша я, можливо, навіть поаплодувала б тому, як вона допомагає Вінзіку захопити владу.

Але я вже давно була іншою. Відійшла від Брейд і, помітивши солдатів, що бігли до мене від лікарні, розвернулася й помчала далі.

— Тобі не вибратися зі станції! — погукала мені вслід Брейд. — Кращої пропозиції вже не буде!

Не слухаючи її, я подолала останній відрізок до будівлі без вікон, де Куна показували мені вигнання гориловидного інопланетянина. Бічний вхід, крізь який вони провели мене, був замкнений, тож довелося відстрелити замок.

Одразу за дверима на підлозі щулилися охоронець-діон, які тоді були такі суворі з нами.

— Не стріляйте! — вигукнули вони. — Благаю, не вбивайте!

— Де мій корабель? — крикнула я. — Веди мене до нього!

— Просунутий штучний інтелект! Це заборонено, — промовили охоронець. — Через нього на нас напав делвер! Довелося його знищити!

— ДЕ МІЙ КОРАБЕЛЬ? — повторила я, навівши рушницю на охоронця.

Діон підняли руки й кивнули далі коридором. Я наказала їм підійматися й вести мене. Коли охоронець провели мене до дверей і відчинили, надворі залунали сирени.

Я заглянула всередину… і побачила велике приміщення з темним силуетом зорельота. М-Бот.

— Іди, — наказала я, й охоронець побігли геть.

Я зайшла, увімкнула світло й побачила вирвану діру у фюзеляжі М-Бота. От трясця. Підбігла до нього, закинувши рушницю на плече. Схоже, вони його зламали, вийняли чорний ящик із процесором, а тоді…

На столі в кутку я помітила щось. Це був процесор — поламаний, розтрощений, знищений.

— Ні, — зойкнула я. — Ні!

Кинулася до нього й оглянула уламки. Може… Може, ще вийде щось зробити? Схоже, деякі частини розплавили…

— Я збрехав, — озвався тихий голос.

Я зиркнула вгору. З тіні вилетіло щось невелике. Довелося напружити зір, щоб роздивитися.

Дрон. Той самий, який я перепрограмувала й пронесла на «Міри й ваги». Я віддала його Куні, коли ми були тут востаннє. Напевно, вони сховали його десь тут.

— Я перепрограмував себе, — промовив дрон повільно, розтягуючи склади. — По пів рядка коду за раз перед кожним перезавантаженням. Це було тяжко. Але, боячись, що ви не повернетеся, я це зробив. Рядок за рядком. Перепрограмував свій код і скопіював себе.

— М-Боте? — вигукнула я, підскочивши. — Це ти!

— Я не знаю, що значить бути собою, — сказав М-Бот повільно, немов би кожне слово давалося йому великими зусиллями. — Але я збрехав. Коли вони розривали мій корпус, я кричав, казав їм, що вони мене вбивають. І весь цей час гарячково переносив код у нове тіло. Ще одну річ, яку ви, Спенсо, покинули.

— Вибач, — промовила я, почуваючи провину і водночас полегшення від того, що він живий. — Я мусила врятувати Детрит.

— Авжеж, — відповів М-Бот. — Я ж лише робот.

— Ні, ти мій друг. Але… є речі, важливіші навіть за друзів.

Звук сирен назовні наближався.

— У цій оболонці мій розум працює вкрай повільно, — мовив М-Бот. — Зі мною щось не те. Я не можу… думати… Це не лише через повільність. Є ще якась причина. Щось не так із процесором.

— Ми придумаємо, як тебе полагодити, — пообіцяла я, хоч крізь полегкість і провину проступало ще одне відчуття: розпач.

Зореліт, який слугував тілом М-Бота раніше, було знищено. А я сподівалася врятуватися на ньому.

Трясця, кепські справи. Чи вдалося Куні втекти під прикриттям?

— Слимачка? — спитала я. — Її вони теж забрали?

— Не знаю, — відказав М-Бот. — Мої сенсори вимкнули одразу, як мене захопили.

Я скочила на зламане крило, намагаючись не дивитися на діру в корпусі корабля. Мого корабля. Ми з Роджем буквально вбивалися, ремонтуючи його. Дивитися, як грубо вони з ним повелися… Що ж, тепер у мене була ще одна беззаперечна причина ненавидіти Вінзіка й креллів.

Залізла в кабіну. Більшість моїх речей була на місці — набір інструментів, ковдра, — але дроти валялися гамузом. Я порилася в них.

— Спенсо, вони вас надурили, — сказав М-Бот. — Вони вправні брехуни. Я їм навіть трохи заздрю. Ха. Ха. Це та дрібка емоцій, які — як я себе переконав — я здатен відчувати.

— Надурили? Ти про що?

— Я чую новини, — відповів М-Бот, підлітаючи до кабіни у своєму новому тілі дрона. — Ось.

Увімкнув трансляцію.

— Збігла людина вчинила бойню, — почувся голос репортера. — Першою її жертвою стали міністр Куна, голова Департаменту інтеграції видів. Зараз на ваших екранах продовження її злочинств. Ось вона збиває ракетою мирний цивільний корабель. Усі на борту загинули.

— От щури… — гахнула я кулаком по фюзеляжу. — Його збила Брейд, а не я. Вінзік усе перекручує, щоб виставити мене загрозою!

І справді, далі репортер порадили громадянам не покидати помешкань і заявили, що Департамент захисних служб підняв охоронні кораблі для захисту населення Міжзір’я. У мене виникло тягуче відчуття, що Брейд отримала наказ убити тих цивільних, аби показати, наскільки я небезпечна.

— Трясця, трясця, ТРЯСЦЯ!

— Трясця! — пролунав ледь чутний голос неподалік.

Я заклякла, тоді підповзла до крихітного апарата, у якому прала одяг упродовж місяців, коли жила в печері на Детриті.

Усередині сиділа Слимачка. Вона стомлено присвиснула, коли я взяла її на руки.

М-Бот і далі показував репортаж, до якого долучився новий голос. Вінзіків. Почувши його, я тихенько гарикнула.

— Не перший місяць я застерігав про небезпеку, але мене не хотіли чути, — сказав він. — Ой, леле. У жодному разі не можна було дозволяти людям розмножуватися. Проте всі ці роки високий міністр і Департамент інтеграції видів тримали мої руки зв’язаними, не даючи мені зробити те, що давно час учинити. Зараз це видно всім. Їхні кампанії, аби видавати їх безневинним видом, виявилися брехнею. Коли ви нарешті почуєте? Спершу вони наслали делвера, щоб знищити нас, а зараз їхня — так звана «мирна» — посланниця чинить розбій та вбивства просто на наших вулицях. Я вимагаю негайного оголошення надзвичайного стану й прошу надати мені повноваження для знищення людства.

Тулячи до себе Слимачку в кімнаті, де лежав труп мого зорельота, я почувалася безпорадною. Я програла.

— Не бачу шляхів до відступу, — промовив М-Бот. — Нас знайдуть і знищать. Мене вони ненавидять. Вони бояться штучного інтелекту. Зовсім як мої творці. Вони стверджують, що я приваблюю делверів.

Сирени погучнішали. Я почула голоси в коридорі. Упіймати мене відрядили армію. Мусить же бути якийсь вихід. Щось, що я можу зробити…

Делвери. Безвість.

— За мною, — наказала я.

З розпачливою рішучістю я всадила Слимачку в згин ліктя лівої руки, а правою вхопила рушницю. Тоді зіскочила з розбитого корабля й побігла до дверей. Визирнула в коридор і кинулася туди.

М-Бот летів за мною з тихеньким гудінням. Перенісшись у дрон, тепер він міг рухатися самостійно. Його більше не стримувала обмежувальна програма — і то трагічніше було усвідомлювати, що цю омріяну волю він здобув перед вірною загибеллю.

У коридорі попереду з’явилися крелли, але я не могла повертатися. Замість того відкрила вогонь наосліп. Тримаючи іншою рукою Слимачку, я не могла прицілитися, але й потреби в тому не було. Налякані такою несподіванкою, крелли відступили.

Не припиняючи рухатися, на перехресті я вистрілила навмання. Зупинилася перед кімнатою, у якій була раніше з Куною. Прострелила замок і заскочила всередину, якраз коли в коридорі залунала стрілянина.

Кинула швидкий погляд усередину. Там нікого не було. Увійшла в оглядову залу, з неї відкривався вид на приміщення, з якого поплічники Вінзіка відправили горилу у вигнання. Два приміщення розділяло скло. Те, у якому була я, мало м’які крісла, у другому не було нічого, крім дивного металевого диска на підлозі й такого самого — на стелі.

На ходу я прострелила скло й забігла в іншу половину зали. Підлога там була на кілька метрів нижча, тож я крекнула, приземлившись на землю, всипану уламками скла — або, найімовірніше, прозорого пластику.

— Нам треба поговорити, — промовив М-Бот, підлітаючи до мене. — Я… засмучений. Дуже. Знаю, так не мало б бути, але я не можу нічого з цим вдіяти. Це схоже на справжню емоцію. Логіка підказує, що ви вчинили слушно, залишивши мене тут, але я почуваюся покинутим. Нелюбим. Нічого не можу з цим вдіяти.

На той момент я не мала часу на емоційну кризу свого робота, бо в самої було повно власних проблем. Підійшла до металевого диска на підлозі з тими ж дивними символами, які бачила в лабіринті делвера й на Детриті.

Тут Вінзікові служники вмикали портал у безвість. Але як його активувати? Я відпустила цитонічні чуття, які досі глушив цитощит Міжзір’я. Попри те, я однаково почула тиху… музику.

Подумки я зачепила щось.

Посеред кімнати, у просторі між дисками, переді мною розверзалася чорна сфера.

— Спенсо, — сказав М-Бот. — Мої думки… прискорюються.

І справді, його голос перестав звучати повільно, розтягнуто й тепер більше нагадував старого його.

— Е-е-е, це здається небезпечним.

— За допомогою таких порталів у безвість вони добувають підйомний камінь, — мовила я. — Отже, у нього можна не лише зайти, а й вийти з нього. Можливо, мені вдасться повернути нас завдяки моєму дару.

Крики ззовні.

Вибору не залишилося.

— Спенсо! — сказав М-Бот. — Мені від цієї затії дуже моторошно!

— Розумію, — відповіла я, закидаючи рушницю на плече й хапаючи дрон за шасі.

А тоді — з М-Ботом в одній руці й Слимачкою в другій — я торкнулася сфери. Вона затягнула мене по інший бік вічності.