Міжзір’я

36

На аварійній висоті, нижче, ніж лінія основного трафіку, наш шатл нісся над Міжзір’ям.

— Вейпор, я не знаю, чи це ще моя справа, — сказала я.

— Імовірна поява загрози галактичного масштабу — не ваша справа?

— Нам відомо, що трапилося?

— Ось, подивіться, — мовила Вейпор, на хвильку набувши квіткового аромату.

Вона увімкнула монітор на спинці сидіння перед нами. На ньому з’явилося термінове повідомлення — надіслане особисто Вінзіком.

— Пілоти, — промовив він, міцно стиснувши руки в кулаки, — Старшині загрожує ворог. Це не навчальна тривога. Розумію, ви ще не завершили підготовки, але тягнути нема куди. Наказую всім з’явитися на «Міри й ваги» для негайного розгортання військ.

— Він не сказав, що це делвер, — мовила я. — Пахне якимись політичними іграми.

— Мене це теж лякає, — погодилася Вейпор.

— Вейпор, послухайте, — повела я. — Я відкрилася Куні. Показала їм, хто я насправді. Ми домовилися знайти спосіб укласти мир між нашими народами. Гадаю, це дещо важливіше, ніж те, що задумав Вінзік.

Запах Вейпор змінився на, ніби як, цибулевий.

— Між нами й вашим народом і так панує мир. Навіщо вам із Куною домовлятися про це?

— Мій справжній народ. Ви казали, що знаєте, хто я насправді… Людина.

— Так, — відказала Вейпор. — Я склала докупи факти. На своїй планеті, Рідон, ви переховуєте людський анклав, так? Вони нікуди не евакуювалися, а жили серед вас весь цей час. Через це ви й не хотіли вступати в Старшину: боялися, що ми довідаємося про людей.

О-о-о-о-о-о-о-о, подумала я. Це був цілком логічний здогад. Неправильний, та все ж у багатьох сенсах логічніший навіть, ніж правда.

— Я помітила, що ви часто використовуєте людську міміку й манери, — провадила Вейпор. — Набагато частіше, ніж це природно для вашого виду, навіть зважаючи на його минуле. Ще й ваш запах… Аланік, ви частково людина, так? Помісь видів. Це пояснює ваші цитонічні здібності. Люди в цьому плані завжди були дуже талановиті.

— Правда… вона дещо складніша, ніж ви вважаєте, — сказала я Вейпор. — Запитайте в Куни. А поки що, Вейпор, я мушу повертатися до свого зорельота.

— Аланік, — промовила Вейпор, пахнучи дощем. — Ви потрібні мені зараз. Мене призначили наглядати за Вінзіком, і мені здається, навіть Куна не усвідомлює масштабів його намірів. Ви наша найкраща пілотеса й тому потрібні мені. Про всяк випадок.

— …який такий випадок?

— Якщо це не делвер. Скажімо так, при владі є ті, кого дуже непокоїть те, що Вінзік нарощує вплив і має у своєму розпорядженні групу пілотів, яка не поділяє основоположних цінностей Старшини.

І знову доводилося оцінювати ситуацію, якої не могла зрозуміти. Вона боїться через можливий переворот. Тому й подалася в пілоти — стежити, аби Вінзік не захопив влади в Старшині.

Але до чого тут узагалі я? У мене була розгадка таємниці, з якою я мусила повертатися додому. Усе решта не мала б мене обходити, хіба ні?

Через браслет я зв’язалася з М-Ботом, який уже мав би мене почути, бо я вийшла з будівлі. Та за відповідь мені був лише тихий звук у навушнику. Цок. Цок-цок-цок-цок…

Пронісшись уздовж доків, наш шатл приєднався до інших, що встигли прибути на «Міри й ваги». Спустилися ми в організований хаос, серед якого збуджені пілоти зіскакували з шатлів і мчали коридорами.

Запалені, Гешо та його кіцени висіли на платформі понад зборищем.

— Гей! — покликала я їх, пробігаючи повз.

Гешо підлетів до моєї голови.

— Аланік, — промовив він. — Що це означає?

— Я знаю не більше за вас, — відказала я, в останню мить стримавшись, щоб не бовкнути зайвого.

Бо це була брехня. Я знала набагато більше за Гешо. І так було завжди.

Однак цього разу я була згодна з Вейпор. Необхідно з’ясувати, що затіяв Вінзік, оскільки це могло впливати на майбутнє і мого народу. Ми приєдналися до решти пілотів. Інші ланки встигли зазнати втрат ще під час навчань, тож замість початкових п’ятдесяти двох нас тепер було близько сорока п’яти.

Тільки в такій круговерті ця цифра здавалася значно більшою. Дрони виводили всіх із доків. Нас забрали не у звичний стрибковий відсік, а напряму в док із зорельотами — які тим часом поспіхом готували техніки.

Вейпор тихенько вилаялася. Дивлячись на таку підготовку винищувачів, мені ставало дедалі ясніше, що Вінзік збирається застосувати їх проти самого Міжзір’я. Невже мене втягнули ще й у державний переворот?

Вінзік заліз на трап, призначений, щоб підійнятися у винищувач, і підняв руки вгору, закликаючи до тиші.

— Розумію, ви налякані, — оголосив він у гучномовець корабля. — Не знаєте, що відбувається. Безперечно, усі ви чули про сьогоднішню атаку на «Міри й ваги». Проаналізувавши уламки, ми визначили, що знищена зброя — людського походження.

Усі присутні приголомшено замовкли.

Тільки не це, подумала я.

— У нас є докази, — вів далі Вінзік, — що людство становить набагато більшу загрозу, ніж хочуть думати високий міністр. Не виняток, що на Міжзір’ї діють десятки їхніх розвідувальних дронів. Це — доказ, що людська пошесть знайшла лазівку з однієї із в’язниць. На боротьбу з цим лихом влада ніколи не виділяла нам достатньо повноважень і ресурсів. Сьогодні ми все змінимо. За десять хвилин цей корабель виконає стрибок до людської планети Детрит. Будьте в кабінах, готові до старту відразу після прибуття. Ваше завдання — знищити їхні сили. Це буде чудовий приклад того, для чого Старшині необхідні активніші й краще підготовлені сили оборони.

Було дивно спостерігати, як він говорить так пристрасно, рішуче вимахуючи руками, і при цьому не зронивши жодного «Ой, леле». Коли пілотів нарешті відправили готуватися, я збагнула всю глибину його плану. Його він розробляв, напевно, увесь цей час. Він прагнув продемонструвати силу: за допомогою особистого космічного флоту знищити «людську пошесть» і закріпити свою владу.

Це те, що лякало мене від самого початку. Я тренувала військо, яке збиралися застосувати проти мого ж народу. Тепер я мусила знайти спосіб, як не дати цьому статися, — і посприяти встановленню миру, який ми з Куною сподівалися принести.

— Чудово, — озвався збоку від мене Гешо. — Нарешті вони вирішили діяти проти людей. Це пам’ятний день, капітанко Аланік. Сьогодні ми поквитаємося з тими, хто нас пригноблював!

— Я…

І що мені було робити? Не могла ж я розказати йому правду. Чи таки могла?

Однак свій шанс я втратила, коли кіцени понеслися до свого корабля. Я обернулася, виглядаючи решту своєї ланки. Де Брейд? Мені треба було поговорити з нею.

Я знайшла Морріумура біля їхнього корабля із шоломом у руках. Їхні зуби були злегка вишкірені.

— Ви бачили Брейд? — спитала я.

Морріумур похитали головою.

Трясця. Де ж її носить?

— Аланік? — мовили Морріумур. — Ви як? Я хвилююся. Усі навколо так поспішають до своїх кораблів, але… нас же не до цього готували, правда? Наше завдання — зупинити делверів, а не вступати в прямий бій із досвідченими пілотами. Нам треба більше часу. Я не готові до такого бою…

Нарешті я помітила Брейд, що зайшла в ангар, уже в шоломі з опущеним захистом від сонця. Я підбігла до неї, коли вона наблизилася до свого винищувача й ступила на трап. Вона спробувала проігнорувати мене, але я схопила її за руку.

— Брейд, — промовила я. — Нас відправляють воювати проти вашого народу.

— І що? — прошипіла вона з-за темного скла, що затуляло від мене її очі.

— Хіба вам може бути байдуже? — натиснула я. — Це останній шанс людства здобути свободу. Як ви можете допомагати його знищити?

— Це… Це дикі люди. Небезпечні.

— Люди не такі, як їх змальовує Старшина. Я знаю це навіть після нетривалого знайомства із вами. Якщо ви візьмете в цьому участь, то тільки підтримаєте брехню.

— Так буде краще для всіх, — сказала вона. — Якщо ми зможемо жити без страху раптового повернення людської імперії, можливо, нам, у Старшині, вдасться досягнути чогось більшого.

— Хіба вам не видно, наскільки це егоїстично? Ви справді ладні пожертвувати сотнями тисяч життів заради звичайної імовірності трошки кращого життя?

— Та що ви там знаєте? — відрізала Брейд. — Вам нізащо не збагнути як це, робити такий вибір.

Мені? Не збагнути? Я стягнула її з драбини. Вона покірно дозволила мені зробити це, немовби вся її впевненість кудись поділася. У тіні крила її корабля — де ми, нарешті, могли хоч трохи побути на самоті — я зробила це знову. Вимкнула голограму.

— Я точно знаю, як це, — прошепотіла я Брейд. — Повірте мені.

Вона заклякла, моє відображення відбилося в блискучому склі її забрала. Я знову запустила голограму.

— Я прилетіла сюди з Детриту, готова зустріти самих лише ворогів і чудовиськ, — продовжила я. — Але натомість познайомилася з вами, Гешо, Морріумуром — усіма. І хоч мені ніколи не зрозуміти, наскільки важко було зростати вами, та я точно знаю, як це, коли тебе ненавидять за те, чого ти не робив. І дозвольте сказати, що знищення Детриту не допоможе. Воно тільки більше переконає Старшину в тому, що там не помилялися щодо нас. Хочете це змінити, спробувати виправити? Летіть зі мною на Детрит. Розкажіть нам, що вам відомо про Старшину й Вінзіка. Допоможіть нам довести Старшині, що ми їй не загроза. Вінзік переможе лише, коли переконає всіх, що ми вороги, і йому не лишається іншого вибору, крім як знищити нас.

Брейд стояла незворушно. Дивилася на мене з-за непрозорого забрала. Зрештою підняла руку до шолома й натиснула кнопку, яка підняла захисне скло.

Відтак відтягнула губи, вишкіривши зуби в інопланетному виразі, і рвучко махнула рукою в мій бік.

— Людина! — закричала вона. — Я знайшла людську шпигунку!