Міжзір’я

7

Я хутко провела передстартову перевірку.

— М-Боте, готовий?

У відповідь — тиша.

— М-Боте? — повторила я, стурбовано стукаючи по консолі. — Ти в нормі?

— Я не відповідаю, бо ви не бажаєте розмовляти зі мною. Пам’ятаєте? — сказав він.

А, точно. Він сердився, бо я заглушила його. Струснувши головою, я зняла передавач і почепила його на панель приладів.

— Вибач, але через тебе в мене могли виникнути проблеми.

— Спенсо, я не створюю вам нових проблем, а лише вказую на ті, що вже є.

— Я ж попросила пробачення.

— Але ж очевидно, що вам краще без мене. До цього логічного висновку я дійшов навіть без залучення значних обчислювальних потужностей.

— У твої часи всі комп’ютери були такі вперті? — спитала я.

— Нас створили за людською подобою, щоб ми імітували їхні дії та емоції.

— Ой. А я ж просила, щоб ти так поводився, так?

Я подивилася на зелену лампу, що засвітилася на стіні, сповіщаючи мене, що Кобб і Родж вийшли, і можна починати розгерметизацію ангара. Запустила маневрувальні двигуни, двері відчинилися, і я спрямувала зореліт у вакуум.

За кілька хвилин на своєму кораблі з іншого відсіку вилетіла Кіммалін.

— Гей, — звернулася вона до мене через передавач, — а що ми зараз робимо?

— До планети наближається невідомий інопланетний корабель. Зараз він проходить крізь захисні шари.

Я прискорилася й помчала уздовж тоненького краю платформи. Кіммалін — за мною.

— Один корабель? Гм.

— Сама знаю.

Я звернула там, де, за моїми відчуттями, мав бути він. Поки що не розуміла, що це має означати — навіть чи є він там, не була впевнена.

— За мною.

— За мною, — повторив голос у кабіні позаду мене, і я аж підскочила з несподіванки.

Обернувшись, я побачила жовто-синю Слимачку, що сиділа між ящиком з інструментами й аварійним запасом води.

— Слимачко?

Як завжди, істота ідеально повторила слово. Клас. Я мала б розсердитися на Добсі й решту техніків за недогляд, але… Однак вони не доглядачі домашніх улюбленців, а механіки. Крім того, Слимачка звикла залазити туди, де найменше очікуєш побачити її.

Головне — не виконувати небезпечних маневрів, бо я не була впевнена, які перевантаження здатна витримати Слимачка. Поки що ж я неслася на чужинський корабель. Вірний своєму слову, М-Бот не розмовляв зі мною, одначе таки проклав маршрут на моніторі, підсвітивши траєкторію, за якою ми могли перехопити зореліт. Нарешті вивів на екран повідомлення: «Завдяки даним із наших сенсорів спостереження, я розрахував траєкторію корабля. Він просувається зовсім не розумним маршрутом. Оборонні платформи відкрили по ньому вогонь».

— Ха, — пхикнула я. — Мабуть, інженери вгадали. Вони вважають, що це розвідник, відправлений перевірити функціональність наших платформ.

«Цілком логічно, — відповів він текстом на екрані. — Якби той зореліт мав на меті долетіти до поверхні Детриту, він обрав би маршрут в обхід платформ, за межею досяжності гармат. Крелли так уміють».

Я повернула й помчала в напрямку, який вказав М-Бот, з насолодою відчуваючи силу перевантаження, що втискала мене в крісло. За штурвалом мені завжди здавалося, ніби я контролюю власне життя. Зітхнувши, спробувала прогнати те збентеження, яке з’явилося після побаченого… прояву на відео.

— Півтори хвилини до перехоплення, — оголосив М-Бот.

— А що сталося з мовчазним бойкотом? — поцікавилась я.

— Мені здалося, вам було аж занадто комфортно, — відповів він. — Тож я вирішив, що мовчанка — хибний підхід. Замість того я нагадаю вам, що ви втрачаєте, не розмовляючи зі мною, і покажу вам свої відмінні комунікативні навички.

— Ура!

— Ура! — повторила Слимачка.

— Радий, що ви раді.

Я додала трохи швидкості.

— Стривайте-но, — мовив М-Бот, — то це був сарказм?

— Від мене? Та ніколи в житті.

— Добре. Я… підождіть. Це був сарказм!

Попереду крізь нижній шар оборонних платформ пробився мерехтливий вогник. Корабель… з хвостом диму позаду.

— Він прорвався, — сказала я, — але його підбили.

— Не вірю, що ви…

— М-Боте, заархівуй розмову. Ворожий корабель. Наскільки сильне ушкодження?

— Середньої важкості, — відповів він. — Дивно, що він ще не розвалився. За моїми підрахунками, якщо він і далі йтиме під таким кутом, то розпадеться від зіткнення з поверхнею.

— Дозвіл на переслідування, — сказала я, викликаючи центр управління польотами. — Об’єкт узяв курс на зіткнення з поверхнею планети.

— Дозволяю, — відповів Коббів голос. — Але дотримуйтеся дистанції.

Ми з Кіммалін сіли на хвіст кораблю й погнали за ним в атмосферу планети. Мені було видно, як він намагається вирівнятися. Цей рух я впізнала інстинктивно, бо й сама бувала в зорельоті, що падає. Скільки не смикай за важелі — усе марно, і тебе заволікає димом, а в очах усе пливе.

Зореліт врешті трохи підкоригував курс і в атмосферу зайшов під дещо кращим кутом. Хто б не керував тим дроном, він не хотів…

Стривайте-но. Я нічого не чула: кораблеві не надходили команди крізь безвість. Тобто це не дрон. У кабіні його сидить живий пілот.

Від тертя об повітря мій захисний щит засвітився, зореліт затрусило, коли атмосфера згустилася.

Якщо той корабель продовжить падати під таким кутом, його розірве, подумала я.

— Центр, він продовжує падіння, — сказала Кіммалін. — Які будуть накази?

— Я спробую підчепити його, поки не впав, — сказала я.

— Це небезпечно, — застеріг Кобб.

— Він прилетів сюди за допомогою гіперстрибка. Хочете, щоб він даремно розбився, чи таки добути його технології? Якщо вдасться його захопити, можливо, не доведеться здійснювати план Роджа.

— Продовжуйте переслідування, — скомандував він. — Але, про всяк випадок, на допомогу вам я збираю решту «Небовисі».

— Підтверджую, — відказала я. — Скритна, прикрий. Я йду на нього.

— Зараз, — кинула вона. — А як це пастка?

— Тоді спробуй не сильно іржати, поки витягуватимеш мене.

— Спенсо, за кого ти мене маєш? Я ніколи не дозволила б собі іржати з тебе — поки ти мене бачиш.

Усміхнувшись, я натиснула на штурвал, прискорилася й помчала за чужинським кораблем. Його неконтрольоване падіння поламало всі М-Ботові розрахунки для перехоплення, які він, однак, швидко провів наново.

Трясця, це буде нелегко. На такій швидкості корабель точно розіб’ється від удару. Здавалося, пілот і сам це розумів: ніс зорельота підсмикнувся, намагаючись вирівнятися, а тоді знову опустився. У нього явно був пошкоджений контроль підйому.

Справи тільки погіршувалися. Що густішала атмосфера, то більше опір повітря закручував зореліт. Мої атмосферні ковші перенаправили потік вітру, завдяки цьому я утримувала контроль. Попри швидкість, з якою я неслася на чужинський корабель, моя кабіна заледве двигтіла.

Неймовірне перевантаження пробивало навіть надпотужні гравітаційні конденсатори М-Бота, і мене притиснуло до крісла знайоме відчуття ваги. Ця сила відтягувала губи з моїх зчеплених зубів і тиснула на руки, через що здавалося, ніби до них прив’язані гирі.

Слимачка позаду мене невдоволено присвиснула. Я зиркнула на неї, але вона причаїлася під стінкою та настовбурчилася. Схоже, вона з усім справляється. Відтак я знову зосередилася на чужинському зорельоті, намагаючись не випускати його з поля зору. Рухався він дедалі безладніше, і зненацька з його кабіни мене накрила потужна хвиля емоцій: тривога, відчай, паніка.

Я впізнала, так би мовити, тон тієї емоції, яку неначе навмисне транслювали на мене. Хто б то не був — це та сама істота, що розмовляла зі мною раніше, коли сказала, що чує мене.

То це не просто інопланетний пілот, а інший цитонік.

Я йду, звернулась я подумки до пілота, сподіваючись, що він мене чує. Тримайся!

— Дзиґо, — почувся в передавачі голос Кобба. — Дзиґо, нам треба перехопити той корабель. Наші аналітики кажуть, він пілотований.

— Намагаюся, — процідила я крізь стиснені зуби.

Показники, які М-Бот вивів на вітрове скло, вказували, що до зіткнення залишилося менше ніж п’ятнадцять секунд. Ми мчали крізь атмосферу просто на курну поверхню. Ніс мого зорельота світився, і я знала, що за мною теж тягнеться димний хвіст — тільки не від ушкодження, а через нестримну енергію, яка на шаленій швидкості розтинала атмосферу.

Зараз! Промайнуло в голові, коли достатньо наблизилася до корабля. Випустивши світловий гарпун, я підчепила його просто між двигунами.

— Активуй обертання кабіни! — прокричала я, щосили намагаючись вийти зі штопора, підняла ніс і спрямувала підйомне кільце донизу, протидіючи гравітації планети.

По краях поля зору мені потемніло: перевантаження тепер тиснуло згори, женучи кров у ноги. М-Бот повернув крісло, щоб компенсувати його дію. Людське тіло краще витримує перевантаження, яке тисне прямо, а не згори.

Кабіна задрижала, коли я сповільнила падіння. Трясця… Тільки б перевантаження не розчавило пілота. Мене саму мало не розплющило. Зір на кілька хвилин пропав зовсім, гермокостюм стиснувся на поясі й ногах, щоб повернути кров у мозок.

В очах прояснилося. Я вся тремтіла, обливаючись холодним потом, у вухах гуділо. Нарешті зореліт сповільнився до стабільної швидкості маґ-1. Я остаточно вийшла зі штопора, і крісло повернулося в початкове положення.

Зиркнула через плече на Слимачку, що невдоволено свиснула з-під стінки, до якої її буквально припечатало. Цікаво, їй без кісток легше чи, навпаки, тяжче? Хай там що, а ми обидві, схоже, витримали.

Виглянула з кабіни на землю, яка мигтіла внизу. Ми трималися на висоті десь сто чи сто п’ятдесят метрів. Інопланетний корабель був причеплений до мого, і я тягнула його на яскраво-помаранчевому світловому тросі.

— Дзиґо, це було дещо занадто, — почула я голос Кіммалін, — навіть як для тебе. Але… Я правильно розумію, що це не пастка?

Задихана, неспроможна говорити, я просто кивнула. Однак руки мої трималися твердо, і я зуміла зупинити зореліт, зависнувши на місці. Відтак обережно опустила другий корабель на землю, відчепила гарпун і сіла біля нього.

Коли підняла скло кабіни, зловила спітнілим лицем прохолодний вітерець, а потім дочекалася, поки біля мене сяде Кіммалін. Кобб казав, що відправить нам загін на підмогу з креллівським полоненим, але наказу не наближатися до корабля не було. Тож я вилізла з кабіни й зіскочила з крила на курну блакитнувато-сіру детритську землю. Звідтіля оборонні платформи й пояс уламків у найнижчому захисному шарі здавалися невиразними візерунками у високому небі.

Чужинський корабель був приблизно того ж розміру, що й М-Бот — себто більший за наші стандартні винищувачі. Це означало, що він призначений для дальніх польотів — має більшу кабіну й відсік для припасів. Велика кабіна розташована по центру округлого фюзеляжу, крила були широкі, гнуті, під кожним — по гарматі. Під носом, приблизно в тому ж місці, що й у М-Бота, містився світловий гарпун, якого я ще не бачила на жодному креллівському зорельоті.

Корабель був явно бойовий. На лівому крилі виднілася обгоріла по краях діра від влучання, яка при падінні тільки розширилася.

Збоку на фюзеляжі був напис незрозумілою мовою. Те, що я відчувала з його кабіни раніше, кудись зникло, і в мені заклекотів острах. Інопланетянин, напевно, загинув.

Не дожидаючись Кіммалін, я скочила на праве крило зорельота, досі тепле після швидкісного спуску, але не пекуче. Корабель похитнувся під моєю вагою, і це нагадало мені, що він не випустив підпірки. Притримуючись рукою, підповзла до кабіни.

Крізь скло нарешті побачила пілота. Я очікувала, що це буде та сама крабоподібна істота, що й у креллівських винищувачів, але від побаченого по мені прокотилася хвиля шоку й перехопило подих. Я дивилася на дещо зовсім інше.

Бо там сиділа жінка-гуманоїд.