Міжзір’я

43

З Вейпор і кіценами збоку я мчала на делвера. Спогади про нескінченний кошмар безвісті були ще свіжі: стрибок минув кепсько, і всі вони дивилися на мене. Не було там тільки одного — того, який наблизився минулого разу. Звідкілясь я це розуміла.

Було неважко здогадатися, куди він подівся. Делвер насувався на Міжзір’я і вже почав обстрілювати щит сотнями жарин. Канали екстреної інформації навперебій повідомляли про підняття щита якомога далі від делвера, щоб випустити зорельоти.

— Корі, — погукала я, зиркаючи на понівечений кіценівський корабель. — У вас хвіст димить.

— Двигуни ледь живі, — відповіла вона. — Вибачте, Аланік. Не знаю, чи буде з нас якась користь у бою із жаринами.

— Ми з Вейпор упораємося, — сказала я. — Повертайтесь і спробуйте вийти на зв’язок із кимось на військових частотах. Треба, щоб місто замовкло. Делвер чує радіосигнали. Не знаю, як його відганяти далі, але підозрюю, що зробити це буде значно легше, якщо місто не галасуватиме.

— Так точно, — випалила Корі. — Зробимо все, що зможемо. Удачі вам.

— Удача — для тих, хто не чує аромату поступу, — озвалася Вейпор. — Але… не виняток, що сьогодні це про нас. Тому бажаю удачі й вам.

«Той, що гребе проти течії» відділився й полетів назад. Ми з Вейпор мчали далі за межі атмосфери. Під нами юрмилися, намагаючись утекти, зорельоти.

— М-Боте? — промовила я, відкривши через браслет таємний канал із ним.

Він не відповів, та за допомогою бортових сенсорів я отримала збільшену картинку посольства, коли пролітала над ним. На даху було пусто. Може, він десь заховався? Трясця, аби ж я тільки знала.

Нарешті ми з Вейпор дісталися до делвера. Він був грандіозний — і набагато моторошніший за звичайний планетоїд. Виринаючи з-за попелу, жарини бомбардували щит над містом, безгучно спалахуючи в порожнечі, і деякі вибухи завбільшки були з лінкор.

— Ніяк не перестану думати, — промовила Вейпор, коли ми наблизилися до нього, — що навчальний курс був далеко не повний.

— Ага, — погодилась я.

Заняття на тренажері й близько не схожі на відчуття, які насилав на мене делвер, немов продавлюючи мені свідомість. Він додав страху, злості й нажаханості. Що ближче ми підлітали, то гірше мені робилося.

На датчику відстані блимнула цятка.

— Що це? — спитала Вейпор.

— Це вона, — сказала я, завидівши зореліт перед нами, і швидко відкрила канал. — Брейд, сама ти з ним не впораєшся.

— Я не дам йому зруйнувати свій дім, — огризнулася вона. — Цього не мало б статися. Він мав кинутися на вас.

— Не думай про це, — відрізала я, — і хоч раз допоможи.

— Аланік… ти ж розумієш, що я зроблю, коли доберуся до серця? Єдине, що я можу.

Запустиш відворотну зброю, подумала я. І відправиш його назад до Детриту.

— Брейд, його треба послати в інше місце. Мусимо спробувати.

Вона обірвала зв’язок.

— Вона завжди була тухлим вітром, Аланік, — мовила Вейпор. — Вона… Ой. Е-е-е.

Людина.

— Як підлетимо, прикрийте мене, — попросила я, додаючи швидкості.

Ми вилетіли над Міжзір’ям до пилової хмари делвера. Я мала лише сяку-таку подобу плану: відправити делвера в якісь незаселені простори. У пам’яті в мене було лише три локації: Міжзір’я, Детрит і тренажер лабіринту делвера в глибокому космосі.

Тож реальним був тільки один варіант. Я мала відіслати його до тренажера. Утім… не знайшовши чого там руйнувати, він повернеться до Міжзір’я. Однак вибору не було. Може, штучний лабіринт відволіче його? Надія хоч і примарна, але іншої я не мала.

Вейпор вирвалася наперед і почала збивати жарини, що летіли на нас. Я скинула швидкість і подумки потягнулася до делвера.

Він був… неосяжний. Його емоції душили мене. Я знала його ставлення до нас. Як він дратується нашим дзижчанням. Ці самі емоції загрожували перемогти й у мені, відчужити мене від усіх, змусивши відчути те саме, що й делвер.

Я боролася з цим, передаючи координати тренажера в надії ще раз відвернути його. На лихо того разу я була не сама. Це сталося завдяки збігу моїх емоцій, тиші Детриту й звучання Всесвіту. Співу зірок.

Делвер прийшов сюди, бо знав, що тут джерело того звуку. Мої спроби відволікти його миттю втонули в емоціях, які він транслював. Це було наче кричати в буревій — скільки не старайся, не перекричиш.

Вилаявшись, я облишила спроби й понеслася до Вейпор, збивши жарину, що мало її не підбила.

— Треба всередину, — сказала я. — Маємо знайти серце.

Ми з Вейпор порівнялися й разом погнали в хмару. Видимість упала майже до нуля, тож летіти довелося за приладами. Нам розповідали, що так доведеться діяти, але ніщо в навчаннях не вказувало на те, як страшно буде там.

У тій тихій хмарі, що час до часу зблискувала багряним світінням, сенсори почали вирубатися. Екран датчика відстані засніжив, ледь-ледь застерігаючи, коли до мене щось наближалося. Розмиті, страшні, виринали з нізвідки вогненні обриси жарин.

Кинувши спроби збивати їх, ми з Вейпор маневрували серед них. Вони падали нам на хвіст і гнали, раптово пориваючись. Це було ніби втікати від власної тіні.

Тиск на свідомість посилювався, що ближче ми наближалися до самого делвера. Я заскрипіла зубами: емоції були настільки потужні, що збивали з пантелику. Насилу ухилившись від одної жарини, я опинилася на шляху іншої.

Зробивши розпачливий постріл, підчепила третю світловим гарпуном і вискочила, уникнувши зіткнення. Та коли підняла голову, ніде не знайшла Вейпор. Датчики мерехтіли статичним шумом, а перед собою я бачила лише рухомі тіні й спалахи червоного світла.

— Вейпор? — перепитала я.

Відповіді не розібрала. Може, он то вона? Я полетіла за тінню, та тільки більше заблукала в пиловій бурі. Глянула в інший бік і помітила вибух.

— Вейпор?

Статичний шум.

Я ухилилася від ще одної жарини, але пальці мої затремтіли від сили думок, які тиснули на мою свідомість.

Тріскуні… тріскуні комахи… Знищити…

Мною заволоділи гнітючі думки. Серед пилу стали об’являтися кошмарні марева. Виринали й щезали страховиська з казок Ба. Лице батька. Я — з очима, що горять білим полум’ям…

Це були зовсім не ретельно промальовані голограми на тренажері, а симфонія жаху. Жодних таємниць, що чекають розкриття, а лише суцільна стіна шуму. Бути цитоніком тут — недолік, бо делвер проникав у мою свідомість.

Я насилу контролювала зореліт. Реальність і марево злилися воєдино, я відсмикнула руки від штурвала, затуливши очі. Голова розколювалася від болю. Спробувала ще раз звернутися до делвера, щоб відігнати його в далекий космос.

Та від цього я лише сильніше відкрилася, й у свідомість проникло ще більше шуму. Я закричала, щось ударилося в мій корабель, протаранило збоку, загрожуючи збити щит. Сигнал тривоги в кабіні тільки додав галасу. Я… Я не могла летіти тут. Я…

З пилу виринула тінь. Серце моє тьохнуло, коли я побачила, що то зореліт. Вейпор? М-Бот?

Ні, шатл, не озброєний нічим, крім промислового світлового гарпуна для транспортування техніки. Він зачепив мій зореліт і відтягнув від вогненних обрисів. Мало не збивши, повз мене прошмигнула жарина — здається, справжня.

— Аланік? — звернувся до мене голос у передавачі.

Я… Я знала, кому він належить.

— Морріумуре? — прошепотіла я.

— Я тримаю вас, — промовили вони. — Ви зависнули на місці. З вами все добре?

— Серце… — сказала я пошепки. — Доставте мене до серця. Тільки… Морріумуре… не вийде… Видіння…

— На мене вони не діють.

Що?

Морріумур потягнули мене крізь пил до одного з пагонів делвера — велетенського шипа, що проростав із його поверхні. Ми промчали вздовж нього, і деякі фігури Морріумур обминали, тоді як на інші не зважали. Такі, щойно врізавшись у нас, розсипалися. Просто… видіння.

— Усім він показує різні ілюзії, — пояснили Морріумур, вправно затягуючи мене в тунель на поверхні.

— Дві особи… — прокректала я, тримаючись за голову. — Вам треба…

— Усе правильно, Аланік, — мовили Морріумур. — Я — це дві особи.

Я застогнала, міцно замружившись під натиском емоцій, який усередині делвера тільки посилився. Допомагав лише Морріумурів голос — заспокійливий і справжній у вирі безуму й шуму.

— Він показує мені по два різні видіння, — продовжили Морріумур. — По одному для кожного з родителів. Думаю… він не знає, що зі мною робити.

Я не могла пригадати, щоб ми колись залітали в лабіринт на буксирі. Та й, зізнатися, не думаю, що в ньому колись узагалі літали діони. Пілотами були переважно варвакси й тенасі.

— Видіння не діють на мене, Аланік, — сказали Морріумур. — Я не зрозуміли цього на навчаннях, бо мені давали таку ж програму, як усім. Але їх я бачу, як два зображення, накладені одне на одне. Я можу добутися до серця.

Заледве тямлячи, що роблю, я відстібнула паски тремтячими руками. Зірвала із себе шолом і, зігнувшись, обхопила голову, ховаючись від видінь. Через це, коли Морріумур звертали, мене кидало навсібіч.

— Багато тунелів несправжні, — промовили Морріумур. — Думаємо, лабіринт водив би нас колами… Насправді ж, Аланік, тут просто відкритий простір.

Я тремтіла під страшною вагою. Не знаю, скільки це тривало, але я відчула, коли ми наблизилися. Я була, як те замкнене на самоті в темній кімнаті дитя, яке з усіх боків стискає темрява. Дедалі густіша, густіша, густіша….

— Попереду є щось.

Густіша, густіша, густіша….

Я звалилася під крісло кабіни.

— Ми на місці! — пролунав кволий голосок із панелі приладів. Розчавити комаху. — Аланік, ми ввійшли в кишеню з атмосферою та тяжінням. Що далі? Аланік? На навчаннях я ні разу не бували в серці!

— Відчиніть. Мою. Кабіну, — простогнала я хрипким голосом.

Почула гупання: Морріумур руками відчинили мою кабіну.

— Аланік? — запитали Морріумур. — Я бачу… діру, он там. Мембрана — ілюзія. Там просто чорнота, ніби портал у ніщо. Що робити?

— Допоможіть.

Я міцно замружилася, і Морріумур вивели мене з кабіни на крило. Спіткнувшись, я схопилася за них і розплющила очі.

Навколо мене вирували жахи. Видіння загибелі пілотів. Крик Веремії в охопленому полум’ям зорельоті. Бім. Батько. Гешо. Усі, кого я знала. Однак я теж бачила її — діру. Наші кораблі стояли на чомусь твердому. Там було, як у печерах удома. Жерло — глибоченна вирва в порожнечу — було просто біля мого винищувача.

Відпустивши Морріумура, я відштовхнулась і стрибнула з крила. Вони налякано вигукнули, а я поринула в прірву.